Світлана Поваляєва - Ексгумація міста
Не встигли всі знову вклякнути, як двері з гуркотом зачинилися - на платформу щось посипалося, підлогою щось покотилося, - задвигтіли вагони, і крізь слово «слон» підземна темрява замиготіла болотяними вогниками.
«… Наступна станція - Площа Люциганів». - прогавкала стеля.
Десь за спиною ліворуч блякла дівчина тримала однією рукою (схожою через фінічки аж до ліктя на яскраву тропічну рептилію) горішній поручень, аби не впав на коліна тих, хто встиг сісти. Інша рука з розгорнутою книгою Аве Ніглая «Монс і родзинка.
Сміх у пустелі. Між двох дзеркал» розгойдувалася перед носом пані Візаві. Іноді перечіплювалася сторінкою за густо нафарбовані й тому схожі на гребінці вії пані.
Еля відчувала волоссям на потилиці, як дівчина намагається читати: очі її ковзають в середині другого абзацу, мов рибки в акваріумі, що їх збовтує в кузові величезний камаз: «… і прийшов Ісус на гору, і мовив у натовп таке:…». Ось вполювали, вхопили за хвостик «натовп» і причепили канцелярською скріпкою: «… натовп таке: «Вас прийшло сюди послухати мене аж п’ять тисяч, і що, ніхто не спромігся взяти з собою канапок?!»
«Станція Рапайнамська Площа. Обережно, двері зачиняються. Наступна станція Атаса Збоченка.»…
Об’явами заклеєні стовпи («Пий - і схуднеш!»), вагони («Шпалєри для унітазів та санґінекотехнічне обладнання»), шиби зсередини («Духовні семінари з проблем тантричного сексу в умовах урбанізації та кінця світу. Семінари веде космотантричний секс-інструктор Анхра-Манью-Pіstols) і зовні («Шкарпетки більше не смердять! Новий підбілювач - проти тарганів і НАТО»), стіни («Нові протигрибкові лаки для гоління нігтів від Freddі!»), мармур («Салон МЕДЕЯ пропонує мед, лілеї та condoms з протизаплідними шипами!»), спи ни («Зоонекропедофіл!»), дзеркала («Сам ти копрофаг!»), - Елі аж голова розболілася…
Вона весь час ніби знімала кіно
Ніби вчилася повивернуті сподом очі
Мастити скальпелем на скло та лайно,
Що виникає довкола - ось-ось оточить…
Не вирваний з сюжетного контексту,
А, навпаки, пристріляний експромт
Червоним карамболем влучив в сексту
І перебив хребет почварі нот
Страшне, коли в зіницях - гральні кості
І посмішка - мов «риба» в доміно
А риба, вбрана в доміно, - іде на дно
У незбагненній передсмертній млості.
Летіла - зачепилася крилом
За цвях віконниці напудрена нічниця
Це генетично-узагальнений синдром:
Спимо на реях, впевнені: це - сниться!
Хтось стрілку пересунути не встиг
Хтось потягу дав фад замість вугілля
Болотними вогнями мерехтить довкілля
І машиніст у плеєрі не чує рук та ніг…
… аж тут тобі раптом… … краєчок (язик не повертається назвати це подолом) Еліної спіднички (в народі подібне ультраміні зветься «максі-пояс») відчув легкий, але зухвало - впевнений дотик чиїхось пальців. Вказівного та великого пальців - так, ніби між пучками звичним жестом розтирають порошинку, зняту з вилоги, аби струсити її геть. Безперечно, чоловічих пальців. Тканина нашорошилася, гаряча опійна хвиля бухнула в еліне тіло, а думка так і не встигла виникнути, бо зазвичай жіночий мозок (принаймні Еля належала саме до цього типу жінок) миттєво і надовго відключається від подібного штибу несподіванок.
Спідничка відчула себе вочевидь зайвою на цій істоті, і спробувала розслабитися.
Про всяк випадок обережно, але вже вся п’ятірня прокралася до тієї самої примітки, де непрозоро зазначено, що Еля носить нижню білизну від верто - умовного стилю: дві вервечки і один (не біль ший за пачку «Vogue») трикутничок. І що саме в місці стику вертикальної вервечки з трикутничком - у надлегкодосяжний контрапункт до цієї бікініскрипічної теми - можна плавко занурити - спершу - середній палець (більшість чоловічих іс тот, теж, і аж ніяк не мозком, відчуває категорію істот жіночої статі, де безпечну можливість подібного штибу несподіванок гарантовано). Єство - волога - бо - людина - на - сімдесят - чи - скільки - там - відсотків - складається - з - води…
«Станція Гарб’івка. Наступна станція Сновоблонь. Громадяни пасажири! Виходячи з вагону, не залишайте свої речі.» - Сновигали в шибах звукові рядки. … у Елі склалося враження, що оточуюче - натовп (який важко розхрінити на окремих людей) у вагоні метро - їй наснилося, бо важко уявити собі, щоби чоловік міг тааааааааак трахнути (і взагалі трахнути) в подібній ситуації. В тому, що її високопрофесійно дере досить потужний прутень, вона не могла сумніватися. Гіпотезу про те, що саме це - сон, довелося відкинути одразу і без вагань (в чому - в чому, а в сексі Еля могла відрізнити реальність від сновидіння, чого не можна було з упевненістю сказати про інші боки її життя).
