Світлана Поваляєва - Ексгумація міста
Камера простежує їхній шлях до червоної зали, вихоплюючи тим самим «емтівішним» ефектом довколишнє вар’ювання.
Червоний зал ще порожній - тільки най настирливіші кіномани дуже похилого віку бундючно шелестять програмками. Депутятін вибирає собі місце і теж починає розглядати програмку. Майк розкладає на кожному кріслі все, що приніс, займаючи таким чином місця. В ряду трохи вище літня інтелігентна пара шокована побаченим (здебільшого бюстгальтером, презервативами і брудною подертою маєчкою одного з довколакіношних богемців).
Бар. Компанія продовжує бухати. Нарешті підводяться Ліка і богемці: «Люди, вже кіно почалося!
Пішли вже! Я ще жодного кіна не бачила, я не хочу знову пробухати всю Молодість!» - «Нема розумної цьому альтернативи, молодість ми вже пробухали,» - відказує хтось, але все ж таки всі, хитаючись і перекидаючи стільці та філіжанки, підводяться й сунуть до виходу.
Прохід до Червоного залу.
В залі вже темно - фільм почався, біля входу - ціла «пробка»: всі, хто спізнився, намагаються знайти своїх (хто займав їм місця) або продертися вниз і вмоститися на підлозі. Майк, наражаючись на гнів глядачів, вимахує шарфиком і гукає зі свого місця.
Компанія ледь не по головах лізе на свої місця. Коли всі розсаджуються, то довго ще - мало не половину фільму - розбираються де чиї речі, одягають їх на себе навпотемки, ржуть, матюкаються і неймовірно дратують довколишніх….
… хоча, зараз, на підході до знайомих пагорбів, так яскраво і чітко, як бачилось все тоді, пригадати було важко - особливо заважав, спливаючи кострубатим окремим спогадом, образ агресивно п’яного Леся Укліненка, якого Ліка на біду зачепила тоді в барі разом з невідь звідки виниклим Джоном, московською гвинтовою адепткою Танєчкою і ше якимось геть лівим і вдупуп’яним вилупком…
Ліка дужж-же поважала Леся (знала вона його мало), дужж-же любила Джона (майже так само, як Майка, який, до речі, сидів зараз десь на перегляді, сповнений священного захвату, адже минулу «Молодість» проїбав у дурці), досить непогано стави лася до Танєчкі, і - зараз - досить поблажливо до галасливого в дупу п’яного лівого вилупка (стовідсотковий «хвіст» за всіма кармічними розрахунками), тому їй коштувало чималих зусиль, такту і витримки випручатися з цупкої атмосфери цього приємного, але випадкового товариства, і таки рушити на перегляд (зокрема і незмінної «Зали чекань» Лестрінга) до червоного залу.
Біля вбиральні на третьому поверсі (навіть горішній бар, з якого Ліка щойно видерлася, не зрівнявся би з цим місцем у культовості, велелюдності та задимленості) - саме коли Ліка на мить замислилася, чи варто вистояти чергу, щоб попісяти, і чи порівнюване це - все ж таки з неабияким полегшенням наприкінці - вистоювання з сидінням на підлозі червоного залу у тісних джинсах і без жодної надії на полегшення раніше, ніж години через дві, - до неї підлетів по-гіповому милий хайратий юнак (хлопчик років сімнадцяти) і, ви промінюючи глобальне людське щастя, впевнено запросив її на чорні сходи покурити (дмухнути). Лі ка одразу ж опинилася з ним (і ще, до речі, з десятком блискавично виниклих хвостів) за пожежними дверима, не обтяжуючи себе питанням, чи справді цей хлопець такий кльовий, чи просто переплутав її з кимсь з перекуру. Юні неогіпі висмоктали три труби менш, ніж за хвилину, і остання п’ятка намалювала на стіні кому за мить (наносекунду?) до появи суворого дідка з техслужби. Накурена отарка враз як по команді потяглася до дверей (втім, не надто кваплячись, зі стриманою гідністю неформалів, які ніби-то є досить вільними, аби робити все, що заманеться в світлі останніх європейських тенденцій просування легалізації «легких наркотиків», але є і досить слухняними пофігістами, аби не створювати собі та людям зайвих проблем), - старий навіть не встиг набрати обертів для свого відпрацьованого роками прочухана, - і Ліка знову опинилася біля туалету.
Вона лише встигла подумати, що травичка «такасобі» і варто все-таки попісяти, як опинилася в позі лотоса на підлозі червоного залу, щільно стиснена у химерній темряві плечима таких самих глядачів.
Тобто, те, що вони такі ж, як і вона, Ліка зрозуміла наступної миті, коли оточуючі її люди (і перекладач, який досить довго мовчав, до речі, також) невідь з чого вибухнули неприродно напруже ним реготом.
Ліка глянула на екран: нічого смішного там не відбувалося. Там взагалі нічого не відбувалося, окрім порожнього шосе в чорно-білому варіанті.
