Панас Мирний - Лихі люди
- А що се ви робите? Курити збираєтесь?-пронісся чийсь пискливий голос поз вуха Петрусеві.
Петрусь розкрив очі - і здивувався. Серед хати стояв надзиратель - невеличкий на зріст, мишастий на цвіт і схожий на мишу. Шестірний був ні в сих ні в тих.
- Курити збираєтесь? А ке-те сюди люлечку. Шестірний подав.
- Славна люлечка! славна! Оце добре. Хай же я її подарую інспекторові.
- Се не моя, Петро Петрович; їй-богу, не моя. Се ось… - і вказав на Жука.
- Нічого, нічого… Там ми розберемо, чия.
- Я ніколи не курив і не курю! - виправлявся Шестірний.
- Нічого, нічого! А ви чого, паничу, розляглися, як кіт на печі? Уставайте лиш, покуримо.
Се кажучи, Петро Петрович будив Жука. Жук замурчав і повернувся на другий бік.
- Паничу! паничу! устаньте, ради бога!
- Га?-крізь сон спитав Жук.
- Дайте сірничка, закурити люлечку.
- Геть к бісу, не лізь! - одказав Жук і закрив голову подушкою.
- Та не к бісу, а вставайте… Чого ви так засоромилися, що й голову закрили подушкою? Уставайте, докуримо!
Петро Петрович відкрив лице Жукове. Жук блик-нув і схопивсь. Голова його була закустрана; очі задуті, лице заспане.
- Ануте, покуримо, славна у вас люлечка - чудо яка! Нуте, покуримо! А ось і тютюнець… Давайте лиш його сюди!
Петро Петрович, простиг руку за тютюном.
- Я не курю, - понуро одказав Жук.
- А це ж чия люлечка? чий тютюнець?
- Не знаю. З нами стоїть семінарист. Може, його.
- Де ж той семінарист?
- Пішов кудись; видно, до товариства.
- Ну, хай же ми розберемо.- І Петро Петрович поклав у свою кишеню і люлечку і тютюнець.
- А ви, паничу, ще довго будете боліти?-спитав він Петруся, що, підвівшись, сидів на постелі. Прикро подивився на його болізний вид, на чорні очі.
- Нельзя так довго боліти. Видужуйте, вичухуйтесь, а то багато уроків утеряєте, у вищий клас не перейдете…
- Я ж не винуватий, - одказав Петрусь.
- Як не винуватий? Ні, винуваті. Бігали, видно, не одягшись або, запотілий, холодної води напилися. От і простудились. Видужуйте, нельзя так.
- Та мені трохи лучче. Як тілько зведуся, зараз прийду в гімназію.
- Хороше, хорошо. Ну, прощайте ж, господа. За люлечку і тютюнець завтра у інспектора побалакаємо.
Петро Петрович пішов. Жук стояв, похнюпивши голову, а Шестірний кинувся, наче слуга, розчиняти двері Петрові Петровичеві.
- Ти витяг люльку і тютюн з кишені?- грізно запитав Жук.Шестірного, коли той вернувся у хату.
- Що? - мов не чув, спитав Шестірний.
- Собако! блюдолизу! єзуїте поганий! - мов корчами, сипав Жук докорами на Шестірного.
- Пойди вон, дурак!-зарусив Шестірний.-Ка-кой чорт курит, а мне достанется!
- Достанеться? - погань ти водяна! Чого ж воно достанеться, коли ти знав, на що бив? Певне, заранше і примовився.
- Я с тобой не говорю!- крикнув Шестірний.
- Підожди! Ти зо мною не так побалакаєш! - і,. плюнувши, Жук знову ліг, підложивши руки під голову.
- Петре!-через скілько часу попитав він, - ти не бачив, хто у мене витяг люльку?
- Я спав, - одказав Петрусь. Жук устав, витяг скриньку з-під кроваті; вийняв запасний тютюн.
- Ну, з чого ж я тепер покурю?.. - безнадійно спитав сам себе. - От прокляті!
Вирвав шматочок паперу з книжки; обірвав рівненько; скрутив папіроску і, запаливши, знову ліг на ліжко.:
Сонце сідало; стіни потемніли; тілько на сволоці бігали та стрибали паростки західнього сонця; по кутках зовсім стемніло. Шестірний сидів і дивився у вікно на вулицю. Петрусь і Жук лежали - мовчали. Жук так немилосердно смалив папіроску, що вона аж шкварчала, а огонь освічував його хмурий вид; великі жмутки слини раз поз раз вилітали з його рота і грузько падали на долівку. Петрусь слухав того шкварчання, лічив сам собі, скілько раз плюне Жук. Ось у хаті зразу почервоніло; ясні коники на сволоці обернулися в здорові рожеві плями і дедалі блідніли та блідніли; хату окрили рожеві номерки. Цвіт їх помалу гас, крився темнотою; тіні бігали по хаті, ганялися одна за одною. Незабаром вони зсунулися - зступились, чорна темрява окрила хату. Постать Шестірного ворушилася проти вікна, чорна і непривітна, як тінь павука-тарантула. Петруся зовсім не видно було; а в Жука несамовито шкварчала папіроса й освічувала його гострі очі.
- Чи в хаті є хто, чи чорт має? - крикнув Попен-ко, убігаючи в двері. - Чого ви сидите поночі? Ану, братця, до ягід!
