Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard
Оскільки діда Москаля так і не знайшли, якісь бабині родичі оселилися в хаті. У першу чергу, звичайно, закопали криницю, а потім просто зламали кухню - все одно стара. Тепер живуть, чекають, поки мине час, щоби діда оголосити померлим, а тоді офіційно успадкувати майно. Так що в нас нові сусіди.
Я теж вступив до інституту, приїздив на канікули і впіймав себе на тому, що не можу дивитися на дідове подвір’я, особливо туди, де стояла раніше кухня. Батьки кажуть, що це мине. Я теж так гадаю.
А Павло нещодавно прислав мені листа - пише, що прочитав у книжці про скитів, які жили колись у наших краях, ще до турків. Так-от, пише, скити, коли приносили своїм богам людські жертви, одрубали їм голови та праві руки. Точно так, як старий Москаль. А я йому написав, що, певно, дід, перед тим як збожеволіти, теж цю книжку читав - я люблю з Павла приколюваться, а він не ображається.
Ну от, начебто, і все. Так?
Розділ 8 ПРИЧИНА
Я розсідлав свою “Вольву” біля метро у парку. Магнітофон співав голосом “Депеш Мод”: “Іцелоп, у-у-а-а-а, іцелоп…” Може, колись вивчу англійську, то обов’язково спитаю, що воно за іцелоп - здається, щось знайоме. Згори світило сонечко, трохи нижче співали птахи, а ще нижче стояв я - молодий, гарний і дужий. А що, я себе й справді люблю, це ж хіба гріх?
Дверцята м’яко клацнули, я заховав ключі до кишені. Машина стояла переді мною слухняно й тихо, просто, як корова у стійлі, хіба що не ремигала. “Нічого, красунечко, - поплескав я її по сталевому капоту. - Нам ще з тобою доведеться похизуватись. Треба справити враження”. Я навмисне не пояснив більш нічого, бо не був певен, чи стане вона старатися задля якоїсь провінціялки. І почвалав, а точніше, полетів. Легкою ходою, стрімко, але граційно - викапаний тобі Ален Делон.
Власне кажучи, я йшов на побачення - так-так, до метро на побачення, соромно зізнатися. Як каже шеф, у моєму віці і при моєму суспільному становищі, чи то пак, у моєму становищі… Але що було то було, я йшов до метро на побачення. Станція “Центральна Площа”. Вона, тобто та, на побачення до якої я йшов, іншої станції в нашому місті не знає.
Важкі скляні двері хитнулися сюди-туди, пропускаючи стрункого, добре вдягнутого парубка двадцяти восьми років. Тобто мене. Повітря всередині було не з найкращих. Чом би не зустрі-тися надворі? Тим більше що зараз у метро досить людно. У кутку хлопець продавав вічночервоні гвоздики. Хай йому біс! На побачення ж годиться іти з квітами, тим більше до метро і тим більше до провінціялок… Хлопець, звичайно, винен не був, але я висмикнув у нього з відра найбільшу квітку.
- Не плач, - сказав я. - В тебе ще он скільки!
Очі у хлопця збільшились, а рот повільно відкрився, очевидь, щоб зарепетувати, та я вмить зробив страшне обличчя і загрозливо поліз до кишені. Хлопців рот так само повільно закрився. “Ну і дурень, - подумав я. - А так би отримав троячку”.
Дрібних у кишенях, звичайно, не було. Розміняти я не здогадався, та й що потім робити - я вже сто років не був у метро і геть забувся, що куди кидати. А тому дочекавсь, поки відвернеться найближчий мент, і просто перестрибнув хитрий прилад, що їсть гроші. Перестрибнув і скривився. Ні, треба щось з собою робити - стрибучість стала не та. Якихось два роки тому я б навіть не помітив такої перешкоди. От що діє з людьми сите життя, зайва вага, регулярні статеві стосунки. Треба буде у шефа попроситися до басейну, чи, скажімо до тенісу - от де настрибаєшся. А що, буду, як великі дядьки.
Деякий час я стояв, отак міркуючи, а потім спустився довгим ескалатором донизу. Зліва обганяли поспішаючі пасажири - дивні ж ці люди, їх везуть, а вони ще й самі йдуть - невже не ліньки? “Ну що, пане кавалере, - сказав я собі, стаючи з квіткою під бронзовим бюстом якогось бороданя. - Ви готові?” І сам собі відповів: “Так”. “А пізнаєте її?” - “Пізнаю, обличчя як зараз переді мною”. - Певні?” - “Авжеж”.
Найцікавіше, що я її таки не впізнав. Але про це потім. Поки ж я стояв і міркував, якого дідька мене сюди занесло. Тобто ні, я, звичайно, повинен був приймати її умови, коли вже погодилася з першого разу призначити побачення, хоч і з гарним чоловіком, але все-таки. Це рідко буває з порядними. Але що мене зупинило біля неї, чом я відкрив рота, пропонуючи познайомитись, як останній вуличний залицяльник?
Перед моїми очима юрмився барвистий літній натовп. Мабуть, усі поспішали з роботи додому. На тому кінці станції невтомні ескалатори з гуркотом робили свою справу, а тут блакитні поїзди ганяли поперед себе вітер.
