Андрiй Чайковський - Сагайдачний
- Не може так бути. Ти козацтву потрiбний, а за монастир i не говори, бо се нiсенiтниця, - каже один запорожець.
- Але все ж таки, товаришi, коли б я мав обiту не додержати, то краще для мене спасiння душi, чим козацька слава…
- Та чого репетуєш? - говорив другий. - Нiхто тобi козацької слави не вiдбирає…
- Панове, говорiмо прямо, без викрутасiв та вихилясiв: согласнi йти на Кафу чи нi?
- Согласнi, гаразд, нам усе одне воювати з ким-небудь. Коли б лише козацтво не залежувалося та даремно хлiба не їло.
- Коли согласнi, - говорив кошовий, - так давайте зараз вибирати на наказного.
- Сагайдачний буде наказним, нiхто другий. Вiн неабиякий ватажок, а тепер ще й дорогу у Кафу роздивився.
Сагайдачний кланявся i дякував товариству за честь. Йому подали булаву. Тодi вiн зняв шапку, обернувся на церкву i говорив сильним, високим голосом:
- Присягаю господовi i святiй Покровi, що не спочину, поки не виконаю обiту, зложеного Богу, поки не розiб'ю орди, не зруйную Кафу, не освободжу невольникiв або ляжу головою… Так менi, господи Боже, поможи!
- Амiнь! - гукнули козаки в один голос. - Ми всi те саме присягаємо.
Сагайдачний говорив далi:
- Коли менi припала велика честь отаманувати над славним Запорозьким низовим вiйськом, то я вiдповiдаю за вас всiх, хто пiде зi мною у той похiд. А коли так, то вимагаю вiд вас послуху моїм приказам. Я готовий за кожного з вас покласти голову, але того самого жадаю вiд вас усiх.
- Ми радi тебе слухати, мов рiдного батька…
- Панове товариство! Пiдемо на Кафу двома шляхами. Я поведу вiйсько прямо на Перекоп, через Крим, а Iван Iскра пiде на байдаках морем…
- Гаразд, ми згоднi.
- Моїм обозним ставлю Марка Жмайла, полковниками наставляю Чепеля, Струка, Вичосу i Бодака. Вони хай мiркують, кого у своїх сотнях сотниками понаставляти. У походах так повинно бути, що товариство вибирає собi наказного старшину, а решту порядкує вiн сам.
- Згода!
Рада скiнчилася, стали розходитися.
Сагайдачний прикликав свою старшину в кошову канцелярiю i тут довго радили.
До походу вже було все приготовлене. Зараз на другий день стали перевозити похiдний табiр на берег Днiпра. Перевезено вози, нагруженi усякими припасами, гармати, конi. На березi Днiпра обозний Жмайло порядкував. Рiвночасно зносили припаси на байдаки, призначенi до морського походу.
Робота протяглась цiлий тиждень. Сагайдачний узяв з собою десять тисяч добiрного вишколеного вiйська. Перший раз мав нагоду бути отаманом великої сили…
Вiн був гордий з того, що то була його органiзацiя, його вишкiл. Вiн знав, що цi люде мають до нього повне довiр'я i пiдуть за ним в огонь, у саме пекло. Вiн знав, що коли вiйсько вiрить своєму отамановi, то це значить, половина побiди… Тепер була цiла штука в тому, щоб цю органiзацiю удержати в найтяжчiй хвилi, вдержати вiйсько в залiзнiй руцi. Того пильнував вiн дуже. Про все мусив знати, нiчого без його волi не могло зробитися. До нього приходили безвпинно розсильнi козаки i вiдходили з твердими приказами, яких не вiльно було не виконати.
Як вже все було готове i до походу уставлене, Сагайдачний зiбрав усю старшину i пiшов у церкву.
- Зачинаймо, товаришi, з Богом, то Бог буде нам благословити.
По молебнi переплили на берег. Сагайдачному привiв Антошко гарного турецького коня. Вiн об'їздив з старшиною установленi в порядку полки, його вiтали окликами:
- Слава Сагайдачному! Здоров будь, батьку отамане!
На сiчовi вали вийшли всi, що остались у Сiчi. Сiчовий пiп у ризах благословив вiйсько хрестом. На валах заревiли гармати. Сагайдачний дав знак булавою i похiд рушив з мiсця. Рiвночасно на байдаках вдарили веслами.
А в цю мить на березi i на байдаках залунала козацька пiсня, забринiла бандура.
Сагайдачний, окружений своєю старшиною i розсильними козаками, рушив посерединi свого вiйська…
VIII
Кожного вечора, як ставали на нiчлiг, порядкувався возовий табiр. Возами окружали цiлий обоз, розставляли чати на вiддаль рушничного стрiлу, запалювали огнi довкруги табору, щоб хто небажаний вночi пiд табiр не пiдкрався. У цьому порядкуваннi вiйсько мало таку вправу, що в кожну хвилю на слово команди похiд припинявся, миттю заточували вози у чотирикутник, а всередину ставало вiйсько i конi. Вночi нiкому не було вiльно з табору без дозволу старшини виходити.
Сагайдачний показався у походi дуже строгим отаманом. Карав погрiшившихся без пощади. Зараз на першому нiчлiзi приказав кiлькох розстрiляти за те, що на сторожi позасипали. Одного розстрiляв за те, що впився. Повага Сагайдачного мiж козацтвом була така велика, що нiхто не поважився ремствувати за такий строгий присуд.
