Андрiй Чайковський - За сестрою
Спершу вiн дуже радiв, що викрутився вiд строгої кари, i тепер почувався зовсiм безпечний. Цю щасливу нагоду хотiв вiн використати на те, щоб вiдшукати й освободити сестру. Вiн уложив собi цiлий план. Знав добре, що Мустафа-ага певно живий у полковника i що його знайдуть, як лиш покаже їм дорогу. За це вiдкриття може надiятися великої нагороди, а навiть свободи, а тодi вернеться разом iз сестрою в Україну. Вiн i не думав про те, щоб без сестри вертатися й вiрив, що йому Бог поможе сестру вiдшукати.
Коли наблизився до Бахчiсараю, побачив щось таке, чого дотепер йому не довелось на очi бачити. Здалека вiд сходу сонця яснiло щось високе з бiлими плямами на вершку.
- Що це таке? - спитав Павлусь у мулли.
- Це гори.
Павлусь не зрозумiв, бо такого татарського слова ще не чував. Вiн не допитувався бiльше. Це пояснив йому iнший татарин, що знав українську мову. Павлусь з роду гiр не бачив. Йому стало лячно.
- Хiба ж: ми туди поїдемо?
- Нi, Бахчiсарай перед горами.
I справдi перед ними лежало мiсто, столиця татарського хана. Про нього вiн чув вiд дiдуся i рад був, що його побачить. Дворище Девлет-гiрея лежало по тiм боцi мiста. I випало їхати довгими вузькими вуличками. Домiвки великi, оточенi високим муром, вкритi червоним або зеленим череп'ям. Помiж дворищами густi садки, з яких пiд цю пору опадало листя.
По дорозi стрiчали пiших i кiнних татар. Вони кланялися муллi i вступалися з дороги.
Заїхали в дворище Девлет-гiрея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повiдомила Девлет-гiрея, що мулла вертається з якимсь молодим джавром, i вiн вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився.
Служба забрала вiд них конi, i мулла повiв Павлуся нагору до свого пана.
- Хай буде прославлений Аллах! Мир тобi, могутнiй пане! Мулла, твiй вiрний слуга, чолом тобi б'є. Салем алейкум!
Мулла вклонився низько головою, вiдтак приложив руку до чола, загнув нею в повiтрю лук до грудей i звiдси зробив рукою низький поклiн.
- Вiтай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем!
- Цей молодий джавр, невiльник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що знає, де твiй достойний син Мустафа-ага.
- Приклич сюди українського перекладача! - заговорив Девлет-гiрей до чорного слуги.
За той час Павлусь мiг придивитись до Девлет-гiрея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою.
- Не треба, пане, перекладача - обiзвався смiло Павлусь i вклонився низько по-татарськи Девлет-гiреевi: - Я сам вмiю по-татарськи розмовитись…
- Ти ж недавно мiж нами…
- Недавно, а ваша мова менi подобалась.
- Гарний з тебе хлопець… Тобi й вiра наша сподобається, як мiж нами лишишся, а тодi жде тебе гарна будучнiсть. "Собача ваша вiра!" подумав Павлусь.
- Говори, що знаєш про мого сина, та гляди, як твої слова будуть правдивi, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах…
- Я скажу правду, лише не доповiм усього, бо сам не знаю. Я бачив на вiчi Мустафу-агу в бою, але що вiдтак з ним сталося, це знає моя сестра Ганна Судакiвна.
Девлетовi це не подобалось. Вiн насупив брови i поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало.
- Чи ти глузуєш з мене?
- Нi, нi, вона все бачила… Якби її лиш знайти. Вона в Криму мiж бранцями, Мустафа був у Спасiвцi, була битва з козаками… Мустафу пiймали живого. Де вiн тепер, це знає Ганнуся…
- Яка Ганнуся?
- Сестра моя, Ганнуся. Накажи її вiдшукати, вона знає.
Павлусь налякався грiзного погляду Девлет-гiрея i сказав усе, задержуючи собi одне, що могло спасти сестру.
Девлет-гiрей подобрiв. Вiн казав прикликати свого завiдувача.
- Слухай! - каже йому. - Випитай цього молодого джавра про його сестру i зараз менi її вишукай мiж бранцями. Якби її не було в Кримi, то спровадити її за всяку цiну, хоч би з кiнця свiту.
Завiдувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про її лiта, зрiст, волосся.
Павлусь розказав так, наче б образ малював.
- Мулло! - каже Девлет-гiрей, - вiзьми цього малого до гостиної, щоб йому нiчого не бракувало…
Павлусь влонився в пояс Девлет-гiреевi i пiшов за муллою до гостиної.
- Чи вiдшукають її? - питає муллу.
Йому треба було до повного щастя ще й певностi, що сестра найдеться.