Шосе тривало і тривало. І тривало воно доти, доки якась кобіта не штурхонула Ліку в плече і, нахилившись до її лиця майже впритул, не спитала:
«Хочеш пива?». Великий пластиковий стакан «Оболонь» бовванів просто перед носом. Ліка хильнула пива і мовчки виклала на невеличкий вільний простір вкритої витертим ковроліном підлоги пакет з канапками. «О! З куркою!», - почулося приглушено довкола неї разом з шурхотінням і звуками фільму. Після недовгого жування, протягом якого Ліка намагалася в’їхати у зміст стрічки, кобіта знову навалилася на неї. Каламутні її очі, електрично покреслені екранними відблисками, жевріли безмежною вдячністю й жагою ще тіснішого взаєморозуміння, ще невичерпнішого - тотального, планетарного - людського братерства. «Пішли попісяєм», - ледь ворушачи обважнілим язиком прохрипіла кобіта. Вони звелися на непевні ноги і по чиїхось колінах і наплечниках пропхалися до бокового виходу. Вахтерка підозріло проводила їх поглядом: двох геть убитих кобіт з каламутними очима й кам’яними обличчями, що цілеспрямовано промарширували до туалету.
В тихому коридорчику, як і в самій вбиральні, на відміну від попередніх - поверхом нижче, - нікого не було. З невгасимою цілеспрямованістю (і непохитною також) Ліка і кобіта домарширували до край ньої кабінки біля прочиненого вікна і діловито пропхалися вдвох в одні двері, які кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, одразу ж защепнула на клямку. По тому вона так швидко і зосереджено заходилася перетворювати півлітрову пластикову пляшку з-під мінералки на бульбулятор, що Ліка не встигла подумати нічого поганого (наприклад, про те, що потрапила у пастку агресивної лесбійки).
Бойовий запал і жага людського братерства, напевне, вже потроху почали попускати кобіту, бо впевненість її рухів, коли вона намагалася пропалити запальничкою дірочку в денці пляшки, витікала, мов пісок крізь пальці просто на очах.
- Треба сигаретою. - Сказала Ліка.
Денце стоплювалося, але дірочки не давало.
Вони удвох ледве вміщувалися в кабінці. Відверто мінімальний і відверто замкнений простір надавав дедалі більше підстав для нападу клаустрофобії.
- У мене нема. - Похмуро кинула кобіта крізь зуби (боротьба з пластмасою давалася їй дедалі важче).
Тоді Ліка немов уві сні простягла мізинець з довгим налакованим начорно нігтем і тицьнула ним у стоплену пластмасу.
- Що ти робиш?! - Здивувалася кобіта.
Ліка тупо подивилася на свій мізинець, вкритий спеченими кавальчиками лаку, пластмаси і шкіри.
Виглядало жалюгідно, але болю від опіку вона майже не відчула. Кобіта це зрозуміла і з відновленою діловитістю почала роздирати зубами пакет, ретельно згорнутий зі сторінки якогось глянцевого журналу.
Перетертий ганж сипонув в унітаз.
- От блядь. - Без жодного емоційного забарвлення кинула кобіта і зсипала досить велику кількість до поштриканої фольги, вмощеної у горлечку пляшки.
Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмок тали все, що було (а було до хєра!), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщепнула двері, вивалилася спиною назовні й одразу ж зникла в сусідній кабінці.
Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня. На підвіконні (за її внутрішніми розрахунками) вона просиділа не менше години, і за цей час, окрім тихого безвираз ного матюкання кобіти за дверима зачиненої кабінки, встигла почути з коридору голос вахтерки: «Ну вон!
Пашлі двоє! Апять траву курят, ви что, нє слишитє!».
Ліка сповзла з підвіконня, насунула на очі сонячні окуляри (досі вона навіть не підозрювала, що має їх при собі) і промарширувала - геть з вбиральні - повз вахтерку і трьох охоронців (не повертаючи голови) - до дверей червоного залу.
В темряві, у такому скупченні людей вона відчула себе личинкою в теплому затишному коконі. «Та на хуй атайді от екрана!» - сказав перекладач. Довкола зареготали. Ліка зареготала з якоюсь фонтануючою зненацька, неймовірно щирою радістю, разом з усіма. Поруч гепнулася на підлогу кобіта. На екрані йшли титри.
Титри взагалі-то і є тим, що на мить дає тверду впевненість в існуванні форми, поняття про її наповнення, про сюжет, про початок і кінець, про реальність живої історії і реальність її цілісного, завершеного, самодостатнього окремого існування. Впевненість у тому, що нею завжди можна помилуватися one more and one more tіme and once amp;once agaіn amp;agaіn etc. etc., перетворити на улюблений фетиш і дрочити на нього, доки він не зітліє (або його сенс до останнього образу, або ж сама плівка, на якій він живе)! В житті Ліки не було кінця і початку історій та випадків, не було жодного сюжету і жодного сподівання на гідний жанровий фінал - тільки Смерть… це було суцільне каламутне переливання і булькання, тому вона так любила кіно. Тому майже весь час в її уяві створювалися кіносценарії і знімалися кліпи в якомусь автономному режимі, а все, що текло зовні, було плівкою, на яку невпинно записувалися щойностворені вигадані світи. Будь-який студент факультету кінорежисури театрального інституту ім.. Карпенка-Карого скаже, що знімати можна і на списаній кіностудією ім. Довженка «Свемі» (наприклад, в метро, коли вранці замість жетону настирливо пхаєш у шпарку турнікету ключі від квартири, ймовірно ще знаходячись у напівсні на її порозі…), бо такі «Кодаки», як Дерев’яні Сходи, трапляються не часто, принаймні, у Великому Місті, яке щодня стає все більше схожим на неохайну купу запоротої кіноплівки, вщент захаращеної одноманітними зображеннями мільйонів людей.
