Панас Мирний - Лихо давнє й сьогочасне
Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомоніли одрадяни про несподіване Федорове щастя, жалкували, що безталанній Хіврі не довелося й нара-дуватися тим несподіваним щастям. "Тут би тілько жити та бога хвалити, а вона візьми та й умри!" - гомоніли люди.
Один тілько вівчар Улас, білий, як молоко, дідуган, що й побілів, пасучи отари овець, і не знав та й не признавав іншого щастя на світі, як бути біля овець,- один тілько він якось глухо бубонів сам з собою:
- Толкуються! Про що толкуються? Про позаторішні вишкварки!.. Тоді скажеш гоп, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федорові гіркими слізьми поливати те покумання. Все бридня на світі, окреме праведного бога та вівці смиренної… Та хоч нікому лиха не заподіє-смирна! А то все бридня на світі та омана!..
Одначе люди не звертали уваги на ті Уласові речі.
- Старий став - з ума вижив… Що не кажи, як не верти, а все-таки Федір - кум панів! - плескали вони.
Через тиждень, як поховав Федір з Мариною Хіврю" їх перевели у двір. Марину - прямо в горниці до сина Петра пристановили, а Федорові, поки ще будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хаті перебути.
Живе Федір у дворі, як у бет" за пазухою. Все йому є, чого душа бажає: чи їсти - то істи і пити-то й пити, чи нарядиться в що-і нарядів усяких Федорові нашили. Не знає Федір, де те все береться, нема йому ні про що турботи, не знає він ніякого клопоту - все те неначе з неба падає.
- Ану, Федоре, панів куме! Час тобі вставати - робота важка тебе жде… Треба надумати, де то його цілісінький день діти,-насміхається Федір, продираючи очі, як уже сонце геть-геть підіб'ється.
Кепкує Федір із свого несподіваного щастя й радіє йому. А проте сам не знає, чого частіш почало западати йому на думку його трудове життя у своїй кривобокій хатині, його Хівря - така клопітлива та неспокійна. "Добра була вона жінка!"-дума він, і туга, тихо підкравшись, щипає його за серце, в душі жаль прокидається: чого Хівря так швидко вмерла? "От би коли зажили з нею! Не клопоталися б: все є… Не привів же господь!"-дума Федір, а жаль розростається в його душі дужче, копирсає в серці глибше; йому вже шкода й свого трудового життя.
- Хоч і важко було, часом гірко було, а все було чим жити, об чому клопотатися! А тепер? Усе є, всього доволі, а жінки немає, дочки немає… пропала сім'я! Все врозтіч пішло, шкереберть закопирсало! - трохи не з плачем скаржиться Федір.
Поки ще жив у дворі, у прикажчиковій хаті, то було йому хоч з ким погомоніти, словом перекинутись, і туга його не так діймала. А як перейшов він у садок, у свою хату, як зостався сам собі, без роботи, без клопотів,- тоді туга, мов гадюка, вп'ялася в його серце, немилосердно ссала, кусала. Важкі думки окривали його голову, не давали ніччю спати. Він не знав тоді, що йому робити, де себе подіти.
Частіше та частіше він почав звертати до підвального. Посидить, погомонить і півкварти додому принесе. А горілка в підвалі смаковита та добра!
- Дницеї- промовляє Федір до пляшки.- Заговори мою тугу!- і витягне зразу до половини.
Загорить, запече коло серця, 'розіллється по тілу якась тепла радість; голова піде кругом, якісь легкі думки її вкриють.
- А все-таки панів кум - от що! - усміхається сам До себе Федір, лягаючи спати.
Роздобрів від такого життя Федір, потовщав. Був колись сухий та замлілий, а тепер?.. "Шия в нього - хоч обіддя гни, пика - як не лусне, очі жиром запливають, сам у шкуру не втовпиться!"-кажуть про нього дворові.
Добре Федорові, та ще й як!.. А Марині? Та й Марині в горницях не лихо. Ходить Марина в тонкому біллі, носить Марина дорогі та пишні убори, їсть Марина смачну та ситу страву, п'є солодкі чаї. Роздобріла Марина, вибілилася, мов та панянка. Сонячна пригара зійшла з її повного обличчя - біле воно в неї та рум'яне, мов те яблучко наливчате, й тіло - недавно ще шорстке та жилаве, пом'якшало, налилося; руки й ноги - мов ті кругляки виточені, кругом груди - в обійма не вгорнеш, а стан круглий - рукою не обхопиш… Як іде Марина, то й земля під нею угинається!
Покойові кажуть, що Марину панське око пушить, бо чогось на неї дуже пан задивляється. Та як його й не задивлятися на таку козир-дівку? Як надіне Марина сорочку тонку лляну, затягнеться поясом шовковим та обстебне на собі керсетку, а керсетка як не трісне в грудях, то хто втерпить не глянути на неї? Чиїх очей не візьме на себе? Що ж Марина повинна робити, щоб на неї не задивлялися? На те й очі, щоб дивитися! Та й який з того прибуток, коли її будуть обминати? Яка Їй втрата, коли хто подивиться?
