Смерть бере відпустку - Сарамаго Жозе

Було майже пів на дев’яту вечора, коли генеральний директор викликав до свого кабінету головного редактора теленовин, аби повідомити його, що вечірній випуск розпочнеться зачитуванням повідомлення від уряду країни, яке має бути доручене, як і зазвичай, дикторові сьогоднішньої зміни, після чого він сам, тобто сам генеральний директор, прочитає ще один документ на доповнення першого. Якщо ця процедура головному редакторові здалася ненормальною, непрактикованою та незвичною, він нічим того не прозрадив, а тільки попросив надати йому обидва документи, щоб спрямувати їх на телесуфлер, цей безцінний апарат, який дозволяє створити ілюзію, нібито мова оголошувача призначена безпосередньо й виключно кожному його слухачеві. Генеральний директор відповів, що в цьому разі телесуфлер не використовуватиметься, Ми зачитаємо тексти по-старому, сказав він і уточнив, що сам увійде в студію точнісінько за п’ять хвилин до дев’ятої й тоді вручить урядове повідомлення дикторові, який має бути суворо проінструктований, що течку з документом він має розгорнути аж тієї миті, коли почне читати. Головний редактор новин подумав, що тепер уже годиться виказати певне зацікавлення цією справою, й запитав, То воно аж таке важливе, За пів години довідаєтеся, А прапор, пане генеральний директоре, чи треба його розмістити за тим стільцем, де ви сидітимете, Ні, жодних прапорів, адже я не голова уряду й не міністр, Ані король, усміхнувся головний редактор з виразом улесливого спільництва на обличчі, неначе натякаючи, що його спірозмовник таки ж є королем, але королем національного телебачення. Генеральний директор удав, що не чує, Можете йти, за двадцять хвилин я з’явлюся в студії, Вас не встигнуть підґримувати, Мені не треба ґриму, читатиму я зовсім недовго, а телеглядачам буде про що думати, крім як про моє підґримоване чи непідґримоване обличчя, Як ви скажете, пане генеральний директоре, В усякому разі подбайте про те, щоб на зображенні моє обличчя не мало западин, я не хотів би виглядати на екрані, неначе з могили вийнятий, сьогодні ще менше, ніж будь-коли. О двадцятій годині п’ятдесят п’ять хвилин генеральний директор увійшов до студії, вручив черговому дикторові течку з урядовим повідомленням і сів на відведене йому самому місце. Приваблені неординарністю ситуації, нови­на-бо цілком сподівано розійшлася по всьому колективу, співробітники позбігалися до студії більшим числом, ніж зазвичай. Режисер дав сиґнал тиші. Рівно о двадцять першій годині під фірмовий музичний супровід розпочалася яскрава заставка теленовин зі швидкою зміною прерозмаїтих кадрів, якими телеглядача належало переконати, що ця телекомпанія з її цілодобовими пересиланнями має присутність повсюдну, як раніше казали про бога, й отримує новини звідусіль. Тієї самої миті, коли диктор виголосив до кінця урядове повідомлення, камера номер два вивела на екран генерального директора. Було помітно, що той нервується і що йому перещепило голос. Прокашлявшися, щоб прочистити горло, він заходився читати, Вельмишановний пане генеральний директоре національного телебачення, з усіма наслідками, які з того можуть випливати для зацікавлених осіб, сповіщаю, що від опівночі цієї доби поновиться вмирання, яке споконвіку відбувалося, й то без істотних протестів, аж до тридцять першого грудня минулого року, маю пояснити, що призупинити мою діяльність й облишити забирати життя, вкласти в піхви символічну косу, яку мені вклала в руки нестримна уява давніх малярів і ритівників, мене спонукало прагнення бодай натяком показати людським істотам, що так мене ненавидять, чим обернеться для них вічне, тобто нескінченне життя, хоча, між нами казавши, пане генеральний директоре, маю признатися, що не знаю, чи ці два слова, вічне та нескінченне, є такі вже рівнозначні, як заведено гадати, гаразд, по спливі цього кількамісячного терміну, що його можна б назвати випробуванням