- Андрію! - пролунав, та яке там - продзеленчав, продзвенів, про… не знаю, як сказати. Коротше, я почув біля самого вуха ніжний янгольський голос. І миттєво обернувся.
Дівчина, мабуть, одягла свою найкращу сукню - білу з кольоровим паском, з ледь прозорої тканини, що за нею вгадувалися обриси тіла та білизни. Туфлі на високому підборі, волосся розпустила по плечах - а тоді, здається, воно було заплетене в коси. Тобто я вже сказав, що у першу мить не впізнав її, але коли побачив очі… Як би це вам пояснити. Такі очі, що, знаєте, не можуть з’явитися на міській вулиці, а тільки в лісі, на галявині, під сонечком біля верби. Незаймана квітка Волині. Чи Полтавщини. До речі, звідки вона, ця квітка? Я при першому знайомстві встиг тільки з’ясувати, що кличуть її Оксаною і що приїхала вступати до якогось інституту, навіть не спитав до якого.
- Оксаночко! - радо вигукнув я і, зрозуміло, зараз же простягнув свою гвоздику.
Дівчина взяла, трохи зашарівшись. Я посміхнувся. Лелечко! Що то за сільська душа! А ви кажете - навіщо.
- Я за вами скучив, - щиро зізнався, посміхнувшись ще щиріше, і з задоволенням побачив, що дівчина зовсім опустила очі долу. - Ну як там ваші п’ятірки?
Боже, та вона від кожного слова збирається червоніти? Доведеться всю розмову брати на себе. Це ще диво дивне, що така взагалі погодилась на побачення - сільські дівчата, вони знаєте, як тримаються.
Але мені не відмовляють. Тобто взагалі. Це я не вихваляюсь. Це закон життя.
- Оксаночко, рибонько. На вулиці чудова погода, ви, мабуть, і самі знаєте. Посидьмо десь, погуляймо, я вам місто покажу.
Дівчина слухала мене, опустивши очі, і погойдувала квіткою в руках. От-от, саме так і треба, щоби не букет, а одна гарна квітка. З букетами хай студенти ходять. А тут, з одного боку, увага, ця квітка так пасує до вашого обличчя, а з іншого - недбало, без наголосу і (начебто!) ні до чого не зобов’язує. І на “ви”, обов’язково на “ви”, бо, по-перше, вона з провінції, хай вважає, що в місті всі на “ви” - ах ви, пані! - а по-друге, мені подобається сам процес переходу: темне вино, кришталь - давайте вип’ємо “на ти” - і цілунок м’якими губами, п’янкими і п’яними. Шеф каже, що я гурман - може, й справді.
Я розписував дівчині свої пропозиції на вечір - звичайно, спочатку легкі, щоби не злякати - а вона слухала мовчки. І раптом:
- Стали тут!.. - якийсь недогризок, переповнений пивом і матюками, своєю брудною рукою відсунув мою сільську квіточку, притискаючи до бородатого бюста. Місця йому, бачте, не вистачило, щоб пройти. Оксаночка спала з лиця, а я, побачивши таке, впіймав недогризка за комірець:
- Поспішаєш? - і тільки-но він відкрив рота, щоби відповісти неввічливо, як я, смикнувши за комір вгору, вдарив. Зльоту. Недогризок впав досить далеко і, здається, все-таки щось собі розбив.
- Вбивають! - загорлали поруч. - Міліція!
Що за люди! Я взяв дівчину за руку:
- Оксаночко, поїхали звідси, вони не заслуговують дивитися на вашу красу. І ми стрибнули в перший-ліпший поїзд якраз, коли на обрії замиготів формений кашкет.
- Обережно, двері зачиняються! “Пш-ш-ш-ш”.
- Хто пізно ходить, сам собі шкодить! - повчально мовив я.
- А ви сміливий! - вона на мене так подивилася, аж я пожалкував, що там був тільки один недогризок.
- Та… - я скромно потупився. Я і таке вмію.
Проте у всьому цьому був один недолік - ми віддалялись від машини в парку на цілу станцію. Доведеться вертатись.
- Захищати даму - мій обов’язок. Обережно, двері відчиня-ються! - пожартував я.
Поїзд загальмував біля платформи. Ми вийшли. На цій зупинці теж було людно. І чого це вдома не сидиться?
- Оксаночко, вам не здається, що тут нещодавно смалили курчат? - якийсь дивний запах стояв навкруги, наче справді пір’я палене чи ізоляція.
- Виходьмо з підземелля нагору, - я взяв дівчину під руку і пішов, пробиваючись у натовпі до ескалатора. Вона йшла мовчки, очевидь, тепер цілком покладаючись на мене. Що ж, треба визнати, що й від недогризків буває користь у певному розумінні. Вихід був далеко і, як годиться, з трьох стрічок ескалатора працювали дві. Як же звідси до машини дістатися, га? Доведеться пішки. Моя квіточка трималася за мене, а я говорив - здається, дурниці, та й що говорять у подібних випадках.
- Ні, це неможливо, вони тут і справді щось палять, - запах посилювався. І щойно я це мовив, як на тому кінці станції почувся відчайдушний вигук:
