Брати Капранови - Розмір має значення
- А ти на кого вчишся? - спитав я, коли ґречний офіціант, прийнявши замовлення, залишив нас за столиком біля вікна.
- На філолога, - посміхнулася вона.
- Будеш вчити дітей?
- Одне з основних призначень жінки - вчити дітей.
Ого, як забирає! Такі міркування тягнуть уже не на філологічний, а на філософський факультет.
- А на заводі - це педагогічна практика? - пожартував я.
- На заводі - принцип.
- Ну, і в чому полягає цей принцип?
- Ручна праця, - вона подякувала офіціантові за налите вино і підняла келих, салютуючи мені.
Як на прибиральницю, у неї були напрочуд добрі манери.
- Салют.
Ми випили. Вино було непоганим, мабуть, імпортним, бо поляки ніколи до ладу не вміли робити вина.
- Розумієш, у чім справа, - вела далі моя співрозмовниця, - вміння працювати руками завжди відрізняло людину від тварин. З цього, власне, почалося. От згадай - буквально сто років тому жоден працівник не міг напевно сказати, у чому вимірюється його праця. Було таке?
Згадати я, звичайно, не міг, бо сто років тому іще не народився, але з наслідками старої системи доводилося мати справу.
- Отож, - розмовляючи, Агнєшка кумедно зводила брови докупи, - а дельфіни в морі, як з’ясувалося, теж не просто так плавають і не просто так свистять. Вони створюють складну філософську систему, таку, що навіть нам, людям, до неї далеко. І який з цього зиск?
- Ніякого.
- От бачиш. Там, де немає ручної, праці, немає прогресу.
- Можливо. Але мені здається, що прогрес не можна тлумачити настільки примітивно.
Насправді я теж був прихильником ручної праці, але зовсім з інших міркувань. І хід думок Агнєшки здався мені цікавим. Ну, а як іще з’ясувати позицію гарної дівчини в питаннях світотворення, коли не за допомогою поміркованого заперечення?
- Тобто ти хочеш сказати, що в дельфінів є прогрес?
- У питаннях філософії напевне.
Вона пхекнула, від чого тонкі губки раптом зробилися повненькими.
- У людей теж є прогрес у питаннях філософії. Але крім того, ще й у багатьох інших питаннях.
- А як щодо експлуатації, яка є невід’ємною ознакою суспільства ручної праці?
- Не кажи дурниць, - вимахнула рукою Агнєшка. - Коли я продаю свою ручну працю, то залишаю собі розумову. Можу, наприклад, складати вірші, розв’язувати диференціальні рівняння чи вигадувати музику. А коли продається розумова праця, тут уже починається супер-експлуатація, бо разом із головою ти продаєш і руки. Де ти бачив, аби псі-синхроніст на робочому місці вирізав щось із дерева чи то плів макраме?
Справді, такого я не бачив.
- Отож. Тобто, отримуючи гроші за роботу голови, ти руки віддаєш безкоштовно, так би мовити, два в одному. Згоден? - тонке, ніби намальоване обличчя дівчини було дуже рухливим, тому глибокі філософські думки супроводжувалися маленькими гримасками, які відвертали увагу співрозмовника.
Інакше кажучи, я не почув, але погодився.
- Окрім того, - вела далі вона, - коли я оце прибрала в цеху і йду додому, то далі вже ні про що не думаю. А ти?
- Думаю, - чесно зізнався я.
- От бачиш! Твій роботодавець купив навіть твій вільний час!
Мій справжній роботодавець, тобто УГС, купив увесь мій час і все моє життя гуртом, але я про це жодної секунди не жалкую.
- Ну, не знаю, - знизав плечами я. - Але ж розумова праця і оплачується відповідно.
- Типове міщанство! - форкнула Агнєшка. - Ти за гроші здатен продати свою безсмертну душу!
Вона була цікавою дівчинкою, і розмова точилася далі. Я задля динамізму невпевнено заперечував, вона насідала. Годинки за дві я дозволив себе переконати і немовби задля жарту сказав:
- Ну, гаразд, а керівництво твоєї фірми в курсі переконань своєї прибиральниці? Що там у вас виробляють?
- Якийсь засіб для схуднення, - недбало мовила вона.
Я подумав, що мені причулося. Це було надто добре, аби бути реальністю. І я обережно перепитав:
- «Пані Граціоза?»
- Так, а ти звідки знаєш?
- На вивісці прочитав.
Господи, вона працює на «Пані Граціозі»! Оце так номер! Оце так вербовка! Оце так Мамай!
Від нетерплячки я аж засовав ногами.
- Що з тобою? Хочеш вийти?
Я - вийти? Та нізащо! За такий фарт треба триматися обома руками. І, мабуть, на підтвердження цього я поклав руку на оголене дівоче коліно.
Вона подивилася мені в очі дуже і дуже серйозно. Потім відсунула тарілку, витерла губи серветкою і сказала:
- Ти знаєш, у мене перший розряд із шахів. А в шахах існує залізне правило: взявся - бери.
- Можна ще сказати: «поправляю», - я теж умів грати в шахи.
Вона загрозливо зіщулилася.
- Але я не скажу, - і моя рука посунулася вперед.
Праця секретного агента має багато різних складових. От, наприклад, перед вами стоїть задача потрапити на робоче місце дівчини, з якою ви випадково познайомилися. Як підійти до її виконання? Дівчата - народ примхливий, не дай, Боже запідозрить, що ваша цікавість не до неї - тоді тримайтеся. Проте якщо між вами вже існують певні стосунки, то в подібному проханні не буде нічого дивного. Кожен хлопець хоче познайомитися з тим, як живе його дівчина, де працює. Деякі навіть розпитують по телефону: «А в чому ти вдягнута? А що ти зараз робиш?», чим невимовно засмічують ефір. Але зараз не про те.
Поміж інших забав я встиг довідатися, що наступна зміна Агнєшки в середу, і напросився допомогти. Все одно, мовляв, у відрядженні особливої роботи немає, а заразом цікаво, як оце роблять диво-засоби.
- Що такого дивного в цьому засобі? - спитала вона.
- А що, в Польщі він не в моді?
- Та ні, - вона знизала плечима, - я взагалі не чула, аби хтось його вживав. Здається, все іде на експорт.
Ще б пак!
Наступного дня ми буквально не рознімали рук. Я навіть відсидів поруч одну лекцію з імовірнісної моделі мови, згадав молодість. На решту занять Агнєшка не пішла, а натомість ми їли морозиво, якого я терпіти не можу, пили каву і цілувалися попід деревами. Я давно призвичаївся не плутати особисті стосунки зі службовими, а тому періодично зиркав на годинник, аби довідатися, скільки іще робочого часу залишилося. Ну зовсім як несвідомий продавець ручної праці. Щоправда, слід зауважити - в цьому випадку праця була не тільки ручною. А працьовитість українців давно відома, і вівторок, останній вихідний моєї дівчини, тим часом невпинно добігав кінця.
Прокинувшись в готелі поруч із теплим дівочим плечем наступного ранку, я згадав класика: «Біжать-летять роки, ідуть за днями дні, і ось уже сьогодні середа». Сила геніїв у тому, що їхні вірші б’ють у самісіньку точку. Уже сьогодні середа! Це просто-таки про мене.
- Прокидайся! - легенько пробіг я губами по Агнєшчиній щоці.
- Та ну! Не лоскочися, - вона відвернулася від мене із бажанням продовжити сон, але я не мав наміру запізнюватися на роботу. Принаймні сьогодні.
- Прокидайся! - мої губи спустилися нижче, на шию, потім підійшли впритул до двох сердечок, і коли вхопили найласіший шматок, Агнєшка раптом сіла на ліжку.
Вона подивилася на мене, мовби пригадуючи щось. Потім потрусила головою.
- Ой, пробач. Я звикла прокидатися під будзик.
- Збирайся, - лагідно нагадав я, - на тебе чекає ручна праця.
- Хай вона горить.
Із цим уже погодитися було не можна, а тому я легенько поляскав дівчину по сідницях.
- Давай-давай.
- Це негуманно, - солодко потяглася вона. - Спочатку не давати дівчині заснути, а потім будити її. Може, прогуляємо сьогодні, га? Скажу, що в мене загострення целюліту.
- Ти ж майбутній педагог, - присоромив я.
- Не педагог, а філолог.
- Скорше, прибиральниця.
- Це точно.
І вона пішла до ванної. Нарешті. Чесно сказати, я трохи хвилювався, неначе перед іспитом. Поки Агнєшка наводила на собі ранішній лад, я вдягнувся, скомплектував оперативне обладнання - відеокамеру, дешифратор, відмички і різні дрібниці на непередбачуваний випадок. Усе це займало багатенько місця, і тому я вимушений був вдягти піджак з багатьма кишенями. Оглянувши себе у дзеркало і впевнившись, що виглядаю досить ефектно і зовсім не підозріло, я замовив каву до номера і всівся чекати на свою супутницю. У моїй практиці ще не було жінки, яка збиралася б менше сорока хвилин. Хто не вірить, може сам скласти статистику.
Так і сталося - я встиг випити обидві філіжанки, коли на порозі з’явилася Агнєшка в повній бойовій готовності.
- Так, я не зрозуміла, ми йдемо кудись чи ні?
Дешеві понти. Іще розумію, коли годину збирається на працю манекенниця, але прибиральниця - це занадто. У такому сенсі я і висловився.
- Дурненький, - сказала Агнєшка, - манекенницю на службі нафарбують, зачешуть і вдягнуть, а нам, філологам, - вона навмисне підкреслила останнє слово, - нам, філологам, доводиться дбати про себе самим.
У метро ми сиділи пригорнувшись, наче голуб з горличкою.
- Не розумію, навіщо ти їдеш зі мною.
Ці слова були з розряду умовних. Будь-яка жінка, вимовляючи подібну фразу, чекає від вас абсолютно певної відповіді. І я відповів майже так, як вона хотіла:
