Андрiй Чайковський - Сагайдачний
Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i почув вовчий голод.
- Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще. Нащо нам, молодим, загибати?
Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям. Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
- Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужає.
- То непослух! - говорили вчителi. - Такого пропустити не можна. Непослух треба проломити силою.
На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор:
- Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче серце, що друга не лишає в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi збунтуються, а тодi що?
- Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого?
- Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить?
Ректор чимраз бiльше гарячився.
- Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не замовчу. Школа пiд моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати.
Опiр ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла задобрити.
Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина, що раз промахнулась, не старається зрiвноважитись, а хоче промах направити загаряча.
Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.
Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Маркової лежанки i звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд заголовка.
- А це що? - питає грiзно.
- Це ректор посилає за терпеливiсть.
Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице.
- Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то шляхтичевi?
Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, пiднiс гаманець iз землi i мерщiй втiк зi спальнi.
- То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити, заки князь верне.
- Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде сили вжити. Послали княжого лiкаря.
- Йди геть, бо голову розiб'ю! - кричав Марко. - Напосiлися не давати менi супокою - я сам видержу без тебе.
Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не пiде.
Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж.
- Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай!
Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас. Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало.
- Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв!
В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а ректор каже, заломлюючи руки:
- Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю?
Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили.
- Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся. Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя. Чого ви так?
- Петра хотiли бити…
- То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися, але старшину треба слухати.
Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини виступити, хоч завжди її слухав. Вiн налякався свого вчинку.
- Прошу вашої милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками.
- А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви, хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже гризе й болить.
Наче б олiю налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопцi розiйшлися, а лiкар мiг в присутностi ректора оглянути та перев'язати Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув.
Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та проходжуватися.
Однiєї ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику вибила одинадцята година.
Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю. Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав.
Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi. Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла за ним якась людина i стала за углом. У неї в сутiнi свiтилися очi, мов у кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.
"Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цiєї нежданої появи, що трохи не крикнув.
- Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки. Дiстанеш другу порцiю, поки ще давнє не загоїться.
Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом. Вiн чув, як кров у нього б'є до голови i заливає мозок. Охота помсти виступила з цiлою силою.
- Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, - засичав крiзь зуби Марко i з усiєї сили зацiдив диякона в висок.
Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i повалився на землю. З губи жбурнула кров.
Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко, не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до Петра:
- Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив!
Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi.
Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер є.
- Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого!
Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцiї.
- Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться.
- Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а вiн й околiв.
- Де ж вiн тепер?
- Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною слiди, як зможеш.
- Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
- Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш моєї доброї слави.
- Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого нам буде потреба.
Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук, подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом. Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено. Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час вони будуть далеко вiд Острога.
