Панас Мирний - Серед степів
Ще недавнечко вас пекло і палило, ще недавнечко ви не знали, де дітися серед рівного безкрайого степу, а тут де не взялася гора й ліс по горі густий та високий. Страшенне дуб'я гордо повиганяло свої голови вгору, широко розпросторило гілки на всі боки; гінка бугилова та широколисті лопухи примостилися коло них у холодочку - розкошують; по широких полянах молода ліщина з жовто-зеленим листом гріється на сонячній спеці; на низах кущі темно-зеленої калини посхиляли віти додолу; по них солов'ї неугавні засіли, безперестанно несеться їх щебетання вподовж усього лісу; невеличкі пташки сперечаються з ними своїми піснями - цьомка та прицмокує в чорнобилі кропив'янка, щось белькоче чижик з високого в'яза, віщує літа сива зозуля, жовтобрюха іволга перегукується з одудом, а з кущів ліщини йде-несеться важке гор-личчине туркотання…
Помалу ви беретеся все вгору та вгору. І неприміт-но наче, а натуга гарячить вашу кров, серце стукає дрібніше, зітхання важчає, затинається… Та ось незабаром і ви на горі, на широкій поляні високості. Тут уже й дерево рідше, і трава нижче, й запекло її сонцем. Ось уже й небосклон стає видко, не ховається він за лісом, а тікає кудись далі за гору - може, знову на степи безкраї, на лани широкі, де гарячий вітер віє та пече-припікає сонце ясне? Ось, ось і… ви, як вкопаний, стали…
Мати вроди, красо світовая! Де ти береш такі пишні барви, кольори блискучі? Який митець, якою тала' новитою рукою наложив їх на тебе так густо та рівно, так втішно та мило і покрив зверху чарівним світом, наче золототканим серпанком? Ой ви, малярі, на весь світ славетні! Ке мені вашу палітру й краски, пензлі й полотна! Я буду малювати тебе, цяточко небесного раю, невеличка крихотко краси світової!.. І ви, кобзарі голосні, співаки пророчого слова! Дайте мені того живого вогню, що ним ви пропікаєте людські душі, чаруєте серце й здіймаєте цілий рій думок та гадок, цілу вервечку пишних мрій у заклопотаній голові людській! Бо не моїм слабким голосом виявити мирові про той закуток щастя, де краса світова побраталася з тихим спокоєм, де чарівна врода заручилася з незвичайним дивом!… Краю мій! родино моя! Багато по тобі пройшло-потопталося літ і віків, багато розлилося сліз та горя, посіялося кісток та крові; та не занехаяло це твоєї пишної краси, твого безмірного достатку. Зата занехаяло твоїх базталанних дітей: несуть вони, босі й голі, свою голодну волю на чужу чужину, проклинаючи тебе, як ту лиху мачуху, що, лицяючись до чужих, забула про рідних дітей. Це гнів на тебе божий? Чи кара за чужі гріхи?… Годі! Не згадуймо про людей, про їх діла і заміри! На лоні матері нашої природи відпочинемо ми наболілим серцем…
Ви на горі, на самому шпильочку. Від вас по праву руч збігає шлях, наче змій-велетень, в'ється він поміж деревом, а по ліву - яри та бескети, непролазні хащі та гострі голови червоного глею, а прямо перед вашими очима розіслалася долина. Сама наймисливі-ша ткаля не затче такої рясної плахти, як мати природа заткала на диво людям ту широку долину! Зелені луки з пишними квітками стали їй за основу; поодинокі купи зеленого дерева порозкидалися темним за-тканням; над річкою село з білими хатками та вишневими садками облягало її узорчатою лиштвою, а чиста річка оторочує синьою гальонкою. В її темній глибині відбивається і ліс, і гори, і село з хатками та садками, і небо безоднє та сине з білими, наче з павутиння, хмарками, і сонце пекуче та ясне з його незвичайним сяєвом. А там далі, за річкою, що обставилася стіною темно-зеленого очерету, потяглося нив'я довгими поясами, розіслалися лани широкими килимами, ховаючи свої краї аж там, де земля сходиться з небом, де блакитний край неба зливається з темно-зеленою далечиною. І над всім оцим шатром розкинулося високе та глибоке небо, сяє іскристе сонце і обдав все гарячим світом; ясні плями і темні тіні ходять-перелазять з місця на місце. О чарівнице-природо! Нащо ти мене вабиш своїм чаром? Нащо прикувала на одному місці та й не пускаєш? Пусти мене! Он, бач. Яким уже спустився згори і, не доїжджаючи мосту, повернув на пишну поляну, щоб самому відпочити і свого гнідка попасти! Он уже він має думку утаборитись там, бач - розпрягає. І ви мерщїй побігли шляхом до Якима.
В холодочку гінкого широкогіллястого осокора, серед пишного килима густої трави утаборився Яким із своїм добром. Віжками прип'яв гнідка до сусідньої берези, а сам, розставивши триніжок, налаштовуючись варити кашу, з відром побіг до річки, що недалечке плескалася в положистих берегах. Вода в ній чиста та прозора; сонце пронизує її з верху аж до самого дна, і тільки посередині чорніє - то або глибина відзначається, або зелене жабуриння вкрило чисте дно. Тихий вітер віє вподовж річки, здіймає невеличку хвилю і широкою складкою жене вподовж^течії. Ось погнало її аж до берега, плеснуло ген на пісочок, підхопило порожню черепашку, сіпнуло її у воду, погойдало, погралось і знову викинуло на берег.
