Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi, мов дитина. Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сидiв тим часом за столом i писав для Антошка грамоту на свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи, о. архiмандритовi.
- Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою лепту. Менi грошей не треба. Як приїду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть, чого менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер посиплються грошi, мов з рукава.
- Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi поталанить, то додаси опiсля.
Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.
- Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак. - Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стiльки. - Вiн поклав другий гаманець на столi о. архiмандрита.
- Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна пiде слiдом за вами, тодi матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде i руська академiя.
Аксак вiд'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурiв.
Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далi, i чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.
За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий i з сильними, мов довбнi, руками. То був буцiм козак, буцiм мiщанин у простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.
- Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловiк певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Вiн тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канiвцi вже тобi порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси - то найпевнiшi козацькi гнiзда.
- Як ваша милiсть так приказали, то так цьому i бути. Перевезу безпечно, хоч би я мав i голову покласти, - каже Артим.
- Коли ж їдемо?
- Сьогоднi вночi. Мiй байдак добрий i певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стрiла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
Артим вийшов, а Конашевич каже:
- Цiкавий чоловiк. Звiдкiля вiн тут узявся? Та ж тепер козакiв сюди не пускають.
- Але в городi риби треба, i його пускають, розумiється, не без хабарчика для стражникiв у пристанi. На тi хабарi даю я, бо цей Артим привозить менi листи з того боку вiд козакiв та мiщан. Вiн хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з дiда-прадiда, для нашої справи усiєю душею щирий. Я дуже рад, що вiн у добрий час у мене з'явився, а то певнiшого перевiзника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як вiн тебе сховає, то будеш безпечний. Вiн вже знає, хто ти є.
Вже було близько пiвночi, як з'явився Артим у келiї Петра, а з ним прийшов з клунком чернець. Петро i Антошко надягли чернечi ряси з каптурами. Опiсля прийшов i о. архiмандрит Петра попрощати.
- В щасливу дорогу, мiй сину. Подай менi вiстку на Київ, що там робиться. З богом!
Чернець засвiтив свiчку. Артим узяв Конашевича клунок на плечi. Пiшли всi довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, i тiльки гомiн ступаючих нiг вiдбивався глухо о склепiння.
Зiйшли вiдтак сходами вниз i йшли пiд землею, поки стали перед якимись дверима. Монах вийняв ключ ї, ховаючи свiчку за дверима, вiдчинив.
- Артиме, ти тепер веди далi. Тут нiхто не пильнує, бо за цей вихiд нiхто не знає. Щаслива дорога!
Дверi зачинились знову, а вони опинились серед великої пiтьми. Стояли пiд горою, порослою кущами.
Артим дав Петровi полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок Артима, держався поли Конашевича i так йшли один за другим. Густi хмари прислонювали зорi. Не говорили до себе нiчого. Артим ступав певно, начеб по своїй хатi. Аж опинились над берегом Днiпра, котрий хлюпотiв своїми хвилями серед нiчної тишi. Iшли прямо до байдакiв. Тут стояла сторожа.
- Стiй! - крикнув сторож. - Хто ви?
- А хiба ж не пiзнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани вiд рана, як вiд Артима гостинця дiстали.
- А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?
- Як не продати, коли купцi трапились?
- За скiльки?
- Еге ж! Пiвкопи взяв, бо бiльше не хотiли дати.
- Давай менi половину.
- Ба, а менi що лишиться?
- Лишиться тобi, дурню, друга половина.
- Хай буде панська воля, а я жiнцi скажу, що у мене грошi пiрнули в воду. Я так i думав за половину i ось для вас вiдлiчив.
- Бачу, що ти мудрий чоловiк, а цi два, хто?
- А то святi отцi з монастиря, цих я лише перевезу на другий бiк рiки.
- Вони, може, з Лаври? З Лаври нiкого не вiльно перепускати.
- Нi, вони з Михайлiвського монастиря, я тiльки що звiдтам їх веду.
- А чому ж вони самi за себе не говорять.
- Бо у них таке свято сьогоднi, що через добу не можна нiчого говорити, - законом запрещено, еге ж! Та хай менi ще пан скажуть, чи багато вас тут є на постою?
- Нащо тобi знати?
- Я мiркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому дати половину, то менi не стане.
