Лариса Денисенко - 24:33:42
Коли вона простягла менi iдiотський смугастий подарунковий пакунок, я подумав: от i все. Вiолетта Вайгель Вiтовська, що оселилася в її вилицях, сказала менi: "Ну на що ти сподiвався, любий? Ти ж зовсiм не вмiєш поводитися з жiнками. Але не треба сумувати - це вiд народження: хтось вмiє, а ти - нi. Можна було б напрацювати, але на це ти взагалi не здатний". От i все. Там пляшка французького коньяку за вартiстю клятих квиткiв, або шикарнi парфуми, або африканська маска "хенд мейд", та все, що завгодно. Їй незручно залишатися менi винною. Так, її приятель накатав скаргу до "Ейр Франс", але совiсть шмагає її шикарне темне волосся, не дає спати та почуватися вiльною вiд обов'язкiв спiлкуватися з цим марудним старим. Вона зараз вiддасть менi це, зiтхне з полегшенням та пiде. Вона сказала, щоб я не дивився на це при нiй. Бач, яка делiкатна, самiй незручно за свою поведiнку. Я починав вiдчувати пустоту та лють. Лють в пустотi бавилася моїми нервами, рвала їх на шмаття, прикрашала себе. Вона майже побiгла вiд мене. Був би в мене камiнець - присягаюся, жбурлянув би навздогiн. Я думав позбутися пакунку, залишити його у смiтнику. Але не змiг. Тодi подумав, що розшматаю пакунок ще в машинi (вона його ще й скотчем заклеїла!). Не став. Вдома мої колiна цiлував профiль Жульєт, вона збиралася розповiсти менi свою iсторiю кохання, менi здається, я тодi заплакав. Шу я зiзнався потiм, що на неї чекав такий самий дарунок. Я почувався таким щасливим…
З нею було весело. Це найхарактернiша риса наших з нею взаємин. Вона завжди була вiдкрита до будь-яких жартiв, вона смiялася сама з себе, з мене, моїх звичок, навiть з мого благородного iменi. Це виявилося несподiваним, бо iменем я пишався змалечку. Ще б пак. У мене було шикарне iм'я. Євген Бронi славович Вiтовський. Але їй було смiшно. "От чого б я так реготав, Олександро Володимирiвно Квiтко, квiточко моя середнього роду? В мене на вiдмiну вiд декого - гарне iм'я". - "Послухай, але гарне теж може виявитися смiшним. Вслухайся, нi, чекай". Вона вибiгла тодi, а повернулася, вдягнута в чорну сукню, яку задрапувала кiлькома шаликами, волосся вона забрала у величезну скирту. Вип'ятивши груди, вона урочисто промовила: "Єбе Вiтовський". Я навiть не збагнув, а коли збагнув, почав реготати так, що послизнувся на капцi та впав на килим. "Зрозумiв? Так пихато-урочисто. От зараз вiн знiме труси i, увага, шановнi, глядачi. Єбе Вiтовський, сi бемоль мажор! Вашi оплески, дорогенькi!" Нас поєднував смiх, i я був переконаний, що нiхто не зможе здолати або розлучити людей, якi зв'язанi смiхом.
Нiколи б не подумав, що мiй Максимка, самостiйний, добрий та дотепний хлопчик, може бути таким агресивним. Вiн взагалi її не сприймав. Категорично. Дивно, коли я показував йому фотокартку Шу, вiн визнав, що вона приваблива, а потiм поводився так, наче я привiв до хати сатану. Нiколи не думав, що мiй син - егоїст. Ми з дiдом робили все, щоб вiн вирiс порядною людиною, яка розумiє, що не можна дошкуляти близьким, вистачить iнших людей в життi, яким доведеться дошкуляти i якi будуть вимучувати тебе. Про своїх треба пiклуватися. А зараз вiн наче втратив розум. Але я не втручався, не втручався навiть тодi, коли Шу звернулася за допомогою.
