Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина
– Дванадцята ж година! – нагадала Уляна. – Пообідаймо разом!
– Я ще тут попрацюю, пофотографую, піду до «Джоконди», вона ж тут неподалік. До імпресіоністів. Тоді погуляю Парижем. Я пішки, ти ж знаєш. Якраз до вечора нагуляю апетит…
– А тоді набери мене, – не дослухала Уляна. – І я миттю виїду по тебе.
– Ти додому зараз?
– Ні. Я маю справи. А додому вже разом поїдемо.
– Уляно, ти не помітила такого сивого чоловіка в розкішному пальті? Коли ми з Гілемом розмовляли.
– Ні. Тобто там не один був у розкішному пальті і сивий. А що?
– Та наче знайомий… Не казав, що до Парижа збирається.
Неподалік Лувру просто під колишнім королівським палацом, галасливі підлітки ганяли м’яча. Якийсь Патрік тримав у напрузі всю команду противника, прошиваючи умовне поле біганиною туди-сюди: м’яч раз у раз повертався до нього. Патріка підбадьорювали свої, на нього покладалися, від нього залежав рахунок матчу. Про його особливу місію повсякчас нагадували, вигукуючи його ім’я. Від грасируваного «р-р» бриніло повітря.
Нарешті Галя нікуди не поспішала. Повільно перейшла з внутрішнього двору на площу Конкорд, рушила в сад Тюїльрі… Усі, на кому зупинявся її погляд, сповідували вірність законові «Суєта – це гріх». Усі, хто їй траплявся, з цього погляду були безгрішні. Вона радо зарахувала себе до спільноти щасливих нероб, сьогодні вона була одна з них.
Не варто силкуватися побачити в Парижі все, бо де багато – там нічого. Минулого разу, коли Галя була в Парижі, то щовечора, пізньої години, перед очима в неї крутився калейдоскоп вражень, а дух міста вислизав, відчути його вдавалося лише випадково й ненадовго, от як тепер, коли хлопці біля Лувру з відчайдушною надією гукали: «Патр-рік! Патр-рік!» І нікому навіть на думку не спало їх звідти нагнати.
Дивитися на Париж так, наче це твоє місто, не рахувати днів, не шкодувати за годинами і не намагатися бути в трьох місцях одночасно – отоді й справді щось устигнеш, отоді Париж хоч трохи підніме завісу над своїми таємницями.
Гуляла залами музею Оранжері, [32] між полотнами улюблених імпресіоністів. З усього побаченого залишила собі тільки два враження: півонії та спаржу Едуарда Мане і Руанський собор Клода Моне… Наразі досить. Головне – не передати куті меду. Такий був настрій: вистачало й дрібки.
На набережній Сени засиділась у вуличному кафе, навмисно вибравши столик на осонні, пила неспішно каву, не таку міцну, як у Львові, знову з круасаном, майже таким, як уранішній, стежила за людьми та голубами. Хтось поруч палив люльку, нагадуючи про Луїзу, про те, що треба купити всім паризькі шалики, всім – і дівчатам, і хлопцям. Споглядала вулицю, вкриту сонячними плямами й тінями. Теплий шалик лежав на колінах без потреби. Мружилася на мерехтливе світло зеленкувато-жовтої води, на кам’яні стовпці з чавунними провислими ланцюгами, кидала оком на сусідній столик, за яким стиха розмовляли чоловік і жінка. Слухняний пудель лежав між ними під столом. Поводок, що наче обмежував його рух, був йому не потрібен. Ніхто навіть не дорікнув господарям. А може, тут так заведено – заходити до кав’ярні з собаками? Хтозна. Хай там як, а незворушний песик тримався, наче завсідник закладу.
Це не подружжя, виснувала Галя, надто вони захоплені розмовою, не зводять очей одне з одного, живі емоції грають на обличчях. Точно не подружжя. Однак песик демонструє особливе ставлення і до одного, й до другого, він обох уважає за господарів. Хоч як придивлялася, але так і не зрозуміла, чий то песик. Припнутий до крісла жінки, він лежав під ногами в чоловіка. Невже подружжя?…
Уривки фраз навколо, якісь слова повторюються знов і знов: «Сава!.. Адома!.. Ві… Вуаля…» Голос Парижа.