- Не бiйсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамтi полягали спати, а такого одного цапа впильнувати, як ти, то i я потрафлю.
Артим всунув йому грошi, i напотемки пустились далi.
Стражник недовiрчиво приглядався монахам.
- Де твiй байдак?
- От там в комишу поставив, щоб хто менi не вкрав.
Стражник пiшов за ними аж до комишiв. Артим пiшов за байдаком i притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:
- Дай-но i ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу. - Вiдтак здер йому каптур з голови ураз з шапкою.
- Го-го! Гарний менi монах з вусом i оселедцем! А де ж борода? Тепер хоч три копи давай, то не пущу!
Та в тiй хвилi сталося щось несподiваного. Антошко перекинув свiй клунок на байдак, що пiд'їхав пiд берег, поступився трохи взад, прихилив голову i так вдарив стражника в бiк, що той пiдскочив, мов м'яч, i впав з берега в воду. Тут була глибша вода, i за ним тiльки забулькотiло.
Петро з Антошком поскакали в човен, i заки стражник виплив наверх, Артим зiперся веслом о берег i помчав униз по водi, вiдбиваючись вiд берега.
- Чим ти його так вдарив? - питає Конашевич Антошка.
- Лобом, - каже Антошко, смiючись. - У мене такий твердий лоб, що я i цапа поборю.
Артим став смiятися:
- Таким лобом добре горiхи торощити.
- Я так i роблю.
- Добре, що ми вiд цього псубрата одв'язались. То така бестiя, що коли не викупишся, то тобi багато напакостить.
- Що би вiн з нами зробив?
- Я був би пересидiв у холоднiй який часок, а з тобою не знаю, що були би зробили, коли вашмосць - той козак Петро, про якого у городi нашi мiщани не вiднинi говорять. Менi говорили сьогоднi, що на твою голову нагороду поставили для того, хто тебе пiймає.
- Варто би взяти нагороду, - жартував Петро.
- Це вже не для нашого брата. Вашмосць так по-козацьки храбрував, церкву обороняв, за тебе всi православнi моляться. А вже отець архiмандрит так менi наказував, щоб тебе у безпечне мiсце перевезти. То, каже, Артиме, коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш i душу запропастиш. Тому я собi поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосцi його так гарно у воду не чоломкнув, я би був його i ножем пiд ребро, а тебе би таки оборонив. Та коли ми тепер посерединi рiчки, то нiчого нам боятися. Пливемо з водою, а то я ще i веслом пособляю. Дивись! Мчить, як стрiла. Добрий байдак, якого немає другого у цiлому Каневi. Я сам його зладив. Заки стражник вилiзе на берег, побiжить до стражницi та тамтих побудить, то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно спати, а я вас певно повезу. Байдак добрий, з подвiйної смоленої дошки, цiлий рiк стоїть у водi, а одна капля не протече.
Артим вдарив веслом. Днiпро був спокiйний. Лише деколи риба плюснула вгору i блиснула своєю бiлою лускою. На небi стало прояснюватися, хмари кудись подiлися. Iз-за гори виходив мiсяць. Довкруги нього синiло ясне небо. Свiтло мiсяця вiдбивалось вiд плеса води, в котрiй переморгувались зорi.
- Чому не лягаєте спати?
- Якось не хочеться. Нiч дуже гарна. Та ти, Антошку, коли хочеш, то лягай.
Антошко зараз поклався на дно байдака i заснув.
- Ти, Артиме, знаєш добре дорогу i не проминеш Канева?
- Не лише дорогу у Канiв знаю, але i через Ненаситець спливав з покiйним батьком, а опiсля i сам i на Сiчi був, i на лиманi, i на Чорному морi. Я ж рибалка з дiда-прадiда. На Днiпрi я знаю усi глибини i мiлини, усi кручi i топелi. Коли б у мене стiльки золотих, скiльки разiв туди переїздив. Тут лише одна є небезпека для нашого брата, що вночi по березi шляється.
- А це що таке?
- Незадовго плистимемо попiд берег-скелю, де нечистий собi житло обiбрав.
- Невже ж?
- Воно так i є, як кажу, сам я бачив цiлу чортову сiм'ю о самiй пiвночi. Сьогоднi його не побачимо, бо вже по пiвночi.
