Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Марко з Жуком пiдхопили його пiд руки, бо вже падав на землю.
- Заспокойся, мiй побратиме, - говорив Марко, - так судилось, така була воля Божа.
Сагайдачний застогнав важко:
- Боже, мiй Боже! За вiщо така кара на мене? - Вiн вирвався з рук Марка i Жука i побiг к воротам Сiчi, мов божевiльний. Марко побiг за ним услiд, а старий Жмайло крикнув за Марком:
- Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.
Сагайдачний вибiг з сiчових ворiт до рiчки. Марко - вслiд за ним. Тут сiв над берегом Днiпра пiд вербою. Марко став над ним, готовий його в пору здержати. У Сагайдачного були широко вiдкритi очi, мов у божевiльного. Дивився кудись вдаль i нiкого бiля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив якесь незвичайне страхiття. Було так довший час. Марко не втерпiв, щоб не заговорити:
- Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертвої не воскресиш, а свою душу погубиш. Хай тобi не стане за потiху, що любила тебе найкраща на всю Україну дiвчина.
Сагайдачний устав, припав до верби i став до неї товкти головою. Шапка з його голови впала, i вiн став рвати собi на головi волосся. Тодi Марко схопив його iззаду з усiєї сили i вiдтяг вiд верби.
- Петре, схаменись, прийди до пам'ятi, призови Бога на помiч, щоб тобi помiг це важке горе перенести. Так судилось.
Петро повалився на землю в судорогах, а вiдтак страшно заплакав. Та це не був людський плач, то був рев смертельно раненого звiра. Марко стояв безрадний над ним i собi плакав над горем побратима. Згодом плач Петра минався. З очей текли сльози на пiсок. Вiн знову присiв, пiдпер голову на колiна, закрив лице долонями i хлипав з жалю:
- Марусенько моя єдина, моя зоре ясна. Вилелiяв я тебе у молодечих снах, ти менi безупинно перед очима стояла. Ти була менi провiдною зорею, я все робив для твоєї слави, щоб цiлий свiт говорив: "Це жiнка Сагайдачного". I коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що вже нема i не може бути нiякої перешкоди до нашої злуки, ти вже давно в сирiй землi. Твоє нiжне личко вже розтлiло, а я в ту хвилю веселився, почував себе щасливим. Пропали твої карi очi, твоя краса дiвоча. Боже мiй, Боже, i це має бути правда, що я вже нiколи тебе не побачу?
Вiн скрикнув диким голосом, схопився з землi i кинувся прожогом до рiчки. Марко вхопив його попiд пахи i задержав:
- Побачиш її на тiм свiтi мiж праведними, коли своєї душi не погубиш, Петре! Бог з тобою. Спам'ятайся i не губи себе. Пам'ятай, що самогуби нiколи лиця Божого оглядати не будуть i не дiстануться в тi мiсця, де твоя Маруся тепер веселиться.
Сагайдачний був чоловiком великої побожностi i вiри. Цi щирi слова побратима його спам'ятали. Вiн присiв на березi i знову став сердечне, вже по-чоловiчому, плакати. Марко не говорив вже нiчого i стояв над ним довший час.
Сагайдачний, виплакавшися, встав. У нього було мокре вiд слiз лице i червонi вiд плачу очi. Зiтхнув важко i перехрестився. Вiдтак узяв Марка за шию, склонив голову на його плече i сказав, сумно усмiхаючись:
- Вже, Марку, не будеш менi боярином. - I знову став плакати кривавими сльозами. Марко гладив його рукою по головi, по лицi i приговорював нiжно:
- Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро з тобою заплачу. Сльози облегчать твоє горе, а час загоїть рану. Тепер тобi для нiкого бiльше не жити, хiба для церкви, для козацтва, для України. До великого дiла тебе Господь покликав, а щоб ти нiчим не був зв'язаний у виконаннi твого посланництва, то узяв її Господь до себе, щоб ви обоє опiсля на вiки вiчнi були з собою злученi там, "iдiже нiсть болiзни нi печали.". Господь знає, що робить, на прю ставати не можна. Вона, сердешна, бачить твоє горе i певно, собi мiркує: "Чого вiн так побивається? Хiба ж ми жили би вiчно на землi? Та ж це одна хвилинка в порiвняннi з вiчним життям".
Сагайдачний випрямився i втирав сльози. Марко надiв йому шапку на голову.
- Ще крихiточку тут побудьмо, - каже Петро, - а ти, мiй брате, розкажи менi все про її кончину, що знаєш. Не турбуйся, я вже заспокоївся. Видно, що так було на моїй долi написано.
Посiдали над берегом, i Марко став усе подрiбно розказувати, що чув вiд Чепеля, котрий незадовго опiсля приїздив на Сiч.
Вже геть смерклося. На небi сiяли зорi, як вони подались до сiчових ворiт.
ЧАСТИНА ДРУГА
За своєго гетманства взяв в Турцєх мЪсто Кафу,
Аж и сам цесар турскiй был въ великом страху;
Бо му чотырнадцать тисяч тамъ люду збил.
Катарги єдины палил, другiи потопил,
Много тогды з неволЪ христiан свободил,
За што го Бог зъ воинством єго благословил.