Жінки навколо вбрані в зручний одяг, їхні обличчя майже без косметики. Чи не єдина їхня прикраса – шалики. Смугасті, картаті, барвисті, квітчасті, однотонні – різні. І легка хода. Навіть якщо жінка повнувата. Найхарактерніша особливість парижанок, доходить висновку Галя, це легка хода, вони наче от-от відштовхнуться від землі, тому й видаються стрункішими, не пригніченими якимись проблемами, що їх вони, безперечно, теж мають. Ось як ці двоє, обом років по сорок, а регочуться, наче школярки. Прислухалася і всміхнулася – польська мова. Полон стереотипів. Помилилася. Не парижанки.
Ішла набережною Сени, раділа, що сама. Цікаво, чи бував Пінзель замолоду в Парижі? Мав би бути, бодай недовго: він проїхався по всіх Європах, навчався того, що розквітло вже в Бучачі. Недовго йому судилося творити свої шедеври – близько п’ятнадцяти років. А те, що було раніше, повите таємницею. Мабуть, уже назавжди. Можна тепер лише додумувати ту частину життя скульптора, реставрувати її на свій розсуд. Тепер у Луврі люди завмирають перед його роботами – перед тим, що вціліло, що дивом вижило, – і моляться, і не можуть стримати сліз. А більшість творінь зникла, розсипалася, згоріла й потонула в болотах. Звідки така неймовірна плідність? Чи йому до снаги було вмовитися з часом, чи належав до тих майстрів, яким усе дається легше, ніж іншим?… Чи жив у своїй майстерні, відмовившись від багатьох принад життя забезпеченого сницаря, чию працю добре оплачував магнат Микола Потоцький? [33]… Може, саме такий спосіб життя – зосереджений на роботі, на чиюсь думку, дивакуватий – був для нього прийнятний. Може, йому, щоб відчути радість і гармонію, потрібні були насамперед нові замовлення. А гроші, отримані за них, він не встигав витрачати. Це робила його дружина. Чи був він щасливий зі своєю Маріанною-Єлизаветою?…
Може, Пінзель і справді творив передусім для простолюду, бо ж його роботи завжди були на видноті – не для обраних десь за зачиненими дверима, а в церквах, на міських і сільських будинках. Треба було тільки глянути вгору. Це була міцна спілка трьох видатних осіб: Меретина, Пінзеля та Миколи Потоцького, – спілка архітектора, скульптора й мецената, що вимагав високоякісних творінь, не втручаючись у роботу майстрів.
Не довелося телефонувати Уляні – вона подзвонила перша.
– Ну що? Нагулялася? – І, не дожидаючи відповіді, промовила: – Луї нас кличе, чекає на нас. Де ти? Набережна Орсе! – засміялася. – Вона довга. Де саме?…
Будиночок Уляни та Луї – під старою черепицею, зі своїм садком, за кілька кілометрів від Парижа – видавався ілюстрацією до казок Шар ля Перо.
– Головне, щоб не до «Синьої бороди», – усміхнено погодилася Уляна, проминаючи ворота.
Скляні двері аж до підлоги й теплий хол за прозорим склом. Будиночок наповнений давніми речами, темними меблями та безліччю порцелянових, скляних і мідних дрібничок: песиків, пташок, пляшечок, ляльок та інших абищиць. Гравюри на стінах, дві полички з різними глеками на вино та два ящики волоських горіхів перед каміном у вітальні. На столі запалені свічки, їхні язички відбиваються в двох карафках з грубого білого скла – з червоним та рожевим вином.
Смачно пахне смаженим м’ясом із чебрецем, Галя на запах визначає улюблену приправу. Вона теж додає чебрець до м’яса.
Луї обійняв її, наче давню приятельку розцілував в обидві щоки, хоч вони бачилися перед тим тільки раз. Гомінкий та енергійний, як Уляна, Луї випромінює задоволення життям, своєю оселею і своєю дружиною. Вони обидва схожі темпераментами на італійців, дарма що він француз, а вона українка.
– Бордо й бургундське – найкращі вина у світі!
Луї пропонує два вина на вибір, перелічуючи принади кожного. Галя не дуже розбирається в назвах вин, але в смаках – так. Він з Бургундії, пригадує Галя і, на неприховану радість господаря, обирає бургундське.
Луї має пивницю в підвалі. Він навіть підхопився, демонструючи готовність негайно показати її гості. Уляна стримує його: потім – спочатку вечеря, цілий день не їли. Галя згадує про «Зубрівку», чоловік Магди, їхньої спільної однокурсниці, каже, теж має комору, де зберігає вино.
