Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе
Нарешті, last but not least [7], католицька й апостольська римська церква мала багато підстав для самовдоволености. Від початку переконана, що скасування смерти могло статися лише через диявольські каверзи, а допомогти богові в протистоянні з демоном найкраще можна невпинними молитвами, вона занехаяла таку чесноту, як скромність, у звичайних обставинах плекану з немалим зусиллям і жертовністю, й заходилася беззастережно розкошуватися в успіхові всенаціональної молитовної кампанії, яка мала на меті, нагадаймо, просити господа бога про якнайшвидше повернення смерти, щоб урятувати бідолашне людство від найгірших жахів, кінець цитати. До неба молитви доходили майже вісім місяців, але не слід забувати, що навіть до планети марс нам діставатися десь місяців із шість, а небо, як легко можна уявити, розташоване на значно більшій відстані, тринадцять мільярдів світлових років, беручи із заокругленням. Та все ж законну самовдоволеність церкви супроводжувала й темна тінь. Богослови сперечалися й не могли дійти згоди щодо тих причин, які спонукали бога нагло наказати смерті повернутися, навіть не давши часу на соборування шістдесяти двох тисяч приречених умерти, позбавлених таким чином останнього таїнства, адже переставилися вони швидше, ніж саме це слово звучить. Сумнів щодо того, чи бог владен над смертю, чи, навпаки, смерть стоїть на вищому щаблі за бога, приховано мучив уми та серця представників святої установи, де ризиковане твердження про те, що бог і смерть становлять дві сторони тієї самої медалі, перейшло від статусу єресі до статусу богопротивного блюзнірства. Цим жилося всередині. Назовні ж кожен міг бачити, що церкву реально зачіпало питання її участи в похороні королеви-матері. Коли шістдесят дві тисячі звичайних мертвяків уже спочили у своїх останніх пристановищах і більше не заважали рухові вулицями міста, надійшов час доправити до королівського пантеону цю високошановну пані, покладену, як годиться, до свинцевої домовини. Як не оминуть написати газети, перегорталася сторінка історії.
Мабуть, тільки досконалим вихованням, дедалі рідкіснішим у наші часи, а також, наважмося на таке припущення, більш-менш забобонною пошаною до писаного слова, притаманною богобоязливим душам, можна пояснити те, що читачі, яким аж ніяк не бракує приводів виявити виразні ознаки ледь стримуваного нетерпіння, все-таки не відклали вбік нашої докладної оповіді й надалі бажають довідатися, а що ж тепер, після тієї доленосної ночі, коли вона оголосила про власне повернення, поробляє смерть. З огляду на важливу роль, відіграну ними в переказаних безпрецедентних подіях, звісно ж, годилося з усіма подробицями розповісти, як саме зреаґували на раптову й драматичну зміну ситуації старечі будинки, лікарні, страхові компанії, махвія та католицька церква, однак, якщо тільки смерть, беручи до уваги силу-силенну померлих, що їх належало за лічені години поховати, не постановила виявити несподівану й гідну подяки поблажливість і не продовжила свою відсутність іще на кілька днів, щоб життя мало час повернутися на круги своя, то нові нещодавно померлі, тобто померлі в перші дні повернення до звичного порядку речей, неминуче мали долучитися до тих бідолах, які впродовж місяців перебували між тут і там, і про цих нових померлих було б цілком логічно так само поговорити. Тим часом цього не сталося, смерть не виявила такої великодушности. Причина паузи, впродовж якої ніхто не помер і почала виникати хибна ілюзія, ніби нічого в підсумку й не змінилося, випливала лише зі здійсненого перегляду стосунків між смертю та смертними, а саме з новозаведеного зобов’язання заздалегідь попереджати про прихід останнього тижня життя, так би мовити, перед скінченням терміну, щоб можна було владнати свої справи, написати заповіт, оплатити податкову заборгованість, попрощатися з