Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина
– Я перепрошую…
Сива бабця у спідниці-спіралі наблизилась ходою колишньої танцівниці, тримаючи спину підкреслено рівно. Шкіру на щоках укривали дрібні-дрібні зморшки, ніби брижі на поверхні озера. Надто широко розставлені виразні очі робили її подібною до морської рибини. Прошепотіла Інні щось у самісіньке вухо.
Інна схопилася, брязнувши мелодійно своїми браслетами. Задивилася на гостей, геть забувши про свої обов’язки. Заходилася показувати, де можна руки помити, де кави-чаю-води випити, запросила до столика в кутку й увімкнула електрочайника.
Пані з червоним волоссям охоче відгукнулася на запрошення. Вона виразно жестикулювала, крутила головою, задираючи підборіддя вгору, а коли говорила чи ковтала, жили на її шиї напиналися й ворушилися. Здавалося, нею керує невидимий ляльковик, смикаючи за нитки. Вона помітно нервувалася.
Що більше Інна приглядалася до цих людей, то більше розуміла, чому саме їх дизайнерка не змогла оминути своєю увагою. Вони, звичайні й особливі водночас, привертали до себе погляди. Від їхніх жестів та облич не можна було відвести очей. Тим цікавіше було дізнатися, що Ірина робитиме з цією екзотично-геронтологічною групою.
Дзенькнув вхідний дзвінок, хтось із хлопців відчинив двері. Пролунали впевнені кроки – і під арку ступив середнього віку чоловік: усміхнений, з короткою сивою стрижкою, в ідеально припасованому костюмі кольору хакі й добротному взутті. Коли він заговорив, Інна миттю завважила особливості його зовнішності й голосу, його стримані манери. Вона дала йому близько п’ятдесяти років, дарма що на його щоках залягли дві глибокі борозни, які могли б різьбитися на обличчі й багато старшого чоловіка. Такий собі немолодий Кері Ґрант – улюблений актор Інниної мами.
Заледве він устиг привітатися й назватися Яном Кумпою, як услід за ним вихором увірвалася Ірина, простукотіла підборами, вітаючись навсібіч. За нею неквапливою ходою – таку зазвичай виробляють багаторічним зусиллям – увійшла Луїза. Її руде волосся низьким кошиком лежало на потилиці. Минулого разу, коли вона приходила сюди з Іриною, Інна звернула увагу на вишукані дрібниці, якими оточила себе Іринина товаришка. Жінка в жінки таке неодмінно помітить. Луїза мала все зручне й ефектне: люстерко, кістяний гребінець, дорогу кулькову ручку, крихітну інкрустовану коробочку на таблетки, сап’яновий гаманець. Це переконливо доводило: жінка, що надає великої ваги супутнім речам, яких не раз торкається протягом дня, безперечно знає смак життя.
– Вибачте! Ми мали зупинку в дорозі. А ще заїхали до майстерні, вибачте. – Ірина поставила на стілець дві сумки: пласку чорну, схожу на теку для нот, із двома міцними сріблястими шворками, і маленьку чорну зі срібною застібкою.
«Треба й собі щось таке купити», – подумала Інна, завзята прихильниця білого металу.
Мовчазний дід із шахівницею прокинувся і вибрався зі свого кутка, помітно збадьорившись після короткого відпочинку. Підійшла з горнятком сива жінка. Вона тримала його обома руками, ніби гріла долоні. Жовта шкіра її побабченого обличчя зблизька ще більше скидалася на печене яблуко. Друга – та, що з червоним волоссям, – усміхнулася до Ірини, як до давньої знайомої. Зморшки заплелися навколо її очей химерним малюнком, вона повела занадто нафарбованим оком на свою туніку: як я тобі? Жест був виразно промовистий. «Мабуть, вони знаються не перший день», – відзначила подумки Інна.
Але це були ще не всі запрошені. Останніми до гурту приєдналося посімейство – жінка з чоловіком і двійко дівчат-близнючок, з вигляду випускниць школи. Батьки прийшли подивитися, куди покликали їхніх дочок, до якої справи запропонували долучитися.
– А ми знайомі, – усміхнулася Ірина до мами дівчат. – Вам донька казала?…
– Наше місто – велике село, – виснували жінки. – Тільки-но почнеш з’ясовувати, хто кому й ким доводиться, як за один, два, максимум три ходи постане картина зв’язків усіх з усіма: кожен із кожним знається, або має спільних знайомих, або навіть чийсь далекий родич.