- Наказ мойого пана це закон, - каже мулла. - Вони її найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду її спровадять. Мiй пан має велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що пiд таку сильну руку дiстався. Та як ти сказав неправду… знаєш? Тобi язик вiдiтнуть. Мiй пан усiх брехунiв i клеветникiв так карає.
- Мене так не покарає, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у свiтлицi, вистеленiй м'якими турецькими коврами, впав навколiшки i став молитися:
"Боже наш! Я бачу Твою руку в усiм. Я бiдний невiльник пустився навмання, бачачи у цiм цiле моє спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це менi вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Твоє святе Провидiння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги менi! В Тобi цiла моя надiя!"
Павлусь заспiвав собi перший раз, як утiк iз Спасiвки, "Пiд Твою милость!".
Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотiв, до мiста, їздив на конi, стрiляв з лука та з рушницi. Був веселий, i за це його всi полюбили. Девлет-гiрей казав йому видати гарну одежу, i тепер годi було в ньому пiзнати того обiдраного невiльника, кiнського пастуха.
ДевлеТ-гiрей повiрив словам Павлуся. Вiн знав вiд тих татар, що вернулись iз походу, що Мустафа справдi грабував Спасiвку, що вiдтак була битва з козаками i там пропав його син одинак. Бiльше татари не вмiли сказати.
Девлет-гiрей i Павлусь побоювалися тепер одного: а як дiвчини не знайдуть?
У такiй непевностi жили три тижнi. Аж одної п'ятницi рано, коли татари молилися в мечетi i з ними був сам Девлет-гiрей, появився в його дворищi на запiненому конi гонець iз вiсткою, що дiвчину знайшли й везуть на татарськiй арбi.
Молитви не вiльно було переривати, то ж ждали всi, поки Девлет-гiрей не вернеться.
Гонець розповiв, що дiвчину найшли в Анатолiї, в прибережнiм городi Криму, її мали вивезти до Царгороду для якогось турецького башi, та що її вже тодi захопили, як мала сiдати на турецьке судно з iншими бранцями.
- Слава нехай буде Аллаховi! - проговорив Девлет-гiрей, пiдносячи руки й очi вгору.
- Слава ж Тобi, Господи! - сказав Павлусь, зняв шапку i перехрестився.
Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-гiрея не посмiли йому нiчого казати.
- Вельможний пане! - заговорив Павлусь, низько кланяючись. - Дозволь менi поїхати назустрiч сестрi. Моє серце так стужилось за нею… Дозволь менi, прошу…
- Дати йому доброго коня! Ти вiзьми другого, - каже до гiнця, - проведи хлопця назустрiч.
Зараз вивели осiдланi конi. Павлусь скочив на коня, як птах i, вклонившись Девлет-гiреевi, поїхав. В ньому серце скакало з радости.
А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собi: "Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцевi! Коли б його Аллах просвiтив та до нашої правовiрної вiри привернув, придбав би собi iслам славного лицаря й оборонця".
Павлусь так чвалував на конi, що втомлений їздою гонець ледве його здогонив.
Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар.
- Це вони! - сказав гонець…
- Чи ця дiвчина знає, що я тут є!
- Я й сам не знаю, хто ти є? Велiв вельможний Девлет-гiрей вишукати й привезти таку дiвчину, то ми й зробили.
- Я тобi скажу: я її рiдний брат, - вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: "А може це не вона?". Та зараз вiдiгнав вiд себе цю думку i почвалав щосили.
Наблизились до ватаги.
Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. Її не було видко. Вона сидiла на возi в товариствi якоїсь татарської жiнки. Вiз був укритий плахтою.
Павлусь став бiля воза, задержав його i миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися.
- Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова?
На цей клич Ганна вiдхилила плахту. Вона пiзнала по голосi брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пiзнала, лиш очi вирячила.
- Ганнусю, сестричко! Хiба ж мене не пiзнаєш? Братка свого, Павлуся?
Ганна закричала не своїм голосом, i зомлiла.
Татарка кинулась її рятувати, як знала. Винесла її з воза i поклала на травi. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу.
- Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стiльки свiту обiйшов, заки тебе вiдшукав; отямся! - говорив Павлусь та, припавши бiля неї, став її пестити й цiлувати.
Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона вiдкрила очi.
- Ну, слава Богу! - закричав Павлусь. - Вставай, Ганнусю, поїдемо. Менi з тобою багато говорити…
Ганна пiдвелася й сiла, розглядаючись боязко по татарах, що її окружили.
- Що тобi сталося?
- Утома, братку. В тiй будi так душно, що нiчим дихати. Та я не надiялась тебе або кого-небудь побачити… Звiдкiля ти взявся тут?..
- Ну, опiсля розкажу… Чи ти знаєш по-татарськи?