родиною та з найближчими друзями. Теоретично ідея виглядала на знамениту, але практика невдовзі мала показати, що то було не зовсім так. Уявімо лишень людину, наділену прекрасним здоров’ям, із тих, кому ніколи в житті не боліла голова, з принципових і природжених життєлюбів, яка, вийшовши зранку на вулицю, щоб дістатися роботи, натрапляє на всіма поважаного місцевого листоношу, а той і каже, Як добре, що ми зустрілися, пане такий-то, бо я для вас маю листа, й ось уже в руках листоноші з’являється конверт фіолетового кольору, що на нього, може, й не варто було б надто зважати, бо хтозна, чи то не ще одна вигадка нав’язливих рекламників, коли б не чудний почерк, яким написано ім’я отримувача, точнісінько такий самий, як на тій славнозвісній репродукції в газеті. Якщо в цю мить серце йому тьохне з переляку, якщо його охопить моторошне передчуття непоправного лиха й він через те спробує відмовитися одержувати листа, то дарма, бо тоді неначебто хтось за лікоть делікатно допоможе йому зійти зі сходинки, не наступивши на бананову шкурку, що лежить на землі, й заведе за ріг так, щоб ноги не перечепилися одна об одну. Також нема сенсу братися роздирати листа на дрібні шматочки, адже відомо, що листи від смерти за своєю природою незнищенні, їх і автоген на повній потужності не візьме, а наївний виверт, випустити конверт, ніби ненароком, із руки на землю, так само нічого не дасть, бо лист, наче приклеєний, не відставатиме від пальців, і якби навіть якимось дивом це вдалося зробити, то тут-таки неминуче знайдеться сумлінний і послужливий співгромадянин, який його підбере й побіжить наздоганяти удаваного розтелепу з криком, Здається, то ваш лист, мабуть, важливий, а то`му нічого не залишиться, окрім як сумно притакнути, Еге ж, правда ваша, то лист важливий, дуже дякую за вашу турботу. Але це могло ставатися лише на початках, коли ще мало хто знав, що смерть для доправлення своїх попереджень удається до послуг державної поштової служби. За лічені дні фіолетовий колір став найненависнішим із-поміж усіх, ненависнішим навіть за чорний, тобто за колір жалоби, й це дуже легко зрозуміти, адже жалобу носять живі, а не мертві, навіть коли цих останніх ховають одягненими в чорне. Варто лишень уявити турбацію, тривогу, розгубленість людини, що йде собі на роботу й раптом наскакує на смерть у подобі листоноші, який ніколи не натисне на дзвоник двічі, йому вистачить, якщо він не зустріне адресата на вулиці, вкинути листа до скриньки відповідного мешканця або просунути його в щілину під дверима. Людина стоїть без руху посеред хідника, при своєму прекрасному здоров’ї, зі своєю ясною головою, що навіть і тепер не болить, незважаючи на жахливий шок, світ ізненацька перестав належати їй, а вона світові, вони тепер зробилися позичені одне одному на вісім днів, на якихось жалюгідних вісім днів, каже оцей лист фіолетового кольору, щойно розпечатаний проти власної волі, й очі в сльозах насилу прочитують, що в ньому написано, Шановний добродію, на жаль, маю сповістити вас, що ваше життя закінчиться по спливі однотижневого терміну, який не підлягає переглядові чи відкладенню, скористайтеся якнайкраще з іще наданого вам часу, з належною повагою, смерть. Підпис із малою літерою на початку, а це, як ми знаємо, певним чином підтверджує його справжність. Чоловік вагається, пане такий-то, так звертався до нього листоноша, а отже, то була особа чоловічої статі, і ми самі це одразу ж перевірили, чоловік вагається, чи йому вертатися додому, щоб поділитися непозбутнім горем з родиною, а чи, навпаки, витерти сльози та йти собі далі на роботу, сумлінно відпрацювати всі дні, які ще залишилися, тоді можна буде запитати, Де твоя, смерте, перемога [8], навіть знаючи, що відповіді не буде, бо смерть ніколи не відповідає, не тому, що не хоче, а просто тому, що не знає слів, якими б промовити перед лицем найтяжчого людського болю.