Кілька років тому Ірина вже бачила тих малих сестричок – милий тандем протилежностей. «Ань-Янь», – називала їх мама. Це було на площі Ринок, на святкуванні дня міста. Галя сказала: «Знайомся, це Олена, ми в газетах-конкурентах працюємо». Тепер ті колишні малі стали вже дорослими дівчатами, і саме такими – схожими й несхожими між собою – були потрібні Ірині для показу. Збіг обставин і випадок підказали ідею: дві дівчини в однаковому вбранні, однакові й різні водночас – наче дві фігури обабіч вівтаря.
Дві фігури обабіч вівтаря?… Інна затамувала дух: «Що ж це має бути?» Вона слухала Ірину дедалі нетерплячіше. Вони зналися не так давно. Кілька місяців тому Інна сама запропонувала Ірині влаштувати показ у своїй мистецькій галереї, відомій резонансними фотовиставками. Інна вважала себе за творчу натуру, над усе її приваблювали яскраві особистості. Такі, як Ірина. Після знайомства з нею Інна захопилася світом моди, цікавилася його закуліссям і знаковими постатями. Дізнавшися, що крім професійних моделей у показі братимуть участь непрофесіонали, вона натякнула Ірині: мовляв, я й сама радо вийшла б на подіум, хоч і маю нестандартну фігуру. Нащо на вулиці шукати охочих?… Проте Ірина делікатно звернула розмову на інше. Сучасні обличчя, наділені рисами класичної краси, сказала, їй наразі не потрібні. Підсолодила гірку відмову.
Луїза, почувши їхню розмову, кинула на подругу погляд, сповнений іронії. Вона не одразу пристала на Іринину пропозицію попрацювати обличчям. «А також волоссям своїм рудим попрацювати, – додала тоді Ірина, – фігурою та ходою. Якби можна було, я б і голос твій задіяла…» На думку товаришки, Луїза була достоту «пінзелівським персонажем».
Ніхто зі збірної вуличної команди, що сиділа тепер перед Іриною, наготувавшися слухати її вказівки, ніколи не виходив на подіум. Ніхто, крім Анни Дмитрівни – професійної моделі шістдесятих років минулого століття. Ірина запропонувала спочатку всім назватися (батьки дівчат, щоб не заважати, навшпиньках пішли до дверей), а тоді делікатно нагадала, хто такий Пінзель. Судячи з реакції, про нього мало хто знав.
Ірина розтлумачила, що запросила всіх присутніх попрацювати моделями, показавши колекцію одягу, присвячену творчості видатного скульптора вісімнадцятого століття Іоана-Георга Пінзеля, який творив у нашому краї… І розповіла, яким буде головне дійство.
Вихід непрофесіоналів – ваш вихід, шановні! – стане стрижнем показу.
Коли підуть із подіуму професійні моделі, коли до музики, яка лунатиме в залі, приєднається живий барабанний звук, першою з-за лаштунків вийде Луїза.
За нею – Олег Олегович. Заторохтіли шахи там, куди показала Іринина рука.
Далі – Валерій Вікторович. Бородань не ворухнувся, ніби й не про нього мова.
Тоді – пані Марина. До речі, колишня фехтувальниця.
Анна Дмитрівна, свого часу демонстратор одягу у львівському будинку моделей.
Яне, я перепрошую, як вас по батькові? Гаразд, просто Ян Кумпа.
І сестри Аня з Яною.
– Коли всі будуть на сцені, – вела далі Ірина, – почне пульсувати світло – і під це блимання треба буде виконати ще кілька нескладних рухів. Зовсім простих. Наче ви повільно танцюєте.
Ірина відкинула вбік одну руку, спроквола повела нею вгору і назад, повертаючи за нею головою. А тоді відвела другу руку, розвернулася в інший бік.
– Це легко, – сказала, – це наче повільні вправи під музику, вам сподобається.
– Але чому ми? – стиха грюкнув шахівницею Олег Олегович. – Ви кажете, є професіонали…
– Не потрібні професіонали, навпаки! – Ірина навіть пройшлася туди-сюди, ніби показувала: просто йдіть, отак, без викрутасів. – Кожен ітиме так, як звик ходити… Ви будете за сучасників Пінзеля, наче ви потрапили в інший час, перестрибнули через два з половиною століття вперед. Ви всі певною мірою – пінзелівські типажі. Він шукав таких емоційних облич навколо себе. Хтось із вас скидався на його дружину – плечима, шиєю, поглядом. Хтось – на няньку його дітей. Можливо, руками, ходою… Хтось – на його товариша й колегу, архітектора Меретина, [19] – вони так довго спілкувалися день у день, постійно працювали разом. Меретин був хрещений батько одного з синів Пінзеля, він неодмінно якусь рису запозичив у товариша бодай для однієї зі своїх скульптур. Пінзель надихався людьми, він творив подібних до людей ангелів для костелу в Годовиці [20] і героїв давньогрецьких міфів для бучацької ратуші. – Ірина зупинилась, одітхнула. – Розумієте?
