Панас Мирний - Лихі люди
- Боже поможи! - обізвався Петро з воза.
- Спасибі.
- Своє жнете?
- Ні, панське.
- Аз якого?
- З десятого…
Машталір зупиняв коней, даючи волю паничеві побалакати.
- Поганяй! поганяй швидше!-каже Петро. Коні рвонули; курява знялася-і видно тілько було, що молодиця знову схилилася - і знову заколихалася її постать. Далі курява усе закрила. "Лихі, лихі люди", - думається Петрові, а серце його щемить-боліє. Окриває його важка туга; обгортають голову чорні думки; а перед очима - з одного боку мати шепче:
"лихі люди!", а з другого-вони-лихі, і вказують йому на тілько що минуле поле. "Дивись, дивись!"- мов кажуть їх понурі очі… Петро і без того бачить… ‹0й, мати, мати! ти ж учиш любити!" - шепче Петро… Виривається з його душі крик журби, лемент горя і росте, росте у його серці, окриває думками голову, ши-рить-просторить перед очима знайоме поле, перегнутих людей…
Скільки раз по зеленій весні Бачиш вас по долинах розлогих? Чуєш ваші тяжкії пісні, Ту голодну молитву до бога?!- шепчуть гарячі уста Петрові.
І тепер, тілько вийди на шлях, Ховрашки мов, розкинулись люди По безкраїх розлогих степах, І їх пісня тугу мою буде… Та туга з їх сльозами зросла, У нужді та неволі кохалась, Через те і важкая безмірно така, І, як степ той, широка, безкрая!
Далі… Далі… степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей… Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами… Городи курні, нечисті, з тиском жи-дови, що, як черва та, кишать серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків… І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи, і нудна та курна дорога… Далі… далі… Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня з церкви, зазеленіла її покрівля; забіліли боки… Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі… Київ, Київ!.. Тихий, мов під-. земний гомін, разом із забоями дзвонів доноситься до його вуха… Де ж Дніпро? Ось і він - синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глиняний берег: думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю… Далі… швидше! кватиря на кінці Києва… університет… товариство. Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова. І всі молоді, як перемиті, і всі, - хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, - а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, - з дужими руками помірятися з життям, - з молодою головою, повною надій широких, шукання правди… І все те тілько і дивиться уперед, тілько й зна-ходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, - до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться й увижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести -як нечистоту, вирвати з корінням - як жалку кропиву… Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста… Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу; до його сили приложив і свої руки - і… помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.
Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, - він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати… Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди; в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, - і того нема!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози… Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці - то добрим словом, то розумною порадою.
- Знаєш, Петре, що тобі бракує? - раз спитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як жид обдурює хлібороба.
- А що? Кажи. . - Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тільки своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби. Є багато й майстрових, усяких ремесників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи. Чого краще? Щоб не далеко ходити - ти бачив наших рибалок?
- Ні.
- Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря, туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.
- Добре! добре!
Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, - по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, - молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло: пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.
- Що то - сіно? - спитався хтось.
- Та то ж курінь.
Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у-землю кілках дебелів невід.
- Чи тут є хто? - відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.
Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.
- Не ходи туди. Там немає нікого. - Та ні, он щось чорніє, - сказав один і, нагнувши голову, поліз. За ним - другі.
В курені було вогко; трюхла солома жовтіла на долівці; по боках стояли казанки, лежали торби; в одній мисці жебріла мілька, у другій - жовтіло пшоно. Ген- аж у самому геть кутку на розісланому сіряку лежав чоловік. Голова його закустрана; борода висипала як щітка; обличчя - одні кістки, обмотані блідою шкурою; очі великі горіли якимсь болізним огнем. Чоловік лежав і, не обзиваючись, дивився на їх своїми гарячими очима.
- Здорові були! - привітало його товариство. Чоловік скривився і ледве чутно вимовив:
- Здорові.
- Що це ви, дядьку, недужі?
- Ох! бодай не казати! - і безнадійно махнув рукою.
- ТІ То ж у вас болить?
- Та все болить…-Чоловік став підводитись, і чут-но було, як хрущали його кістки.-А найбільше руки, - передихаючи, вимовив він.- Ще хоч би не сі виразки, - і показав свої чорні порізані пальці. Широкі шрами, уже підживші, перетиналися недавніми, що мов серпом були порізані, червоніли і ятрилися.- Сказано, не можна ні до чого і доторкнутись… аж пече - так болить. Пальців не можна зігнути… 0-ох! - Він узявсь за голову рукою і промочив смажні уста язиком.
Товариство з жалем дивилося на його.
- А де ж ваші?
- Та ще не вернулися. Вони надходять тоді, як сонце геть підіб'ється… А ви що за люди?
- Та ми з города… Вийшли погуляти, та й завернули. "Чи не можна б у вас риби добути?
- Підождіть, наші прийдуть. Може, і можна буде. Не ловиться щось і риба тепер. Чи її вже виловлено, чи такі вже літа настали, - господь його знає! Колись було закинеш раз невід - насилу витягнеш; а тепер бовтаєшся-бовтаєшся цілу ніч, змокнеш, виморишся, як собака; а що того влову? І на базар соромно поткнутись. А треба ж то і за воду заплатити, і на невід відділити… Б'єшся-б'єшся, як та риба об лід; а що того заробітку? Що заробив - те й віддав; а собі знову позичай… Трудне наше життя. Ще хоч би здоровий був, а то - от валяєшся, як я тепер… то вже краще з човна в Дніпро головою! Вчора жінка приходила… їсти, каже, нічого… Думка-то чоловік заробив… А чоловік-дохлий валяється… Посиділа-посиділа, пожурилася-поплакала, та з тим і додому пішла.- Знову чоловік провів по лобові рукою, знову промочив язиком смажні уста.
Товариство заметушилося, почало шептатись… Де-кілько срібляків упало коло чоловіка, на сіряк.
- Нащо се? - спитався той.
- Візьміть, дядьку; на ліки буде.
- Спасибі вам!
Сонце почало пробиватися крізь густе курище туману, здавалося - мов хто стиглий червоний кавун викотив з-за гори. Туман почав рідшати, підніматись угору. До куреня доносився глухий людський гомін і томлене чавкання чобіт.
- От, і наші ідуть, - сказав чоловік.
Гомін наближався: стали виразно доноситись слова. Чогось затіпалось серце Петрове, коли він зачув той гомін. Щось за рідний, знайомий голос здався йому. Товариство почало виходити з куреня; здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку. Ті знімали сухий невід, навішували мокрий, щоб просушувався. Чорний мордатий чоловік; як ведмідь зарослий, ухопив здоровенну ко-шевку з рибою і з натугою поніс її у курінь.
