Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе
Смерть переглядає формуляр і знаходить у ньому тільки раніше вже бачене, тобто біографію музи´ки, який уже понад тиждень тому мав би померти, та попри це й далі собі живе-поживає у своєму скромному помешканні митця, зі своїм чорним псом, що лягає паням на коліна, з фортеп’яном і віолончеллю, зі своєю нічною спрагою та смугастою піжамою. Та мусить же бути спосіб дати собі раду з цією заковикою, подумала смерть, найкраще було б, ясна річ, якби цю справу вдалося залагодити по змозі непомітно, але для чогось же є на світі вищі інстанції, не все ж їм вислуховувати славу та хвалу на свою адресу, і якраз тепер вони матимуть нагоду продемонструвати свою небайдужість до виконавиці тяжкої роботи отут надолині, нехай змінять правила, нехай передбачать виняткові заходи, нехай дозволять, якщо виникне така потреба, не зовсім законні дії, все що завгодно, але терпіти далі цю скандальну ситуацію аж ніяк не годиться. Цікавина тут у тому, що смерть і зеленого уявлення не має про те, які конкретно вищі інстанції мали б покінчити зі згаданою заковикою. Воно-то правда, що в одному зі своїх листів, оприлюднених у пресі, як не помиляємося, в другому, вона прохопилася про смерть усеохопну, що коли-небудь винищить усі прояви життя в усесвіті, аж до останнього мікроба, але йшлося, з одного боку, про філософську очевидність, адже ніщо, навіть смерть, не може тривати вічно, а з другого боку, цей висновок, уґрунтований, практично беручи, у здоровому глузді, вже віддавна ходив поміж галузевими смертями, хоча йому бракувало підтвердження, спертого на експериментальне або досвідне знання. Їм і так багато коштувало підтримувати віру в загальну смерть, яка до сьогодні ще нічим не виявила своєї уявної всевладности. По-справжньому, подумала смерть, працюємо саме ми, галузевички, розрівнюючи терен, і я б, далебі, нітрохи не здивувалася, в разі зникнення космосу, якби це сталося не шляхом урочистого проголошення всеохопної смерти, що лунатиме поміж галактик і чорних дір, а як кінцевий наслідок накопичення довірених нам індивідуальних і персональних смертоньок, одна по одній, ніби ота курка з прислів’я, замість клювати по зерну, по зернятку, по-дурному враз випорожнила своє воло, і мені радше здається, що так воно й має статися з життям, яке саме´ прямує до свого кінця, не потребуючи нас, не чекаючи на нашу підмогу. Розгубленість смерти зрозуміти легше легкого. Її вислано в цей світ так давно, що вона вже й не пригадає собі, від кого саме отримала інструктаж щодо належного виконання доручених їй обов’язків. Їй тицьнули в руки правила, виділили слово вбивати як єдиний орієнтир у майбутній роботі та, мабуть, не помітивши присутньої в тому чорної іронії, сказали самій опікуватися своїм життям. Що вона й робила, мавши на думці, що в разі сумніву чи якоїсь малоймовірної плутанини в неї завжди буде запевнена підтримка, буде хтось, керівник, зверхник, духовний наставник, у кого можна буде попросити поради та напучення.
Годі, одначе, повірити, й тут ми, нарешті, беремося до безстороннього й об’єктивного розгляду, конче потрібного в справі смерти та віолончеліста, в те, що така досконала інформаційна система з постійним оновленням архівів упродовж тисячоліть, із невпинною актуалізацією даних, із заведенням та вилученням формулярів відповідно до факту народження чи смерти, годі повірити, повторімо, що система такого типу може бути простою та односпрямованою, що інформаційне джерело, де б воно не розташовувалося, своєю чергою не отримує повсякчас даних, дотичних до щоденного виконання смертю своїх обов’язків. І якщо вона справді їх отримує, але не реаґує на таку надзвичайну новину, як чиєсь невмирання у визначений для цієї особи час, тоді одне з двох, або ця подія, всупереч нашим логічним і природним очікуванням, її не обходить, через що вона не відчуває потреби втручатися з метою усунення цих функційних збоїв, або ж мається на думці, що смерть, сама про те не здогадуючись, наділена всіма належними повноваженнями, щоб на власний розсуд розв’язувати будь-яку проблему, виниклу в процесі її щоденної роботи. Це слово сумнів мусило раз чи два тут прозвучати, щоб у смертиній пам’яті нарешті відлунив один уривок із правил, загнаний у котрусь там посторінкову примітку, на якому через те не зупинялася й уже поготів не зосереджувалася дослідницька увага. Випустивши з пальців формуляр віолончеліста, смерть натомість узялася за книжку. Вона знала, що потрібне їй місце було не в доповненнях і не в додатках, що воно мусить віднайтися десь на початку правил, у їхній найдавнішій і через те найрідше читаній частині, як воно зазвичай буває з основоположними історичними пам’ятками, й саме там вона на нього натрапила. Зміст його був такий, У разі виникнення сумніву вповноважена смерть, спираючись на власний досвід, мусить у якнайкоротший термін ужити відповідних заходів задля беззастережного виконання вимоги, що нею за будь-яких обставин незмінно мусять визначатися її дії, тобто задля покладення краю людським життям по спливі часу, відведеного їм при народженні, якщо навіть це потребуватиме використання неординарних методів у разі надзвичайного