Панас Мирний - Повiя
- Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? - спитала вона, наганяючи гурт.
- Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.
- Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя.
- Чому?
- Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? - цвiркнула Ївга.
- Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?
- А менi за що?
- За те, що й менi.
- Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга.
- Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.
- Що ж про мене кажуть?
- Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.
- Нумо, ходiмо! - скрикнула Горпина.
- А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат.
- Слiпа, не бач! - крикнула Горпина. - Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.
- Свiтиться, справдi свiтиться!
- Заходь! - скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.
- От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає! -сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.
Другi зареготалися i собi - бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.
- Благословiть колядувати! - крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.
- Благословiть колядувати! - гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.
- Хто там? - донiсся з хати голос.
- Колядники. Благословiть колядувати.
- Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.
Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.
- Та цитьте! - скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.
- Ось я зараз! Пiдождiть трохи! - почувся голос Грицькiв.
- О-о, бачте: "Пiдождiть". Вiн таки впусте, - пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.
Чутно - дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.
Собака на прив'язi - як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.
Сiнешнi дверi розчинилися i - висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши - дай, боже, ноги! - не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:
- А що, здобулись?
- Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. - гукав Грицько. - Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!
- Куси, Рябко, лисого! - одгукувались дiвчата.
- А що, заробили? - кричала одна.
- Заробили, аж торба продралась! - одказує друга.
- Заробили - насилу ноги домчали! - додає третя.
- Ще й у такого багатиря заробиш! - сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:
- Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! - носиться її гук вподовж улицi.
У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.
- Тю! тю! - тюкали дiвчата, удираючи вперед.
- Благословiть колядувати! - одно желiпае Ївга.
- Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, - перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.
Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:
- Xa-xa-xa! xa-xa-xa!
Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.
Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.
Весела пора - колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…
На Христю - як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.
- Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, - казали дiвчата.
- Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, - зло увернула Ївга.
- Не твоєї звички, - реготала Христя.
- Або, як додому вернешся, мати вилає, - одгадувала невеличка Прiська.
- Хай лає, зате нагуляюся! - одказала Христя i знову почала реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.
- Дiвчата! парубки… - хтось сказав.
- Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! - желiпнула Христя.
- Тю!.. - одгукнулися парубки.
- Тю-ю-ю! - гуконула Христя.
- Христе! Не займай: може, чужi! - обiзвалась Горпина.
- А як чужi, так що?.. - I ще дужче гуконула: - Тю-ю!
- Трррр!.. - роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi - у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.
- Лови! лови! - гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки - свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.
- Ти куди так розiгнався, роззяво? - скрикнула та.
- За тобою. А ти куди втечеш?
- Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!
- Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? - почав жалiбно Федiр.
- А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!
- Хай каже… Казаному кiнця немає.
- Немає! А совiсть е? Осоружнi! - скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.
- Так пiдемо купно колядувати? - питали хлопцi.
- Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, - одмагалися дiвчата.
- А ви не дуже?
- Все ж не так, як ви.
- Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.
- Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.
- А ми - за вами. Куди ви - туди й ми.
- А ми втечемо.
- А ми доженемо.
- Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
- Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними - i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться - є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.
Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.
- Чи були, дiвчата, у матерi?
- Були.
- Бач, а ми не були.
- Гарнi!
- Певно, вона не спить. Ходiмо.
- А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, - сказала Горпина.
- Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, - одказала Христя.
- Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся - проведемо, - кажуть парубки.
Христя противилася, одступає назад.
- Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! - упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди - й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…
Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.
- Бач, я казала - не йдiмо, - мати вже спить, - обiзвалася Христя.
- Хiба не можна збудити? - сказав Тимофiй i напрямився в двiр.
- Тимофiю! Тимофiю! - загукали дiвчата. - Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали - збудити матiр, дiвчата казали - не треба.
- Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, - доводили дiвчата.
Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
- Годi! Пора додому, - сказала Ївга. - Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.
- Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? - обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.
- А твоє яке дiло? - визвiрилася Ївга.
- Я Христю одведу, - сказав Тимофiй.
- Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, - одказала Христя.
- Тимофiєвi Ївга! - гукнули дiвчата.
- Так, так! - згодилися хлопцi. - Тимофiй Ївгу веде, Грицько - Марусю, Онисько - Горпину, Федiр - Христю, - дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.
