Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Конашевич робив свою роботу i лише посмiхався, слухаючи цього базiкання.
Та як Петровi треба було перейти коло лакея, то встав, поклепав Петра по плечу i каже:
- Будь, вашець, проворний i хитрий. Ти гарний хлопець i можеш жiнкам подобатись, а то грунт. Того би на воловiй шкурi не списав, що я знаю. Я тут служу вже десять лiт i мав час усе спенетрувати, але так годi вiдразу все вичитати, мов з книжки.
- Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобi скажу, а потiм то ледве чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз менi такi теревенi плести, як тепер, то так тобi морду поб'ю, що тобi пика вище носа спухне. Розумiв? На те тебе панство годує, щоб ти пiдслухував, та обмовляв, та язиком обносив? Геть звiдсiля! На очi менi не показуйся, бо як тобi дам ляпаса, то носом землю запореш. Тепер рушай звiдсiля i пришли менi послугу.
При першiм словi "ледаре", лакей встав i створив рот iз зачудування. При другiм словi вiн випрямився в струну, а при послiднiм вже був при дверях.
"Горда штука, ге-ге, - говорив до себе вже в сiнях, - поводиться, мов пан, а то собi простий козак. Що вiн собi думає мене так зневажати? Пiдожди! Я небо i пекло порушу, а тебе звiдсiля викурю. Буду по кожному кроцi пiдглядати i пiдслухувати, а таки щось на тебе знайду. Ба! Але то небезпечний чоловiк, бо тi козаки усi небезпечнi горлорiзи. Я не хотiв би в його лабети попастися. Мiг би мене скривдити, бо йому все одно. то зайда. Ага! Ти хотiв, щоб тобi прислати якого служку. Добре, будеш мати такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам". Льокай усмiхнувся, що знайшов такий гарний спосiб помсти за зневагу.
Тим часом Петро присiв на стiльцi i задумався.
"Гарно я попався. Тут вчителiв i канчуками частують. Бiдний той, якийсь сiрома-бакалавр, що на собi таке витерпiти мусив. I я маю бути не знать як довго панським блюдолизом! Сама душа проти цього бунтується. Що отцевi архiмандритовi на ум прийшло мене на це мiсце ставляти, в такiй понижуючiй ролi, бiгме не розберу. Вiн, очевидно, менi ще не доповiв усього. Говорив про злуку козацтва з церквою, а мене, замiсть оставити мiж цим козацтвом, загородив сюди мiж вельмож на блюдолиза. I я маю тут мучитися посеред тих лежнiв, дармоїдiв, лакеїв, що за панє-брацє до мене сунуться? Цих годованцiв держить пан i грошi на них витрачає лише для своєї примхи, щоб показати, що ось-от вiн великий пан i служби у нього багато. Менi здається, що я тут довго мiсця не зiгрiю."
Тепер вiдчинились дверi i в кiмнату ввiйшов невеличкий, може п'ятнадцятилiтнiй хлопчина. Вiн був босий i засмалений, мов кочерга. Вiн склонився своєю щитинуватою головою i став смирненько бiля порога.
- Чого тобi, синку, треба?
- Мене прислав сюди старший лакей, пан Станiслав, пановi до послуги.
Конашевич усмiхнувся. Змiркував зараз, що це була лакейська помста.
- А що ти вмiєш робити?
- Я, прошу пана, нiчого не вмiю. Досi-то я був при кухнi i хiба в печi вмiю затопити, - хлопчисько був наляканий. Вiн знав, що як чого не вмiтиме зробити, то будуть бити.
- А як тебе кличуть?
- Антошком.
- А тобi тут добре у панiв i звiдкiля тебе сюди привезли?
- Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у потилицю пан кухар, часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили за те, що я посудину розбив. А мене привезли з панської економiї, я пiдданець. - Хлопець понизив голову i мовчав. Вiн боявся, чи не забагато говорив, i знову битимуть.
- А твої батьки живуть?
- Повмирали. Батько робив панщину; по смертi батька маму з панської хати прогнали, а другого там посадили. Потiм мама ходила на заробiтки, поки не вмерла.
- А в тебе нема нiякої рiднi?
- Була сестра старша, та теж вмерла.
"Однакова доля цiлого українського народу чи у польського пана, чи у православного вельможi", - думав собi Конашевич.
- Добре, Антошку, ти будеш вiд сьогоднi тут робити порядки, я покажу тобi як. Вважай добре, нiчого менi не рушай, не перевертай, а що знайдеш, то вiддай, бо я так люблю. Я тебе не буду бити, як ти будеш для мене щирий.
Конашевич узяв його за пiдборiддя, пiдвiв вгору голову i дивився в його чорнi наляканi очi, бо Антошко на рух руки Конашевича нагнувся, думаючи, що його вдарять.