спротиву зацікавленої особи невідворотньому присудові чи в разі втручання всіляких аномальних чинників, що їх напевно не можна передбачити в час, коли складаються ці правила. Усе ясно, як день. Смерті дозволено чинити, як їй заманеться. Що не було, як показує здійснюваний нами розгляд питання, жодною новиною. Погляньмо-бо, чи це справді так. Коли смерть на власний страх і ризик постановила припинити свою діяльність від першого січня поточного року, в її порожній голові й гадки не сяйнуло, що якась вища інстанція могла б із неї спитати за таку неподобну химерію, і так само їй і на думку не спало, що, цілком імовірно, її кольоритний винахід із застосуванням фіолетових листів може не сподобатися чи вже згаданій інстанції, чи ще вищій за неї. Такі небезпеки породжуються механічною працею, надокучливою монотонністю, втомою від рутини. Людина, або смерть, у цьому разі різниці нема, ретельно порає доручену їй роботу, день у день, без ускладнень, без сумнівів, спрямовуючи всю свою увагу на дотримання спущених згори приписів, і якщо за якийсь час ніхто не прийде перевіряти, чи вона належним чином виконує свої обов’язки, можна й до ворожки не ходити, що ця людина, а зі смертю відбулося те саме, непомітно для себе почне поводитися так, наче вона сама собі пані, й визначати не лише що` їй робити, а й коли та як. Тільки цим можна доладно пояснити, чому смерть не вважала за потрібне просити дозволу згори, коли вона ухвалила й перевела в життя відомі нам несвітські рішення, що без них ця оповідь, на щастя чи на жаль, не могла б з’явитися на світ. І чому вона навіть про це не подумала. І який же парадокс, саме тепер, коли її аж розпирає від задоволення через новину, що влада над людськими життями кінець-кінцем належить тільки їй і що ні перед ким за неї не треба звітувати, ні сьогодні, ні перегодом, коли від диму слави їй паморочиться в голові, вона не може уникнути боязкого почуття полегші, яке приходить до когось, хто, вже застуканий було на провині, останньої миті якимось дивом виходить сухим із води, А таки ж воно мене оминуло.
Незважаючи ні на що, смерть, яка ось тепер підводиться зі свого стільця, це імператриця. Місце їй належалося б не в цьому льодуватому підземеллі, де її наче живцем поховано, а на верхівці найвищої гори, звідки вона заправляла б долями світу, поблажливо дивилася б на людське стадо, як воно рветься й сіпається в усі боки, не усвідомлюючи, що всі напрямки ведуть до того самого пункту призначення, що ступити крок назад так само наближає до смерти, як і ступити крок уперед, що все сходить на те саме, бо кінець усе одно буває однаковий, той, що про нього якась частинка тебе ніколи облишить думати, темне тавро твого непозбутнього людського стану. Смерть тримає в руці формуляр музи´ки. Вона знає, що з ним треба буде щось зробити, але що саме, ще не надумала. По-перше, вона мусить заспокоїтися, усвідомити, що вона не стала відтепер на більшу міру смертю, ніж раніше, що єдина відмінність між днем учорашнім і сьогоднішнім, це більша певність того, чим вона є. По-друге, відзискана нарешті спроможність порахуватися з віолончелістом не дає підстав забути про потребу розіслати сьогоднішні листи. Не встигла вона це подумати, як на столі перед нею вмить з’явилися двісті вісімдесят чотири формуляри, половина на жінок, половина на чоловіків, і водночас двісті вісімдесят чотири аркуші та двісті вісімдесят чотири конверти. Смерть знову сіла, відклала вбік формуляр музи´ки, й заходилася писати. У пісочному годиннику, розрахованому на чотири години, остання піщинка переси´палася б тієї самої миті, коли вона ставила підпис під двісті вісімдесят четвертим листом. Ще за годину всі конверти були заклеєні, готові вирушити до адресатів. Смерть пішла по вже тричі висланого й тричі повернутого листа й поклала його згори на стос фіолетових конвертів, Я дам тобі останній шанс, промовила вона. Звичний порух лівої руки, й листи зникають. Та не минуло й десяти секунд, як лист до музи´ки безгучно знову вигулькнув на столі. Тоді смерть сказала, Чого ти хотів, те тобі й буде. Вона витерла в формулярі дату народження й перенесла її на рік пізніше, а відтак змінила ще й вік, де було написано п’ятдесят, переправила на сорок дев’ять. Цього тобі не вільно робити, озвалася з віддалі коса, Уже зробила, Це потягне за собою наслідки, Тільки один, Який, Смерть, аж нарешті, того проклятущого віолончеліста, що кепкує собі з мене, Але ж він, сердега, навіть не знає, що вже мав би бути мертвим, У моєму сприйнятті воно виглядає так, ніби він знає, В усякому разі ти не маєш права та повноважень вносити зміни до формуляру, От і неправда твоя, я маю всі права та всі повноваження, я є смерть, і завваж, що я ніколи нею не була до такої міри, як від сьогодні, Ти сама не відаєш, у що вскочиш, застерегла коса, В усьому світі є тільки одне місце, куди смерть не може вскочити, І що ж це за таке місце, Те, що його називають домовиною, труною, дубовиною, деревищем, гробом, саркофагом, туди я не потраплю, туди потрапляють лише живі, після того, ясна річ, як я їх уб’ю, Скільки слів позначають одну річ, та ще й таку безрадісну, Така вже в людей заведенція, їхня мова, то завжди недомовка.