До тієї терпкої миті Еля була впевнена, що подібне в громадському транспорті дозволяють собі лише японські та «гонконголезькі» маніяки (і навіть не в години пік, а, приблизно, після другої ночі - до котрої в країнах сходу працює андеґраунд Еля не знала, - коли вагони порожні, і тільки якась самотня і приречена за законами віктимології ідіотка…), та й те в трілерах, детективних романах, або… ааааааааа… щщщеееееееее… щооооооо оо…. цеееееееееее…. їййййййїїї… власссснааааааааа…. дааавняяяааа…. е - ро - тииииииииич - тич - тич - на! - фан - та - зззззззззі! - йяяяяаааааааауууууу…
Як цей «заспинних справ майстер» примудрявся пестити Елю звідусіль - ніжно, легко і наполегливо, - коли у натовпі було не те щоби не поворухнутися - не продихнути… професіонал… мабуть не надто велетенський на зріст, якщо так зручно (Еля була маленька)… потяг, звісно, зупинявся, ті, що розташувалися ближче до дверей, навіть намагалися виходити, дехто примудрявся заходити (занурюватися), - Елю штовхали щільно зліплені людські тіла… рух потягу додавав доречного похитування….
Понад людськими головами кахикнуло: «… стан ція Сновидійська. Наступна станція - Героїв Блюзу».
Еля належала до категорії жінок, що їм отак, ззаду - найприємніше, але саме так вони чомусь не можуть скінчити. Судоми партнера Еля теж не відчувала, до того ж він продовжував… У Елі склалося враження, що він прагне будь що задовольнити її. І від того їхнє зростаюче напруження розпалу з’єднує їх за принципом сполучених посудин, зациклюється, не знаходячи виходу…
Перед кінцевою зупинкою незнайомець однією рукою загорнув Елю у свій плащ і міцно притис до себе, а іншою схопився за бічний поручень, - і скільки їх не штовхало, крутило, кидало і тягло до виходу хвилею натовпу, що прагнув якнайскоріше вивільнитися, випручатися, визволитися, виборсатися…
«Станція Героїв Блюзу. Кінцева. Поїзд далі не йде. Звільніть, будь ласка, вагони.»… … - вони таки лишилися у вагоні. Самі. Двері зачинилися. Потяг рушив. Світло не згасло.
Еля впала в якийсь коматозний стан: збудження не проходило, натомість паралізував страх. Як не смішно, страх не того, що тепер, коли вони лишилися самі, цей маніяк може її вбити чи покалічити, а того, що ось зараз їй доведеться побачити його, і, можливо, він виявиться якимось потворним виродком. Або скаже, що хворіє на СНІД. Або - ще гірше - сповістить її про те, що він - курсант танкового училища.
Він повільно розвернув Елю до себе, - вона була слухняною загальмованою маріонеткою, єдине, що вона зробила - рефлекторно, - зіщулилася та щільно замружилася.
- Не бійся, я не потвора. І не хворий. І я в презервативі… А ти гарненька. Я теж трохи боявся побачити якусь «Cocoza kіkіza»… Ну?..
Еля ледь розплющила одне око, майже нічого не побачила, і розплющила друге.
- Нічого… Ти привабливий. Мені жовтоокі брюнети подобаються. А ти не курсант?
- Ні, я не курсант. Я музикант. І давай більше нічого про себе одне одному не розповідатимемо.
- Ти навіть не хочеш знати, як мене звуть?
- Яка різниця? Тобі буде зі мною ще краще, якщо я скажу тобі своє ім’я? - При цьому він обережно перекинув Елю на сидіння, так, щоби вона через його коліно не могла (навіть якщо би захотіла) стулити ноги.
- Який ти зухвалий, - млосно промовила Еля, - звідки ти знаєш, що мені з тобою сподобалося?
- Кралечко, не кокетуй, тобі це погано вдається.
Виходить вульгарно і дешево, а ти - не дешевина.
- Ти читатимеш мені моралі?!
- Отож! Давай краще зробимо це ще… і це… і ще раз… і це… і оце… і щещещецецеоцеце -оце-це-оцеще - м-м-м-ммгм?
- Ааааааууу!..
Одну. Другу. Третю… … пігулку розчиняв Гапагавор у склянці прозорої води. Мовчки дивився на бульбашки і передчував, як мігрень перетвориться на такі самі. Розчиниться і остаточно вщухне через десять хвилин після того, як він вип’є розчин.
Гапагавор взяв лакмусову смужку (відсутність правої руки відчувалася чимдалі більше, це дратувало, власне, тому і мігрень розігралася) і опустив її у склянку. Смужка почервоніла. І різьбяр зрозумів, - трохи запізно, - що запитання стосовно кислотнолужного балансу розчину було неделікатним. Але він і розлютився: ця дурна смужка тільки й уміла, що червоніти! Доводилося щоразу лізти пальцем в якусь чергову отруту! Але, ясна річ, пальці в якості індикатора мало чим могли прислужитися. Геть усі десять швидко набули жалюгідного фіолетовозелено-буруватого кольору. Схоже на їжаче лайно.