на опірність або часовим бонусом, зважаючи на безрадісні результати цього експерименту, чи вже з погляду морального, тобто філософічного, чи з погляду практичного, тобто соціального, я дійшла висновку, що як для родин, так і для суспільства загалом буде краще, коли я привселюдно визнаю непорозуміння, за яке несу відповідальність, і оголошу про негайне повернення до нормального стану речей, а це означає, що життя всіх осіб, які на цей час уже мали б померти, але залишилися на цьому світі, при здо­ров’ї чи без нього, згасне з останнім опівнічним ударом дзиґарів, попереджаю, що про удар дзиґарів сказано суто в переносному значенні, хай нікому не спаде на думку немудре бажання зупинити вежові годинники чи повиймати била з дзвонів у надії, що в цей спосіб можна позволікати й спротивитися моєму невідкличному рішенню, а саме, повернути в людські серця страх перед останньою годиною, більшість людей, скупчених перед тим у студії, вже її полишили, а ті, які ще зоставалися, тихенько перемовлялися між собою, притому на гугіт їхніх голосів режисер, сторопіло роззявивши рота, навіть не зреаґував своїм фірмовим розлюченим жестом, до якого мав звичку вдаватися в далеко менш драматичних обставинах, тож ізмиріться й умирайте без ремства, бо воно вам нічого не дасть, а проте є один момент, щодо якого я почуваюся до вини, момент, пов’язаний з моїм несправедливим і жорстоким способом діяння, коли я забирала людям життя підступно, без попере­дження, не сказавши хто не заховався, мусю визнати, що то була неприйнятна брутальність, скільки разів я навіть не залишала часу на написання заповіту, звісно ж, у більшості випадків я насилала на них хворобу, щоб уторувати шлях, але від хворіб, що цікаво, люди завжди мають надію врятуватися й тільки коли вже запізно усвідомляють, що оця стане їхньою останньою, коротко кажучи, відтепер усі однаково діставатимуть попередження й матимуть один тиждень на впорядкування тих життєвих питаннів, які перед ними ще стоять, на написання заповіту та на прощання з родиною, на вибачення за вчинене зло та на замирення з тими, кого вже двадцять років і знати не хотіли, сказавши це, пане генеральний директоре національного телебачення, мені залишається тільки одне, просити вас, щоб ви сьогодні ж донесли до всіх домівок у країні це моє власноручно писане послання, яке я підписую тим ім’ям, що під ним мене загально знають, смерть. Побачивши, що його вже не показують, генеральний директор підвівся зі стільця, склав навпіл копію листа й засунув її в одну з кишень піджака. До нього наблизився режисер, блідий і з розгубленим виразом на обличчі, То ось що воно було, прошепотів він майже нечутно, то ось що воно було. Генеральний директор мовчки кивнув головою й покрокував до виходу. Він не почув слів, які вже почав непевним голосом виголошувати диктор, Ви щойно прослухали, й потім не почув новин, які втратили будь-який сенс, бо в усій країні ніхто вже на них не звертав найменшої уваги, у домівках, де були безнадійні хворі, родини збиралися біля ліжка нещасливця, але не могли сказати йому, що за три години він помре, не могли сказати, що оце таки ж при­йшов час написати заповіт, чого він раніше не бажав робити, не могли запитати, чи треба покликати брата в перших, щоб із ним замиритися, й так само не могли вдатися до звичайного лицемірства, питаючи, чи йому трішки покращало, їм залишалося дивитися на бліде та змарніле обличчя й потайки позиркувати на годинник, чекаючи, коли спливе визначений час і світовий потяг повернеться на свою завсідну колію, щоб їхати звичним і незмінним маршрутом. І немало було таких родин, які, вже заплативши махвії за те, щоб вона забрала від них жалюгідну людську руїну, за припущення, що вони принаймні не побиваються над грошима, пущеними на вітер, могли тепер побачити, що якби їм не забракло милосердя та терпцю, то справа розв’язалася б безкоштовно. На вулицях було велетенське заворушення, можна