Андрiй Чайковський - Сагайдачний
- Славно, славно, ставимо свою церкву, таки зачинаймо в божий час завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти вже ставив церкву у Чубовiй редутi, ми це знаємо.
Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли:
- Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?
- Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись.
Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти. "Цей знає добре козацьку душу".
По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе:
- Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй.
- Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.
- Той час, кошовий батьку, треба використати на органiзацiю i пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цiєї сiрої юрби треба зробити справне вiйсько, проворне i слухняне, i доперва тодi можна мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось, щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються.
- Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти можеш доконати. Даю тобi волю, роби, як знаєш. Я тебе пiдопру моєю владою. Будуй церкву i переводи органiзацiю.
- Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А коли будемо мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i тодi ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курiнь. Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло.
- Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться.
Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати.
Своєму чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба.
- Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже.
- Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то хiба попразен.
Посходилася старшина. Генеральний писар каже:
- Хитрий ти з бiса, Петре! Я гадав, що рада скiнчиться бучею, роздвоєнням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще й церква своя буде.
- Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя. - Нам учора здавалося, що сьогоднi будемо вже по своїх куренях кашу їсти.
- Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.
- Твоє здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку.
Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим пiшла весела гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Києвi бачив i пережив. Найбiльше цiкавились о. архiмандритом, которий остався з Запорожжям у живих зносинах.
Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового своє дiло поладнати i каже:
- Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а нашi дружнi вiдносини такi гарнi, то позволь менi попросити одного. Я прошу вашу милiсть до мене за старосту. Не знаю ще, коли вiдгуляється моє весiлля, бо я ще з моїм тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, то я рад би знати наперед, що ваша милiсть не вiдкажеш менi такої честi. Тодi я усю старшину на весiлля попрошу.
Сагайдачний, говорячи це, понизив очi i не бачив, з яким видом кошовий його слiв слухав. Вiн був дуже затурбований, бо усi добре знали, що з Марусею Чепе-лiвною скоїлося. Кошовому стало жаль бiдного Петра, знав, як тяжко його ця вiстка придавить, та хотiв цю болючу хвилю якнайдальше вiдсунути. Кошовий моргнув значуще на усiх, щоб не зрадився хто з тим, що всiм було вiдомим.
- Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всi готовi тобi послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не знає, але вже як буде, то запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i приказуй, як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистроїв. У тебе неабиякий органiзацiйний талант.
- А що старий Чуб робить?
- Те, що й робив досi. Збирає молодь, вчить їх козацького дiла, а нам присилає щороку кiлька десяткiв гарних товаришiв. Нам би таких Чубiв бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не можна рубати дерева на будiвлю.
- На Сiчi є досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдакiв будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заорудує краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився в Острозi, якi нашi церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочi майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої поганi не понамальовував.
- Роби, як знаєш.
- Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у купу оцю всю сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся. Я був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив менi других вчити. А попри саме вчення воєнного дiла, треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як вони її розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i дисциплiну, щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармоїдiв, лежнiв i свавiльникiв. На це я мушу добути дозвiл вiд вашої милостi, що я не самозванець, а наказний. Тодi вже я дам собi раду.
Кошовий засмiявся:
- Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече.
- Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: "Всi ледарi забирайтесь звiдсiля до бiсової мами, i не їжте хлiба дармо". Те, що лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в огонь i воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усiм до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжнiх лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi пiде врозтiч.
- Твоя думка гарна, - обiзвався генеральний обозний Палiй. - Лише кошовий батько жалiє їх, що вони бiднi збiгцi з-пiд панського ярма.
- Як вiн з-пiд ярма втiк, то немає йому вороття. Хай же слухається, бо його доля тут далеко краща. Там мiг пан зробити з ним, що йому завгодно, хоч би i на кiл застромити, а нiхто за ним словом не промовив. Тут вiн людина свобiдна, рiвна, має рiвне право до всього. Може i кошовим стати. За те мусить служити товариству так, як i товариство йому служити зобов'язане. Тут дiстає все, що йому треба, за це мусить робити, що товариство робить, має служити до вiйни. Вчення воєнного ремесла, то так козаковi потреба, як писаревi знання грамоти. Та вже, коли за грамоту зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би завести на Сiчi свою школу для неграмотних i поставити їм кiлькох вчителiв? Неграмотному чоловiковi зле на свiтi жити, а охочих знайшлося би багато, i старших, i новикiв, i дiтей, цих сирiток по полеглих козаках, що так в темнотi виростають. Бо треба нам, панове, пам'ятати, що наше Запорожжя - то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську республiку, а наша Сiч-мати - то її столиця. Ми мусимо тут усе мати своє. Маємо свою майстерню, треба мати i свою церкву, i школу. Як не тепер, то в четвер треба буде нам виступити проти панiв. Те, що робив Косинський, Лобода, Наливайко, це був початок, котрий не повiвся. Але хтось мусив зробити початок. Ми мусимо панське панування на Українi зломити. Може, ми цього не доживемо, але це зроблять нашi потомки, цi молодики, яких треба грамоти вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та коли ви її не приймете, то я вийду з нею на найбiльшу велику раду.
- Те, що Сагайдачний говорить, - каже кошовий, - то я з цим согласний, лише що таке дiло буде дуже тяжко перевести.
- При добрiй, твердiй волi нема труднощiв. Дайте менi спромогу, а я це переведу не києм, як би хто думав i як по наших школах водиться, а добрим словом i заохотою. Але до того потреба менi i церкви.
- Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш дiло до путнього кiнця, то твоє iмення стане славним в козацтвi вiд рода в рiд.
Вже сонце хилилось до западу, як гостi вiд кошового порозходилися. Сагайдачний вертався до куреня з отаманом i обома Жмайлами. По дорозi каже Сагайдачний до Марка:
- А ти менi, Марку, будеш боярином на весiллi. Це розумiється само собою. Чей же не вiдлюбиш менi дiвчини, як ти мене колись лякав.
Марко дуже збентежився i став цiдити крiзь зуби слово за словом:
- Воно, бач, Петре, таке скоїлося нещастя. що. не знаю, як тобi це сказати. - У Марка задрижав голос. - Твоя Маруся не жиє.
- Не глузуй з мене, це грiх, - каже грiзно Сагайдачний.
- На жаль, воно так є. Її зарiзав той рудий жид, що у Чепеля служив.
Сагайдачний став на мiсцi, наче задеревiлий. Уся кров збiгла до серця, голова закружляла, поперед очi скакали iскорки, в ушах зашумiло, поблiд, мов полотно. Йому здавалося, що сiчовий майдан одним боком пiдноситься вгору, а всi куренi впадуть на нього. А ноги начеби прикував залiзом до землi. Слово завмерло йому на устах, йому вiдняло вiдразу мову.