- Не лякайся мене, Антошку, я тобi нiчого лихого не зроблю.
В очах хлопця заяснiла радiсть:
- Так значиться, я вже пiд кухаря не пiду?
- Не пiдеш. Впрочiм, я з паном про тебе поговорю, бо я тут не пан. Тепер йди собi, обмийся гарненько, вiзьми чисту сорочину, коли яку маєш, i заходи сюди надвечiр.
Хлопець був такий радий, що поцiлував Петра в руку звдяки.
Петро знову остався сам i не знав, що з собою робити. Аж вiдчинились дверi, i ввiйшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю на себе жупан i вклонився.
- Я прийшов оглянути, чи все у вашмосцi в порядку, бо на службу не можна покладатися. Що ж? Був тут Станiслав? Я його призначив до служби у вашмосцi.
- Ваша милiсть будуть менi вибачати, що я за одну рiч попрошу. Пан Станiслав завеликий пан для мене i замудрий, i я йому вже подякував. Я прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз для мене, лише щоб ваша милiсть приказала його вмити та перевдягти. Я його сам усього пiдовчу.
- Навiть не знаю, чи є у мене кухта Антошко. Але звiдки, вашмосць, його знаєш?
- Пан Станiслав менi не був по нутру, i я вiдiслав його та казав собi прислати кого другого. I вiн прислав менi хлопчину з кухнi, засмоленого, мов кочерга, i брудного та босого. Я з хлопцем розмовляв, i вiн понятливий. Отож я хочу пану Станiславу показати, що коли той Антошко вмиється i прибереться, а при менi якийсь часок побуде, то стане таким самим лакеєм, а може, ще лiпшим, нiж пан Станiслав.
- Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станiслав хотiв, певно, вашмосцi показати свою вищiсть i вагу в тiм домi, а може, хотiв помститися, що ви його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарiв, як вони вмiють носи вгору задирати. Поводивсь супроти вашмосцi непристойно, i тому вашмосць його прогнав. За це дiстане батоги, а той Антошко прийде сюди.
- Я прошу, вашмосць, вибачити йому, вiн же менi нiчого непристойного не сказав, бо не смiв би.
- Але я вже сказав слово i його не заверну. То шельми. Пiдслухувати, обмовляти, розносити сплетнi, висмiювати тих, що їх годують, до того вони мистцi. Коли б це в моїй силi, я це дрантя понаганяв би на усi чотири вiтри, та годi. Цього моє становисько вимагає, щоб коло мене багато служби крутилося, ми є невольниками свого стану i публiчної опiнiї. Не треба ще чогось вашмосцi?
- Спасибi! Усього доволi. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи є якi книжки?
- Я думав, що вашмосць схочеш трохи вiдпочити. Та про мене, зачинай хоч би завтра. А книжки. якiсь там є, може, треба дещо докупити, то скажи.
Аксак кивнув головою i вийшов. Петро тепер подумав: "Якi ж пани бiднi".
Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому i видав приказ: Станiславовi всипати тридцять канчукiв, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського козачка i послати на послугу до пана вчителя.
Конашевич сидiв у своїй кiмнатцi, як прийшов якийсь iнший лакей i попросив до столової обiдати. Вiн завважив чемненько, що тут такий звичай, що кожний являється в столовiй пристойно одягнений.
Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба i вусики i пiшов за лакеєм в столову, яка мiстилася на долинi. Столова нiчим так дуже не рiзнилася вiд столової у князя Острозького. Лише шафа з посудиною, так званий креденс, була менша i не була так суто рiзьблена, як та.
Панства ще тут не було, як ввiйшов у столову, хоч на столi стояли вже тарiлки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кiлькоро людей, а мiж ними панна Зося, про котру Станiслав так гарно розказував. То була справдi вже старша дiвчина, суха, мов скiпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим кiнчастим носом. Вона кивнула Петровi головою на привiтання, зложивши блiдi уста до любої усмiшки, котра виглядала на якийсь внутрiшнiй бiль. Усточка вона складала так, що не можна було змiркувати, чи вона цiлувати хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петровi, а вiдтак не втерпiла i заговорила:
- Чи пан вчитель знає Київ?
- Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися, бо лише сьогоднi приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець, а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя.
- Я чула вiд вельможної панi, що пан був у походi на татар i там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на вiйнi, але як страшно в татарський ясир попасти. Кiлько-то я про те наслухалась вiд очевидцiв. Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок продають туркам у гарем, продають, мов скотiв.
Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся, та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i ти би турецького гарему, певно не побачила".
Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, i оповiстив, що вельможнi панство йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до вельможної, поправляючи щось на її одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки.
Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом. Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого боку батька - обидва хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi.