З книжки "ВЪршЪ…"_
I
Вiд того часу перемiнився Сагайдачний, що й пiзнати його було годi. Вiд того дня, коли довiдався про смерть Марусi, вiн не брив бороди. Мимо його молодого вiку показалося у нiй кiлька сивих волоскiв. Тепер говорив мало. Веселiсть його пропала. Нiхто вже не чув його спiву, а на свою бандуру то не мiг й подивитися. Курiннi товаришi знали причину його смутку i спiвчували йому. Усi зусилля, щоб його розважати, були даремнi.
Через кiлька днiв Сагайдачний нi до чого не брався, не хотiв їсти, хоч оба Жмайли уговорювали його, як могли. Вiн висох, i помарнiв, та втiкав вiд людей. Виходив з Сiчi за ворота над берег рiки i тут сiдав пiд тою вербою, де першi його сльози пролились. Тут сидiв цiлий день в тяжкiй задумi. Йому здавалося, що на тiм мiсцi вiн востаннє попрощався з Марусею, i сюди його тягло, мов магнiтом. Тут вiн iнколи говорив сам до себе, начеб з ким розмовляв, всмiхався болючо i плакав наперемiну. За ним зорив пильно Марко i Антошко, та Сагайдачний їх не помiчав. Вечером Марко забирав його у курiнь. Сагайдачний нiколи йому не противився i слухав голосу Марка, наче дитина своєї пiстунки. Товаришi стали побоюватися, що Сагайдачний збожеволiє. "Пропав козак, та й годi, шкода його", - говорили козаки мiж собою.
Так тривало цiлий тиждень.
Тодi вiдразу Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Устав рано, умився, поснiдав з товаришами i проговорив:
- Ну годi! Живий живе гадає, треба за роботу братись.
I, хоч смуток не сходив з його лиця, хоч як усе говорив мало, вiн пiшов помiряти мiсце пiд сiчову церкву, пооглядав дерево, порадив Марковi, як до того братися, а сам узявся за органiзацiйну роботу.
Скликав на майдан усiх новикiв i оглядав кожного, до чого хто вдався, i вiдповiдно до того дiлив їх на сотнi i чети та наставляв їм старшину. До того вишукав вiн на Сiчi колишнiх чубiвцiв.
Зразу вiн говорив до них так:
- Будемо вас вчити воєнного ремесла. Не думайте собi, що робимо це для примхи, що нам так подобається. Нам немало прийдеться намозолитись з вами, поки з вас козакiв зробимо. Се робиться для вашого добра. Пiдеш у бiй, а не знатимеш, як зброєю орудувати i куди повертаться, то тебе i баба переможе, а вже перед одним кварцяним, то втiкатимеш певно i пропадеш, мов руда миш. З твого вишколення на доброго козака мусить вийти для Сiчi така користь, що не будеш даром хлiба їсти i опiсля будеш обороняти її, нашу матку, i нашу церкву, i наш український народ, з котрого ти вийшов, i ту землю, з котрої тебе злиднi прогнали. Тому вчися, а не тому, що тебе до того силують, лише з доброї волi, що так треба. Коли б це кому не подобалось, i хотiв тут лежаного хлiба, то йди собi зараз iк бiсовiй мамi, а то поки я сам прожену, та такого прочухана дам, оцею рукою, що тобi твiй пан, вiд котрого ти втiк, враз зi всiма економами присниться. Вимагаю вiд вас слiпої безумовної слухняностi старшинi, i за непослух строго буду карати. Без старшини нема вiйська.
Розпочалося зараз вчення на сiчовiм майданi, i геть далi за валами, i на березi Днiпра, бiльшими i меншими гуртками. При кожнiй сотнi були вибранi могильники, що мали копати рови i вали. Всi мусили вмiти пiшу i кiнну службу, стрiляти з мушкетiв, орудувати шаблею i списом, кидати на вiддаль ножами. Кожна сотня мала своїх розвiдникiв, котрi вмiли довгi простори повзанути по землi, мов гадюки.
Окремо вибрав кремезних людей з добрим зором на гармашiв. Старi козаки дивилися на цю роботу з подивом i радiли, що знайшовся мiж ними чоловiк, що хоче других навчити. За їх часiв було iнакше, вони самi просили других, щоб навчили.
Сагайдачний працював вiд рана до ночi i всiх пiдганяв. Потомленi вправами йшли вiдпочивати, на їх мiсце виходили другi, а Сагайдачному не було спочинку.
У тiй працi вiн потонув усiм своїм єством i шукав в нiй забуття.
Вiн взорувався на старiм Касянi Байбузi з Чубової редути. Для всiх i для себе був суворий, строгий, не пропускав нiкому провини. У нього з Касяном були схожi причини смутку, тiльки що Касян усе воркотiв, усiх лаяв, а Сагайдачний, навпаки, був для кожного привiтний, приступний i кожному рад був помогти. Поза службою вiн був начеб iншим чоловiком.
До цих вправ, якi на Сiчi були вiдомi i заведенi, додав вiн ще одну, тут не звiсну: як добувати ворожих мурiв. Дотепер йшли на мури з довгими драбинами, до яких треба було кiлька дужих козакiв, щоб їх пiднести i до стiни приставити.
Сагайдачний видумав на це iншу штуку. Настругав коротких дубових щаблiв i пов'язав з них мотузянi драбини. Одним кiнцем така драбина була прив'язана до округлого дерева, на котрому звивалася. На другому кiнцi були до драбини прив'язанi два великi залiзнi каблукованi гаки. Двоє людей брали за кiнцi округле дерево руками i викидали вгору. Гаки зачiпали за стiну, i драбина розвивалась вниз.