Вас так і потягло до води, до її чистої хвилі, до її цілющої прохолоди. Мерщій все з себе! Шубовсть?.. Заклекотіла, потемніла її прозора товща, широкі круги знялись по верху і, розходячись на всі боки, покотили один за другим, здіймаючи невеличкі бульби; поперечні хвилі захиталися, подалися назад і, стукаючись одна об одну, пішли собі вистрибом, попереджаючи одна другу. Шу-шу-шу-у! плиг! лясь! шу-шу-шу-у! плит? лясь! Посеред того мутного кип'ятку тілько біліє ваше тіло, подаючись під водою впоперек річки. Ось вам уже стало важко пливти під водою, дух почав затинатися в грудях, і ви мерщій виринаєте з-під хвилі, раді та веселі, струшуєте воду, що потьоками збігає з вашої голови, розплющуєте очі і, перевівши духа, обдивляєтесь кругом себе. Чиста вода вас обмиває, чоломка і в груди, і в плечі, лоскоче попід боками; з високості сонце прище на неї своїми огненними стрілами, посилає вам гарячі поцілунки, гойдається поверх прозорої хвилі. Ось ви незнарошне приснули - невеличка раду-га знялася біля вас, світнула в очі й незабаром зникла; ось ви повели рукою - закипіла тиха хвиля, підняла цілий оберемок білого шуму й кинула на вас, ви пірнули - шум помчався вподовж течії, і ви знову виринаєте серед тихої та чистої хвилі. Вам стає гарно, несказанно гарно серед тієї рідкої прохолоди; вас обіймає якась міць, напружує ваші жили, викликав радість у серці, пориває на іграшки, забави. Наче мала дитина, ви починаєте бавитись серед води - то ляжете на спину і колишетесь на тихій хвилі, задивляю-чись у синє небо, то, коли вас однесе, перекидаєтесь на груди і, вимахуючи руками, пливете проти течії, а то пірнете на глибині, а вириєте аж на бережку.
Аж Яким задивився на вас. По його загорілому обличчі грає тиха усмішка.
- Раді, що до води добралися, та й бавитесяі - вимовляє він до вас.
- А що ж ти, Якиме, не купаєшся? - гукаєте ви до нього.- Поки окріп закипить - освіжись!
- Дивлюся, як ви бавитесь, та й себе тягне,- одказує Яким.
- А коли тягне, то чому не купаєшся? Чи, може, плавати не знаєш, боїшся втонути? То он з берега не глибоко, побовтайся.
- Та я колись трохи плавав, а тепер не знаю, чи не забув,- повагом одказує Яким, починаючи роздягатись.
"Як то ти там плавав колись?" - думаєте ви, дивлячись, як повагом Яким скидає з себе одежу, і зразу замишляєте проти нього: от коли б тільки він увійшов у воду, потягти його на глиб - хай покаже, як по-сокирячи уміє плавати.
Ось Яким роздівся: чорний та запечений сонцем, стоїть він на березі і якось неймовірно поглядає на воду. Ось підійшов до води, обережно ступив одною ногою і, струснувшись, подавсь назад.
- Чого ще випробовуєш? Вода теплаї - гукаєте ви.
- Де вона там тепла? Аж мороз поза шкурою пішов, як черкнувся ногоюі - каже Яким і знову неймовірно поглядає на воду.
- Коли ти одною ногою торкнувся, то, звісно, вона здалася холодною. А ти - разом!
- От-так! - гукнув Яким і, наче хто здоровенну каменюку шпурнув, кинувся у воду.
Закипіло, заревло навкруги, аж річка охнула й нестямно на всі боки захиталася. Ви й незчулися, як Яким біля вас виринув.
- Го-го-го-го-о! - загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася.- Брат ти мій, яка холоднеча! Ану - грітися! Ану - аж на той бік І І, мов добрий косар, замахав Яким руками, ріжучи руками впоперек хвилі. Вода під ним гула-клекотіла, видавлений слід довгим поясом відзначався по річці, а Яким, повертаючи голову то на той, то на другий бік, знай махає руками, мов сажнями виміряє річку. За кожним його замахом, наче дровеняка, спливе поверх води його загоріле тіло, то так і плигоне вперед, поки він замахнеться другою, злегка прикриється воно водою, а там знову знирне і поверх води мчиться на той бік.
"Чи то б хто подумав, щоб Яким, отакий неповороткий, та отак плавав",- дивуєтесь ви. І - ну навздогінці!.. Шкода! Не вашим слабим рукам сперечатися з дужими Якимовими; нема в вас ні того хисту, ні тієї дотепності. Яким, мов риба, пливе і води, здається, не черкається, он уже недалеко до того боку сягає; а у вас уже руки помліли, дихати стає важко, а ви ще й до середини не добулись, щоб перепочити, ви перекидаєтесь на спину.