було бачити людей застиглих у безрусі, спантеличених або здезорієнтованих, що не знали, куди їм бігти, людей у сльозах від розпачу, людей в обіймах одне одного, які, здавалося, вже надумали розпочати процедуру прощання, дехто шукав винного за все це, чи то був уряд, чи медична наука, а чи папа римський, один хома невірний наполягав, що, скільки сягає людська пам’ять, ніколи ще такого не бувало, щоб смерть писала листи, тож треба терміново зробити експертизу письма, адже, як він казав, рука, що складається з самої лише кісткової матерії, ніколи не напише так, як це може зробити рука повноцінна, справжня, жива, з кров’ю, жилами, нервами, хрящами, шкірою та м’язами, і якщо кістки, річ ясна, не залишають на папері відбитків пальців, а отже, за їх допомогою не можна виявити автора листа, то не виключено, що аналіз днк пролив би якесь світло на цей несподіваний епістолярний прояв від істоти, це коли вважати смерть за істоту, яка все попереднє життя була безслівною. Цієї самої миті прем’єр-міністр телефонічно спілкується з королем, пояснюючи причини, через які вирішив був не повідомляти його про лист від смерти, й король притакує, еге ж, він усе прекрасно розуміє, а тоді прем’єр-міністр висловлює свій щирий жаль із приводу сумного кінця, яким останній опівнічний удар дзиґарів загрожує життю королеви-матері, тоді як король знизує плечима, ніж животіти, краще не жити, сьогодні вона, завтра я, адже й наслідний принц уже не годен приховати власного нетерпіння, питаючи, коли ж настане його черга побути монархом у конституційній монархії. По цій довірчій розмові, в якій бриніли нотки незвичної щирости, прем’єр-міністр доручив очільникові адміністрації скликати всіх членів уряду на надтермінове засідання. Хай усі з’являться тут за сорок п’ять хвилин, рівно о десятій, сказав він, ми маємо обговорити, схвалити й запровадити ті заходи, що є в наших силах, для обмеження всіляких безладів і колотнеч, які неминуче виникнуть у найближчі дні у зв’язку з новою ситуа­цією, Ви маєте на думці кількість померлих, що їх треба буде якнайшвидше забрати й поховати, пане прем’єр-міністре, То ще буде найменше з наших лих, мій дорогенький, на те й існують похоронні контори, щоб розв’язувати проблеми такого ґатунку, зрештою, для них криза скінчилася, вони мають стрибати від щастя й рахувати майбутні зиски, тож хай вони ховають мертвих, як уміють, а от нам доведеться подбати про живих, наприклад, зорганізувати групи психологів для надання допомоги людям, які муситимуть пережити травму, пов’язану з поверненням перспективи померти, тоді як вони вже повірили були, що житимуть вічно, Це справді буде тяжкий удар, я й сам про це вже думав, Не гайте часу, нехай міністри візьмуть із собою своїх державних секретарів, я хочу бачити їх усіх тут рівно о десятій, якщо будуть запитання, кажіть кожному, що його викликають першим, вони-бо як діти малі, ласі на солоденьке. Задзвонив телефон, почувся голос міністра внутрішніх справ, Пане прем’єр-міністре, до мене звертаються з усіх газет і вимагають надати їм копії листа, щойно оце зачитаного на телебаченні від імені смерти, про який я, на жаль, нічого не знав, Нема чого жалкувати, якщо я постановив узяти на себе відповідальність за збереження таємниці, то тільки для того, щоб не наразити нас усіх на дванадцять годин паніки та безладу, То що мені тепер робити, Викиньте цю справу з голови, моя адміністрація негайно розішле листа до всіх органів масової інформації, Добре, пане прем’єр-міністре, Уряд збирається на засідання рівно о десятій, візьміть із собою своїх державних секретарів, Їхніх заступників теж, Ні, ці хай сидять удома, мені завжди говорено, що багато народу, багато суєти, Добре, пане прем’єр-міністре, Будьте пунктуальні, засідання розпочнеться хвилина в хвилину о десятій, Будьте певні, ми з’явимося перші, пане прем’єр-міністре, За це вам буде медаля, Яка ще медаля, Це просто такий вислів, не звертайте уваги.