KnigaRead.com/

Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

На нашем сайте KnigaRead.com Вы можете абсолютно бесплатно читать книгу онлайн "Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина". Жанр: Современная зарубежная литература .
Перейти на страницу:

До обіду нікуди не виходили. Посунули свої крісла до вікна, відгорнули фіранки й дивилися в синє кругле небо за склом, поділене надвоє, на хмари та верхівки дерев, тримали філіжанки кави – кожна на своїй маленькій дерев’яній таці.

– Назву вже знаєш? – запитала Луїза. – Як назвеш свій роман?

– «Маєвська-Кейтова-Пінзель-Беренсдорф».

– Серйозно?…

Галя засміялася.

– А «Маріанна-Єлизавета» як тобі?…

– Теж погано.

– От і я кажу: це якось не авжеж. Не знаю поки що.

– Назви «Дружина Пінзеля». Коротко і зрозуміло. Якби не він, хто б згадував тепер про ту Маріанну-Єлизавету…

– Вони всі мали подвійні імена. Навіть Микола Потоцький був Миколою-Василем. Саме на його гроші збудовано ці всі ратуші, костели – все-все, до чого прикладався Пінзель. Вибач.

Хлюпнула кавою – добре, що на тацю. Занадто емоційно почала говорити. Щойно заходить розмова про книжку, наче якась небезпечна бацила одержимості потрапляє в кров, збурює емоції, змінює вираз очей.

– Я й не подумала б, що ти писатимеш про його дружину…

– Мені цікаво розповісти ту саму історію, але від імені іншої людини. Десять років поруч із генієм. Що Маріанна відчувала? Про що думала? Чи розуміла його? Здається, вони не були щасливим подружжям. Їй подобається достаток, суспільне становище чоловіка, але вона не розуміє, чого він має весь час працювати, чого не може розважатися, чому уникає гостей. Йому б аби скоріше всі пішли геть – і він тоді мерщій до себе в робітню. Різати дерево та камінь – єдине його захоплення.

Галя підставила під джезву порожнє горня й кивнула, погоджуючись: так, хочу ще.

– Він часто дратує дружину, – не зупиняючись, повела далі. – Дратує своєю затятістю, зацикленістю на тих скульптурах. Вона їх іноді, страшно мовити, майже ненавидить, їхні руки, шиї, вигини пальців. Він проводить із ними більше часу, ніж з нею та сином, обминає рідних увагою, переносить свої почуття на дерево та камінь… Ось він просить її позувати йому: стій, каже, ще, не опускай рук, це буде Пророчиця… Маріанна завмерла в незручній позі, шия заклякла, рука тремтить, а він на неї тільки інколи – глип! – і пестить дерево то брутально, а то так ніжно, так вигадливо його торкається, як ніколи не торкався її. І воно під його руками воском вигинається, дихає, стогне, тече…

Луїза вміє слухати. Вона навіть питань майже не ставить, наче сидить на березі ріки й не зводить очей з бігучої води або біля вогнища стежить за язиками полум’я. Коли вона отак слухає, душа вивільняється, скидає намул… Вітер внутрішньої свободи відчиняє двері – одні, і другі, і треті. Розказуєш усе як є, усе найголовніше, що відбувається з тобою.

Бернард іще зовсім крихітний, заледве навчився ходити, а, бач, який сміливець! – упіймав жука-рогача, показує батькові: «Дивись, яку іграшку знайшов!» Малюк надуває щічки, дмухає на свою живу здобич, а батько замість забрати небезпечну знахідку, не зводить з малюка очей. «Як ти це робиш? – повторює він. – Ану ще раз!.. Як?…» Шурхотить сукня. Маріанна на порозі – ах! «Кинь цю гидоту з рук!» Вибухає скандал. «Він сміється, бач! Він, бач, сміється! Ангелик йому в голові, ангелик, що надуває щічки. А якби той жук малого вкусив?…»

Її чоловік – дивак невиправний. Вівтарний майстер! Він мав би бути статечним та поважним, а він жартує з усього, і раз у раз бере на глум. Вона не розуміє його іронії. А то раптом – погляд відсутній, обернений в себе. Маріанна спитається про щось – чоловік мовчить, вона зведе очі від гаптування: «Чуєш мене?» Не чує, в свої думки занурений. Чи не образливо?

А як прийде Бернард, хрещений батько сина, названого на його честь, чоловіків партнер, архітектор, співавтор чи не всіх його творінь, то вже господар жваво й підведеться, поспішить назустріч – і ну за столом щось своє обговорювати, не змовкаючи, не помічаючи, хто поруч.

