Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
Обличчя продавця заграло всіма відтінками - від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.
- Савсем? - перепитав він.
- Савсем, - погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.
Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття - сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.
- Вибирай! - вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.
Оксана несміливо озирнулася на мене. Зараз я розумів її. І сам колись стояв перед прилавком, не вірячи. А тому лагідно посміхнувся і кивнув головою - мовляв, давай. Оксана ще раз глянула на ганчір’я, потім на продавця, знов на мене, і обережно торкнулася рукою тканини.
- Дарагой! - сказав я, кладучи всі гроші на прилавок. - Візьмеш скільки треба. А зараз покажи мені, де у тебе можна помитись і почиститись.
За п’ятнадцять хвилин, коли я повернувся, привівши себе до ладу, Оксана вже вибрала собі одяг і ще за десять хвилин вийшла до нас одягнена і вмита. Продавець у захваті почав цокати язиком. Я посміхнувся. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша дівчина - у джинсах, легкій кофтині, розшитій бісером, у босоніжках на невисокому підборі, струнка, вродлива - хто й скаже, що вона з села. Тільки очі - трохи розгублені і запитальні.
Я посміхнувся й показав великого пальця. Дівчина засяяла і пройшла на середину кімнати, даючи змогу роздивитися себе як слід.
- Клас, - сказав я. - Панна виглядає бездоганно.
- Вай-вай! - підтвердив хлопець із-за прилавка.
Оксана ще раз оглянула себе у невелике люстро на стіні і лишилася задоволена.
До речі, зауважив я про себе. Вона перевдягалася всього десять хвилин, тоді як жодна з моїх знайомих не вкладалася в півгодини. Не кажучи вже про вибір одягу.
- Та-ак, - підсумував я. Тут нам більш не було чого робити. - Спасибі вашій хаті, а нам вже час, - потім, не перелічуючи, зібрав з прилавка решту і засунув до кишені.
Ми вийшли на вулицю і попростували під деревами, милуючись чудовим липневим вечором. Настрій кардинально змінився. Можна було починати побачення спочатку. Моя супутниця вже зовсім оговталась від пригоди в метро - от що робить з жінкою новий одяг. Тепер вона спокійно спиралася на мою руку і граційно переставляла ноги у нових-таки босоніжках.
- Оксаночко, - сказав я. - А давайте знайо-митись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.
Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:
- Та чого там.
- Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?
- У педінституті, - вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, - якщо вступлю, звичайно.
- Вступите, - запевнив я, - а звідки приїхали?
- З села, - вона й справді зніяковіла.
- Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?
- З Куцуруба.
- Що то воно? - я здивувався. - Ніколи не чув.
- А це біля Очакова, знаєте, “Врємьон Очаковських і покорення Крима”. Знаєте?
- А-а! - я і справді щось таке чув.
- Ну, це на морі.
- Ага! - ну і занесло ж її! - А чого сюди, до нас?
- Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.
- А мати? - дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.
- Куцурубська.
- Куцю що? - засміявся я.
- Куцурубська, - посміхнулася у відповідь дівчина. - У нас колись Катерина Друга дала Куцю рубль, от звідти й пішло - Куцу-руб.
- Цікаво.
Я тримав напрямок так, щоби наближатись до Цетральної площі. Там уже я сам собі голова. Дуже неприємно почуваєшся без машини, тим більше з дівчиною. Але звідси йти ще було довгенько.
- Може, морозива?
- Можна, - погодилась Оксана, і ми завернули до кафе.
Я не люблю кафе, але що поробиш, коли доводиться вдавати з себе студента - побачення в метро, тепер от морозиво.
У залі було незатишно і людно, але я швиденько впіймав за фартух офіціантку, чи що воно тут таке, і нам знайшли місце в кутку, знайшли морозиво з лікером і шампанське у склянках, загримоване під коктейль.
- За знайомство! - виголосив я.
Оксана простягнула мені назустріч свою склянку і тихенько мовила:
- Спасибі вам.
- За що?
- Що ви мене врятували, я б без вас…
- Ви б без мене туди не поїхали, - зауважив я, усміхаючись. Мені було збіса приємно.
Шампанське нам дали сухе. Сеча хворого зайця, як називав його один мій знайомий. “Нічого, - подумав я, - хай тільки дійдемо до машини, то я вже тебе напою, я тебе повезу туди, де подають не склянками і де не буває савєцького шам-панського…” А чого це, власне, я розійшовся? Здається, раніш ніколи не впадав у такі амбіції з першого разу. А-я-яй. З цією дівчиною якийсь негаразд. Я сам на себе похитав голо-вою.
- А ви де працюєте?
Це вона мене питає. Ледь надпила зі своєї склянки і взялася до морозива.
- Я? У фірмі “Екстрасенс”.
- О! - дівчина зацікавилась. Вони всі цікавляться, коли таке чують. - То ви екстрасенс?
- Трошки, - відказав я. Не буду ж пояснювати, чим займа-юсь насправді, та й скажи “охоронець” - зразу уявляється бабуся в куфайці з дробовиком, або сторож на баштані. Шеф на нас каже “душеприкажчик”, але мені здається, це трохи не теє.
- А ви що, лікуєте?
- Ні. Я тут наче у відрядженні з іншої організації. Займаюся біологічними системами захисту, - мені колись Аполідор, головний у цих екстрасенсів, збіса розумний, пропонував навіть візитівку зробити, мовляв, фірма “Екстрасенс”, експерт з біологічних систем захисту. Я відмовився тоді, але запам’ятав. На декого справляє вбивче враження.
Поруч розважалася п’ятірка молодих гультяїв приблизно мого віку. Вони вже були напідпитку і розходилися дедалі більше. Не подобались мені такі сусіди, але в Оксани ще було багато морозива.
- Ой, як цікаво! - вела далі моя дівчина. - А я теж одного разу була в екстрасенса, маму лікували.
- Допомогло?
- Ні, - розвела руками вона.
- Халтурник він, а не екстрасенс, - сказав я. - В нас такі фахівці, що за валюту лікують, вищий клас, сліпі бачать після них. - І ви теж такий?
- Ну, я… - я посміхнувся, - я ж кажу, що з іншої орга-нізації, але без мене вони б…
- Допомагаєте?
- Дуже, - щиро зізнався я. - Дуже допомагаю.
- А чого ви так дивитесь? - вона помітила, що я іноді зиркаю в бік сусідів, і теж почала їх вивчати.
Хлопці були коротко підстрижені, у великих хутряних кашкетах, не дивлячись на теплий вечір, та у картатих піджаках - бики.
- Ой, - весело посміхнулась Оксана. - Які вони. У нас на таких кажуть Буба з Куцуруба.
- Чого вона регоче? - голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.
- Мабуть, потанцювати хоче, - припустив другий, підво-дячись.
Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.
- Гей, дівко! - горлав він дорогою. - Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!
Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився і повітря заколивалося від перегару.
- Давай, дівко!
Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.
Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.
- Ти шо, пагнал?
Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись: - І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?
Але моя гречність пройшла мимо їхньої свідомості.
- Ти шо, пагнал? І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.
- Каравул!
- Вбивають! - загорлав хтось поруч.
Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.
- Гайда звідси!
Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.
- Повбиваю! - страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів. “Нічого, - подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. - Ще колись зустрінемось”. Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте - дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.