Вона довго трималася, я пишався нею. Вона намагалася будувати стосунки, а вiн їх руйнував. Справдi - вони наче гралися в пiсочницi: вона виробляла з пiску пасочки, вiн чекав, поки вона переверне формочку, аж потiм розчавлював пасочку ногою. Я не втручався, тому що знав, наскiльки важливим є цей досвiд, насамперед, для Максима, а ще те, як важливо йому впоратися з цим без моїх порад, настанов та прочуханок. Тим бiльш, що це не допомогло б. Про себе я називав це вiйною Бiлої та Червоної троянд, i був переконаний, що Шу припинить свої масованi атаки задля встановлення дружби з моїм сином, а вiн врештi-решт вгамується.
Я пiзно вiдчув, що дещо змiнилось. Я ледь змiг опанувати себе та обiйняти її в той день, коли вони повернулися вночi напiдпитку, страшенно задоволенi одне одним. Веселi, молодi, вродливi. До того ж, так, вони були дуже схожi мiж собою - як я цього ранiше не помiчав! Коли я обiймав її, бо вона кинулася до мене, я спiймав погляд Макса. Це був погляд дорослого чоловiка, якому не подобається, що хтось мацає його жiнку. Цим "кимось" був я. Вiн презирливо дивився на мене, прискiпливо, виразно. Я засоромився своїх голих нiг, якi недоладно стирчали з-пiд короткої футболки, в якiй я намагався заснути (я був схожий на пiдстаркуватого актора, якого примусили грати роль Дзвiночка в дитячiй виставi). Зараз вiн помiтить, що мої ноги не такi пружнi, як у нього. Огидно, як це огидно. Старигань обiймає молоду шикарну жiнку, з якою вiн тiльки що пив вино, сперечався з приводу музики, вони разом смiялися, вона жартома перевiряла його прес кулачком (вона таке полюбляла робити), а вiн смикав її за волосся (у нього був потяг до волосся з дитинства; Вiолетта забороняла йому це робити та лупцювала по руках, а я дозволяв)… Шу смiялася, щось шепотiла, пiдспiвувала, здається, "уна-уна-уна-ун моменто", це було справдi смiшно, вона була кумедна, але я вiдчував, як з кожним "уно" з мене наживо здирають шкiру. Цього не могло статися. Це цiлком могло статися.
Далi почалося пекло. Моє власне. Я його, наче вогнище, сам розпалив у своїй хатi. Що я мiг? Спостерiгати та чекати. Прислуховуватися, принюхуватися. Придивлятися до себе й до iнших. Я почав збiгати та пiдiйматися на свiй поверх сходами, щоб помiтити, коли мене скрутить вiд знесилення. Щоразу менi здавалося, що я бiльш спiтнiв, бiльш захекався нiж ранiше. Це - старiсть. Коли я кохався з нею (а я продовжував кохатися з нею, бо хотiв її надзвичайно), поводився бiльш агресивно, кусав її плечi, вона кричала, вона була майстринею видавати звуки, i менi це подобалося. Я згадував, що Вiолетта привчала себе бути стриманою, використовуючи будь-яку нагоду, в тому числi й секс. Шу гомонiла, стогнала, викрикувала щось незрозумiле, навiть плакала, схлипувала беззахисно, як дитина, а я цiлував її у макiвку чи в сiдницю. Зараз я прислуховувався до кожного її звуку, i коли вона стогнала "ммма", я чекав, дотискував її, входив рiзкiше, щоб вона викрила себе, злочинниця, щоб закричала на всю горлянку: "Макс"… Менi здавалося, що мене вiдразу вiдпустить. Краще знати, нiж мучитися пiдозрами, але бути переконаним, що все так, як ти пiдозрюєш, але не мати певних доказiв. Я божеволiв. Iнколи я уявляв, як вона уявляє, що мої руки, яки блукають її тiлом, це руки Максима.