Вимагаючи вiд других послуху, вiн був i для себе дуже строгим. Не вимагав для себе нiчого бiльше, як стiльки, що дiставав звичайний козак. Спав на возi, як i другi. Їв посполу з другими, спав дуже мало, а вночi вставав i пильнував, чи сторожнi на своєму мiсцi, чи огнi позапалюванi.
Через цю суворiсть була у вiйську карнiсть, послух, i усе йшло, мов у годиннику.
Першою перешкодою, яку стрiнув Сагайдачний, то був Перекоп - по-татарськи Аркапу - Золотi ворота у Крим. Вiн лежав на тiй шийцi, що веде з материка на Кримський пiвострiв. Значення його для оборони Криму розумiли добре татари. Татарський хан Менглi-Гiрей ще в п'ятнадцятiм столiттi побудував тут оборонну позицiю. Уся та шийка не мала одної милi ширини. До цього було тут близько тридцяти озерцiв з солоною водою. Такий вузький шматок землi, ослонений по кiнцях морем, не було важко оборонити, а знову не легке було дiло його перейти.
Та, не зважаючи на те, козаки не раз здобували Перекоп i робили татарам бешкет. Забiгали в Крим, та не далеко. Перший Сагайдачний пiдняв велику думку перейти збройною рукою через увесь Крим i вдарити у найболючiше мiсце турецької iмперiї.
До Перекопу зближалися козаки пiд нiч. Перекопський мурза довiдався заздалегiдь вiд утiкачiв, якi гостi приходять до нього. Вiн збирав сили, якi мiг, i ладився до завзятого опору.
Сагайдачний, ставши табором по цiм боцi Перекопу, послав уночi кiнноту перекрастися на той бiк. Кiнноту повiв старий Чепiль. За ним пiшло теж трохи пiшого вiйська. Вони перекрадалися боком понад море. Мурза, котрому про це звiстили, приказав їх не чiпати: "Хай iдуть собi на загибель. То, певно, звичайний загiн козацький, котрий тут замкнемо i виб'ємо".
Мурза затирав з радостi руки, що так козакiв загнав у матню, а тим часом, коли мурза ладився вдарити на Чепеля з ранньою зорею, вдарив Сагайдачний цiлим своїм вiйськом на Перекоп з пiвночi. Тут було мало вiйська.
Козаки вийшли iз табору i дерлись на вали. Татари дуже збентежились. Треба було частину сил обернути на пiвнiч, та заки це сталося, Сагайдачний перейшов окопи i вдерся в город. Тодi Чепiль рушив зi своєю кiннотою. Кiннота окружила довкруги город з пiвдня, щоб переймати втiкачiв. Полковник Струк з своїми пiхотинцями зiйшовся в городi з Сагайдачним. Козаки ганялись по городу i рiзали татар, кого попало. Знатнiших пiймали i вели перед Сагайдачного, що стояв з старшиною на базарi. Мiж впiйманими був i мурза. Його витягли козаки з льоху, куди вiн сховався.
Як його привели перед Сагайдачного, то дрижав усiм тiлом, аж смiшно було Сагайдачному на нього дивитись, коли нагадав цього коротенького товстяка, що йому вибивав поклони i давав бакшишу.
- Слухай, мурзо, - говорив Сагайдачний через товмача, - чи ти пам'ятаєш тих польських шляхтичiв, що минулого року били тобi чолом, як iшли з окупом до Кафи?
Мурза витрiщив на нього наляканi очi, начеб не розумiв, що до нього говориться.
- Чи ти оглух? Не бiйсь, не з'їм тебе. Придивись менi добре, бо i я був мiж ними.
- Я приймав їх достойно, як другiв, - залепетав мурза.
- Не в тiм дiло… Я питаю, чи ти мене пiзнаєш?
- Пiзнаю вашу свiтлiсть, - каже мурза вже смiливiше, i вдарив перед Сагайдачним глибокий поклiн, аж до землi.
- Стiй i слухай, що тобi скажу. Тодi ти бажав собi, щоб тобi привели того козацького шайтана, Сагайдачного. Ти обiцяв навiть заплатити за се великi грошi, вже не тямлю скiльки… та ми за цiну не будемо торгуватися.
Козаки стали страшно смiятися.
- Отож бачиш, мiй голубе, що то я обiцяв тобi привести живого Сагайдачного, i от я, хоч невiрний гiявр, додержую слова, бо Сагайдачний - то я сам. Коли не вiриш, то i забожусь на Євангелiє, що я - Сагайдачний.
Тепер мурза ще гiрше налякався, дивлячись на Сагайдачного, начеб справдi шайтана побачив. Вiн чував, що Сагайдачний нiкого не щадить, i прочував свою смерть та ще на муках. Вiн впав лицем до землi, пiдповз до нiг Сагайдачного i хотiв йому цiлувати ноги. Вiн лепетав:
- Ти - свiтло моїх очей, я твiй раб, пощади мене, я дам окуп, який захочеш. Пощади! О Аллах, Аллах! Рятуй мене, змягчи серце мого пана i повелителя…
- Я знаю, що ти би сього зi мною не зробив, ти був би помучив Сагайдачного, себто мене, i послав у кайданах до хана. Не трудись, я сам там йду з цiлим вiйськом, а ти, будь ласка, сiдай на коня i бiжи до твого хана, поклонись йому вiд Сагайдачного i скажи, що я з усiєю силою йду до нього в гостi, щоб заздалегiдь приладився достойно нас прийняти. Встань! Тобi зараз дадуть коня… Тiльки знай, що коли б ти сього не послухав, то, пiймавши тебе вдруге, прикажу на кiл застромити.