Вона не любить Меретина – не любить Бернарда Меретина, заледве терпить його поруч свого чоловіка. Ті знаються віддавна – ще відтоді, як вона була за іншим. Чоловіки разом чи не весь час. Їхній зв’язок набагато плідніший, ніж сімейні стосунки. На подвійному рахунку цієї пари – кілька споруд, над якими вони працюють день і ніч. Спільні діти Меретина й Пінзеля – архітектора і скульптора. Дідич Потоцький захоплений, надто тоді, коли його ім’я увічнюють на тих будинках, храмах, придорожніх стовпах… Платить щедро, нема про що казати. Забудовує свій край розкішними спорудами, яким стояти вічно! А дружина втекла від нього до монастиря кларисок босих…

Маріанна схиляється над шитвом, прислухається до чоловічої розмови. «Ель Греко [34]», – чує вона. «Маньяско [35]», – шурхотить низький голос Меретина. «Тьєполо, [36] Буше [37]…» Вони жонглюють іменами та малозрозумілими словами, зовсім не турбуючись, чи цікава їй тема тих розмов. Вони мають спільне минуле, куди нікого не запрошують і не пускають. І спільне майбутнє належить їм, один без одного не житимуть, як не живуть із половиною серця. Це так і буде, їй підказує це жіноча інтуїція. Чоловік оживає, переповнений пристрастю й бажанням сперечатися лише тоді, коли говорить Меретин, а їй він залишає те, від чого в нього гаснуть очі й кривиться обличчя. Умовляйся, жінко, з майстрами, як треба мурувати стіну побіля будинку… Такі речі він охоче скидає на дружину.

І він занадто часто буває не вдома, а деінде. Сім’я в Бучачі, а він то у Львові, то в Годовиці, то в Городенці, то в Монастириськах… Скільки можна!

– Я тебе слухаю, немов уже читаю роман.

Галя наче не чує, хитає головою, провадить своє.

– Я так собі чітко уявляла: от кам’яниця Генсьоровська – теперішній будинок № 9 на вулиці Театральній. – Її годі було спинити. – У ній останні два роки жив Меретин із сім’єю, оселився там 1757 року. Згадала цей будинок, побачивши його в Інтернеті, – наріжний, навпроти катедри, з шістьма портретами-погруддями. Той, знаєш, де був колись «Школярик»? Де ми купували усе причандалля до першого вересня? А перед тим – відома книгарня «Губринович і Шмідт» на два поверхи. Але тепер не про це. Воно завжди так: назбирується матеріалу більше, ніж потрібно на книжку. Отож, почала копати глибше, шукати, як Театральна називалася на той час, і побачила, що йдеться про інший будинок, що справді стояв на цьому місці. Настрій підупав: я вже таку картинку бачила саме біля нього! Тоді думаю: не цей будинок, інший, але ж тут стояв!.. І вчора написала епізод. О шостій ранку вже була за комп’ютером. Про те, як Пінзель з Маріанною та сином приїздять до Львова, йдуть на гостину до хрещеного батька Бернарда – шестирічного на той момент хлопчика. Молодшого Антона ще нема на світі, він народиться за кілька місяців по смерті батькового друга, хрещеного батька свого брата. Це буде 1759 року. Але до цього ще майже рік, ще тільки 1758-й… Меретин живе в новому помешканні. У Годовиці йде будівництво храму… Вони вдвох працюють над кількома спільними проектами, як сказали б тепер. А вже 1762 року Маріанна, вже двічі вдовиця, виходитиме заміж утретє… Пінзель лише на два роки переживе Меретина. Все так сталося, як чуло її серце.

Галя робить паузу, наче про щось згадує. Луїза не полохає тиші.

– От ми були в Годовиці, – повертається до теми Галя, – а це ж певною мірою символ його сімейного життя. Костел Усіх святих у Годовиці почали будувати 1751 року, саме того року, коли Пінзель узяв шлюб з Маріанною-Єлизаветою, а закінчили 1758-го, коли Маріанна вже носила під серцем другу дитину. Пінзелю залишалося жити лише кілька років…

– А як вулиця Театральна тоді називалася?

– Довга. Німецькою – Lange Gasse. Вона справді була найдовша у львівському середмісті. Лише через сто років дістала назву Театральна.

– Коли ти говориш про те, що пишеш… – Луїза всміхнулася, – очі в тебе, наче маєш температуру сорок, не меншу. – Поторсала заскочену зізнанням Галю. – І мені це подобається! Навколо тебе магнітиться повітря.

Перейти на страницу:
Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*