Він черкнув сірничком, і світ осіяв хату, зганяючи померки у глухі кутки, під стіл, стульці, кроваті.
- Чого ви зажурилися, носи повішали? Ну, кажу, до ягід! Баришня, братця, дала, - з своїх рук білих так і всипала аж дві пригорщі! Ще казала, щоб приходив їсти скілько схочу.
- Та тут, брат, біда! - чухаючи потилицю, похвалився Жук.
- Яка біда?
- Надзиратель був.
- Ну?
- Узяв люльку й тютюн.
- Як же він дознався, що є? Хіба на видноті лежали?
- Тож-то й є, коли б на видноті клав, - і жалю не було б. А то добре знаю: покурив, положив в кишеню та й ліг спати. Прокидаюсь - люлька вже в руках надзирателя.
- Що ж ти сказав?
- Що сказав? збрехав! Сказав: не курю, а в нас, кажу, є семінарист, - може, його…
- Нащо ж ти мене вплутав?
- Тож-то й є! Я тепер сам себе лаю. І що б було, дурному, по правді казати.
- То завтра скажеш, чого ж?
- То завтра скажу; а сьогодні мучить. Задумався.
- І кому яке діло було виймати люльку з кишені?!- знову він скрикнув гірко.
- Та ну! Годі! Іди до ягід, - казав Попенко, глитаючи ягоди, як індик зерно.
Жук підійшов. Узяв трохи в жменю і почав жувати?
- А тобі дати? - повертаючись до Петра, спитав Попенко.- На! ягоди добрі.- І він кинув півжмені на постелю.- А ти, Шестірний? Іди й ти, проквасиш душу.
Шестірний мов не чув: сидів і дивився в вікно.
- Його не займай тепер… Бач, як задумався. Високе щось, певно, думає! - і Жук плюнув.
- Уже ж не про крадіжку ягід, - процідив Шестірний.
- Не про ягоди, то про люльки, - уколов Жук. Стихло. Трохи згодом постать Шестірного заколихалася; почувся глухий плач, котрий дедалі все дужчав-піднімався.
- Я не знаю, чого ти на мене наскіпався, - крізь сльози мовив Шестірний:- я буду інспекторові жалітися, їй-богу, буду! У його узяли люльку, а він звертає, що я винуватий… Я буду прохати, щоб мене перевели з квартирі…
- І жалійся, і проси… Чого ж? Доводь уже до краю!- грізно скрикнув Жук.
- Самі нічого не роблять, - тілько сплять та лежать, та курять… Урока за ними не можна вивчити, - такий гармидер та колотнечу зведуть. Боже мій! Боже мій!- розлягався Шестірний. І плач його, одинокий плач, слався тонким заводом по хаті.
Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не вирвалося з уст його товариства. Жук якось глухо процідив: "Бач, як невинуваті розлягаються". І глухе те слово задавило жаль у кожному серці… Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.
Заколихалася жовта пляма перед очима Петра Федоровича, мов згонила непривітні тіні. Вони задрижали, зникли… Знову світ… знову день… і пусто, і холодно у сірій хаті! Петрусь лежить на постелі, дожидає обідати товариства… Убіг Попенко; уплив гордо Шестірний; не чутно було тілько важкої ходи Жуко-вої. Жук аж надвечір вернувся. Ніхто його не спитав - де він був; нікому й він не казав про це. Капта-нок, заснований павутиною, та темне лице казали, що Жук був десь у глухому місці.
- Де ти, як та чортяка, убрався в павутиння? - не витерпів ІПопенко.
Жук грізно глянув через плече на спину каптана. - Проклятий карцер! - промовив глухо і сів їсти. Усі похилилися, похмурилися; одні білі зуби Шестірного, вискиряючись, блищали, як снїг, з темного кутка хати… Заболіло в Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустився на постелю…
На ясну жовту пляму мов що дмухнуло, так вона зникла зразу. Нічні померки розлилися кругом.
Нешвидко Петро Федорович розкрив очі…
І знову рожевим світом глянуло на його перевите залізними штабами вікно. Надворі розцвітав ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука. То був сухий і блідий Петро Федорович, а то аж почорнів. Гаряча згага попалила його уста, - вони були чорні, огонь тривоги вилизав глибокі западини в щоках, - аж усмокталися вони всередину, скули і щелепи гостро повиставлялися з-під сухої жовтої шкури; одні очі горіли болізним світом; білки їх /і були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками; зрачки тліли, як згасаюче угілля. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Він ледве-ледве на ногах держався. То не чоловік, а тінь чоловіча слонялася по хаті; їй не було покою на сьому світі і не приймала її сира земля!
Проснувавши по хаті, та тінь знову лягла - і в рожевому ранішньому світі знялися її чорні думки; як голуби-вертуни, закрутилися вони по хаті; як сніг у завірюху, заграли свого веремія.
І знову йому привижується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Все те перемінилося - підросло. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; на йому со- / рочка - як сніг; каптанок - як з голочки; усе на йому / чисте-гладеньке, як і лице Шестірного - біле-рум'яне; одні тільки очі та зуби давні: очі-з зеленим виблиском, зуби-дрібні та білі, як перли. Зовсім навпаки йому Гбув Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно. Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмуро-непривітні. Попенко - у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомажений, надушений. І Петро - геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук - у сьомім; а Попенко - в богословії.
