Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла бути, тому i не боялися пiд'їхати ближче. Та приїхавши близько, помiтили, що це був вiтряк, яких на Вкраїнi було багато. Снiгу стiльки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами. Видно, що давно сюди нiхто не заходив.
- Тут якось переночуємо, - говорив Петро. Вже хотiв висказати свою турботу, що без їди для себе i коней годi буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка.
Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що iнколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути.
- Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися, - потiшав його Петро далi.
- А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита.
Заки Петро на це вiдповiв, побачив зараз за млином якусь малу будiвельку, засипану теж снiгом. Це, очевидячки, була хатина для мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою.
Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi снiгом. Намучився чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро стукав та кликав, але нiхто зсередини не вiдзивався. Брала його нетерплячка. Зiперся усiєю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони впали до сiней iз лоскотом. Петро пiдняв їх i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня й Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi. Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i запалив обережно вiхоть соломи. При свiтлi побачили себе в затишних сiнях з жолобом i драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней тi, що до млина приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сiна. Конi пiшли зараз сюди й стали запопадливо хрупати.
- От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас ласкавий.
- Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко.
- Коби лише конi пiдживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю.
В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки, знайшов дверi. Запалили знову вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличкої кiмнатки. Дуже тим втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть.
Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй печi стояв каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали хату далi. Стояв тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним полиця, на нiй миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашнiй достаток вбогого чоловiка.
Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися.
- Коли є борошно, то буде i гарячий кулiш.
Їм дуже хотiлося попоїсти чогось гарячого. За пiччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловiка боятися двом, приступив ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм.
- Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi, неживий мусить живому вступитися.
Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс на двiр. Мерлець закостенiв так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi руки склав пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув.
- А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся.
- Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходiмо до коней, ти свiти, а я їх обiйду.
I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж шерсть злипалася. Петро їх розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем, з вишки скинув соломи i добре їм настелив. За драбиною було ще досить сiна, а Петро позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i знайшов пiд соломою в кутi купу рубаних дров.
- Покiйник хазяїн був, царство йому небесне! - говорив Петро. - Ти, Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi здається, що я ще щось випорпаю.
Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до вiтряка. Прогорнув снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату.
Тим часом Марко розложив в печi ватру. В хатчинi зробилося тепло i весело.
- Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити.
- Нашi конi не поєнi.
- Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу їм снiгу.
Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише в хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав далi на полицi та по кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених риб i все те складав на столi.
- Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, єго же iм'я ти Господи вiси…".
- Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, - каже Марко.
- Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсi, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хiба як снiг стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув з досади ногою об долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки.
За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд печi блимав по чорних зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ борошна i взявся варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв, а хлопцям аж слина вiд того набiгала, так їсти хотiлося… Вiдкололи два куски хлiба i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.
- От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.
- Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi трапилися?
- Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам веселiше, а я їх нi раз не боюся… Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре вiдживляться.
Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi свiчки.
- Не кажу ж я, що покiйник добрий хазяїн був, - царство йому небесне.
Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас. Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжої соломи i полягали спати По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i непокоїтися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?"
- Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i слухав теж.
- Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку!
Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.
- А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже до ранку спати.
- Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до вiкна доберуться та в хату влiзуть..
- Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися.
Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непокоїлися. Петро встромив пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - i розлягся стрiл. На хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.
Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз на лежанку, де незабаром i заснув.
Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хатi не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печi, обiйшов коней i став варити снiданок. Надворi було тихо й гарно. Днина заповiдалася погiдна й морозна. Вовки пiшли собi, лише слiди по них остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного дiдуся, якого вовки випорпали з снiгу й з'їли. Немило воно вразило хлопцiв, що з їх причини не судилося бiдному мiрошниковi зложити костей у святiй землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб їхати далi, та Петро й думати про те не хотiв. Поки стане харчiв для них i коней, треба пересидiти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро вилiз на сам вершок вiтряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний степ, вкритий бiлою плахтою. Втiкачi збилися зовсiм з дороги. Не знали анi де вони є, анi в який бiк їм повернутися.
Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два днi знайшли яку людську оселю. Чим далi вiд Острога, тим менше треба було боятися людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не приходили. I знову днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили до полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й їм було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з'їли трохи сушеної риби, паляницi й поїхали далi. Та чим ближче було до вечора, тим сумнiше їм було. Одна турбота їх мучила, де тут у пустинi взимi переночувати? Їхали навмання все в один бiк. Треба хiба так цiлу нiч їхати, бо приставати нiде. Настала зоряна нiч, мороз побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь загородою. Невеличкий кусок землi, огороджений високим плотом, у якiм стирчало декiлька присадкуватих верб.