- Хай дивиться - не поживиться! - каже Марина, граючи веселими очима.
Що божого ранку виносить Марина в світлицю дитя на погуляння. Світлиця якраз поруч із кабінетом, де Олексій Іванович пробуває. Марина чує, що він уже встав, щось нишпорить, чимсь стукає. Знає вона й те, що Олексій Іванович так любить свого сина. А коли любить, то чому йому на нього не подивитися, не порадувати очей?
Марина подає звістку: або стихенька пісню заспіває, або зачукика малого.
- Уже Петрусь встав. Піти подивитися на малого,- каже собі Олексій Іванович.
Виходить, погляне, -спитає, як Петрусь ніченьку спав.
- Мамка хвалилася-добре спали,-наче в дзвінок задзвонить, одкаже Марина, кинувши скоса оком на пана, потім переведе любий та добрий погляд своїх чорних іскрявих очей на невеличке Петрусеве личко, що приткнулося, мов до рідної матері, до її лона.
- Ти гляди, не дуже його пригортай до себе, щоб у головку не замулило,- каже Олексій Іванович.
- І чого б таки було йому мулько? - одказує, всміхаючись, Марина.
- Подушечок підмостила? - регоче Олексій Іванович, кинувши лукавим оком на Марину.
- От ще вигадайте що! - махає Марина головою і, окрутнувшись на нозі, повертається до нього своїми круглими, наче виточеними плечима та широкою спиною.
У Олексія Івановича очі загоряться, чогось серце шпарко застукає.
- Ти, слухай,-каже він якось глухо, мов йому що зітхання затнуло,- ти не дуже крутися, щоб часом не впала…
- Не заб'юся! - щебече Марина.
- Та ти, певно, не заб'єшся… А он воно…
- Хай господь милує, щоб я його впустилаї - жахається Марина й знов щебече.- Як таке манісіньке, гарнісіньке та впустити? Та я б сама себе, сучку, розірвала!
- А все-таки стережися. Береженого й бог береже! - каже Олексій Іванович, мерщій ховаючись у кабінеті.
Чого? - Про те він знає, а Марині яке діло? Марина гуляє по світлиці з дитиною сама. Сумно їй, сумно й дитині. Чому ж їй не заспівати, не забавити хлопчика?
Марина співає, а її тонкий та дзвінкий голос доноситься через стіну до Олексія Івановича, пестить його вухо, веселить серце.
"Гарна ся дівчина Марина,-дума Олексій Іванович,- з себе красива й весела придалася. А це для дитини добре: його малі очиці веселитиме краса вродлива, його невеличке серце радуватиме пісня весела, радощі та веселощі вистилатимуть його невеличку душечку, і виростатиме хлоп'я не похмуре та вередливе, а спокійно-веселе та добре…"
Ясно та легко стає на душі в Олексія Івановича.
- Треба Марину чим-небудь обдарувати. Вона ще краще буде сина глядіти,- каже він і дивись - викотить до неї в світлицю таляра або золотого.
- Лови! Хай пограється хлопець,- гукне на Марину.
Марина візьме, підносить ту іграшку до очей малого, повертає перед ним на всі боки або покотить по долівці.
- Кіть-кіть! - забавляє, аж поки не обридне дитині та іграшка, поки не почне воно очей од неї одвертати.
- Нате вам назад. Уже не хочуть панич гратися, награлися! - каже Марина, просуваючи свою круглу руку крізь двері.
Дивиться Олексій Іванович на ту пухку руку й дума: "Та й чесна яка душа в сієї Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б-десь закотилися, а вона- ні… Чесна душа!"
- Хай у тебе будуть! - каже він - Нащо воно мені! Ще загубиться!
- А загубиш, то не чия втрата - твоя: я тобі Їх дарую.
- Спасибі вам, паночку! - дякує Марина.- Я сих грошей ніде не діну. Заховаю їх далеко-далеко, та тілько по неділях буду на них дивиться!
Весела Марина мерщій окриється з тим подарунком, кожному хвалиться, у вічі тиче. Побіжить з ними й до батька.
- А мені сьогодні ось що пан подарував!
- За віщо ж він тобі подарував? - пита Федір, уже лизнувши й гостро поглядаючи на Марину.
- Я не знаю… За те, мабуть, що дитину гляжу.
- То-то гляди!.. Бач, яка гладка стала,- відмовляє понуро Федір.
Чудно Марині, що таке батько плеще на неї. Там покойові їй проходу не дають: пройде вона - очима так і проводять, за спиною регочуть; а тут ихе й батько туди ж: "гладка" - каже… "Ну, то що, що гладка? Гарно було б, коли б була гостра, як шпичка? То хоч глянуть є на що, а то кілок кілком!.. "Гляди!" - каже… Кого гляди? Дитину ж он гляжу, з очей не спускаю… Кого ж іще глядіти?.. Чи, може, це про те, що з паном іноді жартую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього дитя приймала… Хіба пожартувати з кумом не можна?"
Вернеться Марина в горниці сумна-невесела… Стріне її Олексій Іванович.
- Чого ніс похнюпила? - спитає, ущипнувши злегка за щоку.