Панас Мирний - Лихі люди
Обзор книги Панас Мирний - Лихі люди
Панас Мирний
Лихі люди
І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся: чому не йде Апостол правди і науки?
Г. Шевченко.
Після похмурої темної ночі, в котру не переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Край неба жевріло рожевим огнем; горіло і миготіло ясним полум'ям. Серед того зарева стовпом стояла кривава попруга і переписувала його надвоє. Повітря ні ворухнеться: стоїть і мліє; усюди тихо, німо, - здається, немов світ, затаївши в собі дух, дожида чогось… А ось пройшла хвилина… друга… З-за землі, па кривавій попрузі неба скочила невеличка іскорка; довга проміняста стяга простяглася від неї над землею; далі викотивсь серп огненного кільця і - пучок світу поливсь, розливаючись по горах, лісах, по високих будівлях. Далі все більше та більше випливав з-за землі широкий серп, мов хто невідомий підсував з того боку гаряче іскристе коло. Ось і все воно випливло - чисте та ясне, граючи своїм світом. Застрибали його промінясті голки по землі; заграли ясні іскорки по росі; розстилались-лягали різні кольори по воді. Світ зрадів, празникуючи своє величне свято… Синє, глибоке небо розгортало своє безкрає поле, немов казало: котись по мегіі куди хоч і як хоч, я буду розстилатись, розрівнюватись перед тобою, щоб не було тобі ні впину, ні перегородні. І справді, на йому не було ні плямочки, ні смужечки: - чисте, високе, глибоке!.. На другому кінці стояв тілько місяць, - блідий, похмурий; мов старий лисий злодюга, він тупцювавсь на одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне обличчя і дедалі все бліднів та зникав, мов розтавав від гарячого лизання довгих промінястих язиків… Вітер, скотившись з гір у. долини, ховався по темних ярах і щось глухо бубонів високим скелям та глибоким ровам… І - здавалось - вони дослухались до того таємного гомону: скелі грізно висовували свої гострі голови, а рови густіше засновували в сизий туман свої пориті боки та чорне слизьке дно… Повітря було чисте, прозоре. По йому знай то сюди, то туди літали іскорки сонячного світу: то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна поверх одної, як сніг у завірюху… А земля? Земля, як хороша молода дівчина, сором'язливо спускала з свого тіла димчату сорочку ночі і відкривала своє пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом; цілувало тисячами своїх гарячих іскорок; гріло-пестило теплом свого проміння… Прокинулось усе. Обізвалась трава голосами тисячі своїх жильців: коників, метеликів, жуків; окликнулись луки сотнями перепелів; луги, струшуючи срібну росу, розлягалися співами своїх соловейків, голосним кукуванням сивих зозуль, журливим туркотанням горлиць, - тоді як в повітрі бриніла дзвінка жайворонкова пісня… Крикнув бугай у болоті - і замовк; сумно роздався його голосний поклик на всю околицю - і затих. Заревли корови по дворах; закричали гуси на плавах; протягли своє "ку-ку-рі-ку!" горлаті півні… Усе рушилось. Прокинулися і люди; протираючи оч,і, заговорили… Пішов їх глухий гомін від краю землі і до краго, з одного боку на другий, стрінувся з світовим клекотом - і все злилося в одну пісню життя. Все зраділо, стріваючи день; і день зрадів, розцвітаючи, ясний теплий, погожий.
І місто П. зраділо ясному світові: усе кругом заворушилося. З дальніх кінців його вулицями потяглися вози, риплячи своїми ярмами. На возах була всяка всячина, що тільки родила і носила на собі сира земля: тут було, великою працею добуте, зерно, годовані свині, кури, качки, гуси; тут була овощ огородня, садова й польова. Все це везлося па базар - кому нужно, збути; що потрібно - купити. Коло возів, нарівні з волами, пленталися похмурі хазяїни того добра, - в одних сорочках, босі, з підсуканими по коліна штанами. Ноги у їх були чорні, в калу, як і ноги їх скотини. На декотрих возах сиділи або, обпершись, лежали їх жінки, дочки, - перші в свитках, другі - в керсетках, або й так, у вишиваних сорочках, з червоною стрічкою у косах. Ще далеко до базару стрівали їх в кальних улицях швидкі, заялозані перекупки, довгополі, бородаті жиди. І ті, і другі питалися, що везеться; ставали, торгувалися, лаялися. Від крику та гуку, що піднімався по вулицях, прокидалися жильці. Там, у однім вікні, грюкнув прогонич - і розчинилася віконниця: у вікні показалася чоловіча постать у розхристаній сорочці, заспана, з задутими очима, виткнулась, глянула - і сховалася. Коло другого дому лазила по драбинці дівчина, відкривала віконниці; коло третього те саме робив чоловік. По вулицях, попід хатами, втоптаними стежками потяглися пани, панії з горничними, кухарями й куховарками, котрі несли позаду їх корзини, кошики; а там і сама яка господиня, міщанка або козачка. поспішала з саковками, щоб набити їх зарані всякою овощю, яку навезли на базар: бо треба скупитись, зарані витопити ще й обід чоловікові однести у поле. На базарі стояв крик, лемент. Там везли те, там друге; той біг до того воза, той до другого. Люди, як хвилі, носилися, мчалксь, торгувались, кричали. їх крик зливався в один довгий гук, котрий почався з світом, а кінчиться хіба пізньої ночі. Тепер його саме прорвало… Усе місто клекотіло одним клекотом, гуком, що зливався з тисячі голосів, з різних мов в один голос, в один гомін… А над розбурканим містом високо піднімалося веселе сонечко і радісно обдавало усіх своїм теплим світом. Усе йому раділо; усе його з гомоном стрівало, радіючи. Не тільки люди - хати, будинки… і ті ясно виходили з-за тіні і усміхалися своїми білими стінами.
Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові.
Небілена спочатку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр. Про неї байдуже, що небо було ясне, що сонце світить любо, що люди гомонять так дуже… Німа і мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею, з червоними від іржі, мов вирвані зуби, верхами; від світу куталась в свій бурий цвіт та померки вузького двору, - не видно було, щоб і сонце на неї світило; від гомону затулялася високою огорожею, - товстою кам'яною стіною. Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко. Один тілько часовий ходив коло залізної брами і з нудьги лічив свої ступні. А з другого боку чорнів яр, з яру піднімався сизий душний туман… Зокола ніщо не нагадувало, щоб там жили люди. І справді, там не жили люди, - там мучилися та скніли тисячі злодпв, душогубів, - там кам'янів, омліваючи серцем, жаль, - тисячами замирали почуття, - тисячі розумів німіли, мішалися… Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці… Туди попав і Петро Федорович Телепень.
Ще вчора, під ту негоду, що з вечірніми номерками насунула на землю і полила лапастий дощ, він сидів у своїй невеличкій кватирі, на кінці міста, і писав. По зблідлому сухому обличчю, котре не казало про розкоші та достачі, пробігали похмурі смуги; по високому й чистому лобу видко було, що там засіла невесела думка; блискучі очі говорили, що вже не одну ніч не давала вона йому спати, а скрипуче перо казало, з якою болістю виливалась вона на білім папері… Свічка нагоріла; велика жужелиця на ґноті задержувала світ, нерівними хвилями то піднімався він угору-і освічував хату, то згасав, тремтячи синьою горошиною на кінці ґнота. Не потураючи на те, Телепень сидів - і писав. Дощ хлюскав у віконницю; вітер жалібно вив у димарі і свистав у невеличку щілину в вікні. Пройшла година… друга… третя… Петро Федорович сидів, зігнувшись над столом, і тілько рука його ще швидше бігала по папері, буцім поспішала передати, що носила в собі велика, кустрата голова. Ось і північ, прокричали півні. Він сидів - і писав. Спина заболіла, рука утомилася. Положивши перо, одкинувшись на спинку стульця і схрестивши на грудях руки, він став перепочивати. По всьому видко було - велика утома обняла його. Він сидів і якось чудно уставився очима на одну плямочку у вікні: видко було, що він збирався з думками. Коли це зразу щось загуло коло двору і стихло. Поза спиною у Петра Федоровича пробіг мороз. Він струснувся і став дослухатись… Віконниця од-хилилася, щось за очі показалися з-за шибки.
- Хто там? -обізвав Петро Федорович. За вікном почувся гомін.
- Одчиніть, - донеслося знадвору.
Петро Федорович вийшов, одсунув. Ціла зграя людей увалила в сіни, боязкаючи шаблями, цокаючи шпорами… Сумно той брязкіт і цокання обізвались у його серці… Він догадавсь…
Годину… другу швидко шукали, перекидали, порались чужі люди у його добрі… Він дивився стомленими очима, як ув'язували його папери. Нічого не кинули: усе взяли - і його повезли з собою…
Другого ранку зачинені віконниці у його кватирі давали ознаку на всю улицю, що їх жилець перебрався кудись інде, - бо з світом сонця вони завжди одчинялися… Глуха чутка ходила по базару, що спіймано великого ворога темних людей, котрий виробляв фальшиві гроші.
Темної ночі переведено його в темний покій. Аж на третьому ярусі тієї страшної схованки, що широким коридором перенизувалась на дві половини, по обидва боки пороблені були невеличкі комірки. В одну з них упустили Петра Федоровича. Коли відчинилися двері, то звідти сирий холод і густі померки війнули на освічений коридор. Як у підземну нору, уступив він у свою нову кватирю. Принесли світло і поставили на невеличкому столику, в одному кутку хати; у другому, коло стіни, примостилася залізна кровать, з матрацем. Тілько й добра було на новому господарстві. Коли зачинилися двері - увесь світ зачинився від його. Серце його мов хто у жмені здавив; поза спиною сипнуло морозом; у душі війнуло холодом… Блідий, він ще дужче поблід і опустив на груди свою важку голову. То не чоловік стояв, то сама мука понурилася серед хати! Світ від лоєвої свічки падав на його й обдавав сизосірим кольором. Легка тінь непримітне упала на долівку, досягаючи головою стіни. Стіии були сірі. На одній з них, мов страшна причуда, колихалася закустрана тінь його голови. Пройшло п'ять хвилин, поки він підняв її і померклим поглядом обвів хату. У стіні, насупроти дверей, аж коло самої стелі чорніло, мов рот якого звіря, вікно, виставивши замість зубів іржаві штаби заліза, у дверях теж була шибка, замазана, заяложена; з неї лився мутний жовтий світ.