Цей епізод на вулиці, можливий тільки в невеличкій країні, де кожен знає кожного, дуже добре увиразнює недоліки системи оповіщення, запровадженої смертю для розірвання тимчасового контракту, що ми його називаємо життям або існуванням. То міг би бути ще один садистичний вияв жорстокости, яких ми чимало бачимо на щодень, але смерть не має щонайменшої потреби бути жорстокою, їй досить і задосить просто забирати людям життя. Їй не промайнула думка, маємо те, що маємо. І тепер, цілком сподівано заклопотана відновленням своїх допоміжних служб після довгої семимісячної зупинки, вона не має часу бачити й чути зойки відчаю та розпуки від чоловіків і жінок, які одне за одним отримують повідомлення про незабарну смерть, хоча ці відчай і розпука часом тягнуть за собою наслідки, геть протилежні первісно передбачуваним, а саме, роковані на смерть не владнують своїх справ, не пишуть заповітів, не сплачують податкових заборгованостей, що ж до прощань з родиною та найближчими друзями, то вони їх відкладають до останньої хвилини, чого, ясна річ, замало навіть для найформальнішої розлуки. Погано поінформовані про глибинну природу смерти, інакше називаної ще планидою, газети перейшли всі межі в несамовитих нападах на неї, якщо прислухатися до їхніх звинувачень, то вона безжальна, жорстока, мучителька, лиходійка, кровопивиця, вампірка, володарка зла, дракула в спідниці, ворогиня роду людського, підступна, душогубка, зрадниця, ще раз серійна вбивця, ба навіть знайшовся один тижневик гумористичного штибу, який, використовуючи далі нема куди саркастичний талант своїх креативних співробітників, здобувся щодо неї на вислів суча дочка. На щастя, в деяких редакціях іще зберігається крапля здорового глузду. Одна з найреспектабельніших газет у королівстві, ще й найдавніших за часом існування, надрукувала стриману передовицю, в якій заклика`ла до відкритого й відвертого діалогу зі смертю, без ментальних забобонів, щиросердого та братерського, за умови, звісна річ, що пощастить з’ясувати, де вона мешкає, знайти її закуток, її барліг, її генеральний штаб. Інша газета підказувала поліційним структурам, що треба стежити за канцелярськими крамницями та папірнями, адже людські споживачі конвертів фіолетового кольору, якщо такі були, а їх у кожному разі не могло бути багато, напевно вже мусили поміняти свої смаки в листописанні з огляду на останні події, тож тепер буде дуже легко застукати зловісну клієнтку, коли вона надумає поповнити свої запаси. Ще одна газета, запекла конкурентка попередньої, негайно оголосила цю ідею несосвітенною глупотою, бо тільки дурневі дуренному могло спасти на думку, що смерть, тобто, як усім відомо, скелет, загорнутий у простирадло, вийде на власних ногах, стукотячи кістлявими п’ятами об брук, вкидати листи до до поштової скриньки. Прагнучи не відставати від друкованої преси, телебачення порадило міністрові внутрішніх справ вислати співробітників до місць збирання поштової кореспонденції, воно, вочевидь, забуло, що перший лист, до нього самого ж і спрямований, якось потрапив до кабінету генерального директора, хоча його двері були замкнені на два оберти ключа, а шибки на вікнах цілісінькі. У підлозі, стінах і стелі не було жодної тріщинки, куди могло б пролізти бодай лезо для гоління. Можливо, існував реальний шанс умовити смерть із більшим співчуттям ставитися до приречених неборак, однак для цього треба було, щонайперше, її знайти, а де й як її шукати, ніхто не знав.