Звiсно, що я спробував все з'ясувати в неї. Звiсно, що вона вiджартувалася, але я наполягав, вимальовував приклади, згадував її чоловiкiв, на яких на мою думку бiльше був схожий Макс, нiж я, тиснув на неї, скавульчав, розповiдав про довiчну чоловiчу конкуренцiю, а тодi вона запитала серйозно: "А що тебе бiльше хвилює - те, що вiн в цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?" Я вiдчув холодок в районi своєї шиї, натомiсть серце моє палало, всi нутрощi також. Я вибачився, сказав, що наговорив дурниць, а що ще говорити в таких випадках? Вона сказала, що ми можемо повернутися до цiєї розмови ввечерi. Я уявив, як я хутко пiдводжуся та починаю бити посуд на кухнi, кулаком перевiряю на мiцнiсть вiкно, скло летить на мене, на неї, сусiди починають колотити по батареях, щоб ми припинили цей безлад, а потiм я починаю трясти її, намагаючись дiзнатися, що вона приховує, i як вона могла таке зi мною зробити, - як раптом обм'як. Видався собi смiшним та безпорадним.
Вона пiшла на свою роботу, а я сидiв, палив чужi цигарки (залишив хтось з гостей) та уявляв, що вона, можливо, написала йому листа. "Старий щось про нас знає. Надалi треба бути обережнiшими". I його, Максову, нахабну посмiшку переможця… Я вирiшив поїхати на цвинтар, до батька. Потрiбна була його присутнiсть, нехай умовна. Можна було поговорити з батьком i не залишаючи квартиру, але я вийшов надвiр. Навпроти нашого будинку був старий дитячий майданчик - кiлька гойдалок, на яких я нiколи не бачив дiтей, лавка, на якiй в теплу пору сидiв бомж, що читав покети, а ще дерев'янi боввани, однаковi та жахливi на вигляд, яких було врито у пiсок, щоб вони бавили дiтей - це вигадав явний манiяк. На бовванiв пiдiймали лапки дворовi кобелi, хрестилися старенькi, а ввечерi когось i з них обов'язково кликали бути третiм мiсцевi п'яницi. Двох i з них хтось знiс. Вони валялися п'янi в багнюцi. Один вклав голову на груди iншому. Однаковi, як брати-близнюки зi спитими пиками. Груди того, хто пiдтримував голову iншого, були в червонiй фарбi. Поруч i з ними валялася "розочка" з горiлчаної пляшки. "Тут вiдбулося братовбивство", - подумав я. Перед очима, втiм, з'явився Макс. Вiн простягував до мене руки, а я стояв бiля вiкна на кухнi та тримав нiж. "Геть!", - заволав я. "Трррр", - поважно вiдповiла менi ворона. "Я не тобi, панi вороно", - вибачився. "Трррр", - повторила вона. "Може, вона панянка або взагалi пан?", - подумав я, щiльнiше закутався в шалик та пiшов шукати таксi.
На цвинтарi було не дуже тихо. Снували люди. Я поклав цукерки та маленького коника на могилу поруч iз батьковою. Там було поховано малюка. Його ще не встигли назвати, до нього нiхто нiколи не приходив, могила була захаращена, я сам виривав будяки щоразу, коли приходив до батька. Я назвав малого Кирилком. "Привiт, Кирилко", - сказав я, i менi закортiло притиснути до грудей це маленьке тiльце, яке, можливо, так i не притиснула до себе його мати. Я уявив собi лiкаря, руку якого мати Кирилка вiдчула на своєму тiлi i розгубилася, тому що розраховувала вiдчути на собi свого синочка. "Менi шкода, менi дуже шкода, ми зробили усе можливе…" Вiд її вiдчайдушного крику я прийшов до тями та хитнув головою у бiк батька: "Тату, чекай, я… зараз". Батько любив дiтлахiв, вiн мене розумiв. Аж тут я подумав, що Кирилко вирiс. Звiсно, що вiн вирiс, вже скiльки минуло рокiв… матiр Божа… а я весь цей час продовжую тягати йому цi дитячi забавки, з нього, мабуть, глузують всi товаришi, дiвчатка. Але що ж тодi принести? Я наче збожеволiв, почав рахувати, скiльки йому рокiв, ого, майже однолiток Макса. То що тобi принести, Кирилко? Iншим разом я до тебе приведу Шу. "Шу - це те, що потрiбно парубкам твого вiку". Злiсть масажувала моє серце.
