МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
Важче було добиратись до поля. Для цього Миколка з Найдою мусили
розпитувати людей. Хлопчикові довелося мобілізувати всю свою вихованість, а
ще — чисто розвідницьку кмітливість. Починав-бо Миколка з того, що просив
напитися, чи — з балачок про погоду або про здоров’я. Один дідок повідав їм,
що й сам у дитинстві грався в тому танкові. Хоч навряд чи від нього що
лишилось: давно вже, мабуть, розтягли на метал.
До заповітного місця треба вийти на околицю, вздовж річечки перетнути
отой невеличкий хутір, обігнути ставок, і ґрунтівка виведе через поле й
лісосмугу прямісінько на «об’єкт».
За село вибралися швидко, а от стежка вздовж річечки виявилась із
«сюрпризами».
Насамперед насторожували ще одні «об’єкти»: майже незнайомі, ходячі й
лежачі корови. Ці загадкові істоти начебто були зайняті лише своєю нібито
смачною травою (деякі, правда, стояли по коліна у річці й нібито пили воду).
Насправді ж усі вони дуже підозріло кліпали віястими булькатими очима на
Миколку та Найду. І тримали напоготові свої роги.
Нарешті Миколка по-розвідницьки помітив, що крутий вигин річки можна
скоротити, якщо рушити навпрошки, через луг. Але чим далі, тим вищими
лопухами і ще якимись гандрабатими луговими рослинами той луг заступався.
І все м’якшою ставала земля під ногами-лапами. Що вже казати про цілі хмари
мушви, які, мабуть, готуючись до якихось осінніх відльотів у вирій, купчились
над лугом і забивали очі та ніздрі!..
Може, спробувати протилежним, вищим берегом? З того боку чепурно
гніздились на узгір’ї хатки й кучерявилися донизу городи і садки.
Але як туди потрапити? Річка наче й вузька, проте — не перескочиш!
Нарешті надибали кладочку: дошка за дошкою, набиті на палі. Сюдою
можуть переходити хіба якісь невагомі привиди!
Навіть Найда з острахом позирав на цей непевний місточок. Миколка ж
узагалі побоювався: ні, не впасти — купався в рідній Болотянці й серед жовтня,
але чи не водяться в цій воді, наприклад, крокодили?
Так склалося, що Миколка пропустив у Школі ті уроки, де йшлося про
річкових мешканців. Болотянку вони з Найдою знали, як свої п’ять пальців і
чотири лапи, а тут... Ці шалені очерети на обох берегах можуть ховати кого
завгодно!
Першим пішов Найда: зелених хижаків не боявся. Бачив не раз, як
крокодилячі сльози пускала Миколчина мама: вони моментально висихали й
спокійнісінько переходили в мамину байдужість і навіть сміх. Ані чим
серйозним вони абсолютно не загрожували!
Дошки під Найдою добряче хитались, поки він нарешті благополучно
зістрибнув на тверде.
Миколці довелось важче. Кожна його спроба закінчувалась угинанням і
скрипом вутлого місточка.
Найда вистрибував і вигавкував бадьорі заклики, але господар застряг на
тому боці!
Нарешті Миколка додумався знайти якогось дрючка і, впираючись ним у
дно, кладочку таки здолав.
Саме так, напевно, чинили і справжні розвідники.
Але недовго насолоджувалися чистою стежкою серед ще зелених
прибережних трав. Згори, від чепурних хутірських садиб, до Миколки з
Найдою вже з дзвінким гавкотом гналися хазяйські собаки. Найда, звичайно,
не страхополох, але він один, а їх — цілих троє! Миколка ж злякався, іцо їх
сприймуть за злодіїв: тоді не тільки від псів перепаде, а й від господарів!
Миколці й Найді нічого не зоставалось, як ушкварити спочатку назад
стежкою, потім — під гору грудками-полями і, аж зробивши величезний гак,
обминути небезпечний хутірець.
Що ж, справжнім розвідникам доводиться, мабуть, переживати й таке.
Коли внизу прослався довгожданий і дуже широченний ставок, знявся
такий вітрисько, що в Миколки зірвало з голови картуза. Марно пес доганяв:
картуз важким чорним птахом телепнувся на воду.
— Найдо, взяти! — скомандував хлопчик.
Що ж, розвідник є розвідник: Найда мусив кидатись у вируючі хвилі. Як-
не-як, а в Миколки цей картуз — і літній, і зимовий!
Після недовгої боротьби зі стихією картуз таки було впіймано й достав-
лено власникові.
Ставок уже майже минули, коли сухе спохмурніле небо — отак, просто
собі посеред осені — стали нахабно пронизувати грім та блискавиці.
Найда з Миколкою б і не злякались — якби вже не пережили колись
Урагану.
Тож тепер не знали, куди бігти: назад (однак дід казав, що танка, мабуть,
вже нема) чи вперед, до мети.
Довелося бігти таки до мети: ззаду, в очеретах, Найда помітив двох
мисливців. Сиділи на траві й чистили-перезаряджали рушниці. Хоч Найда з
Миколкою збиралися служити в контактній, чи то пак контрактній армії, зброя
ніколи їм не подобалась. Зброя пахла чимось дуже страшним, а Миколка з
Найдою будуть охоронцями, а не нападниками.
Мисливцям, звісно, зараз не до майбутніх вояків: у заростях повно диких
качок. Проте ліпше не ризикувати!
Коли на обрії нарешті з’явився «об’єкт», громи вже подаленіли. Це вітрова
робота, хоч сам він досі метався по полю скаженим псом.
Ішли знов ріллею: аж ген попереду прослалась неорана горбиста ділянка
— місце бою.
—
Це ж, Найдо, прикинь: і не подумаєш уже, іцо тут усе полито
людською кров’ю! — збентежено роззирнувся Миколка. — Училка запевняла,
що всі загинули, до одного.
—
Гав! — сумно підтримав Миколку пес.
Танка і справді не побачили.
Зате Миколка познаходив багато шматків перетлілого металу, гільз від
патронів і снарядів. Усе те уважно вишпортував і розглядав. Що цікавіше,
відбирав у рюкзак.
Найда ж сторожко нишпорив серед зарослих колишніх окопів та вирв:
лисиці та миші давно вже налагодили тут своє мирне життя.
Час від часу в притихлому небі хижо зависав гостроокий коршак.
Ото й тільки, що неподалік, у виораній земляній скибі, Найді в око впав
обліплений іржею металевий кружечок. Досвід базарного бізнесу підказував,
що то може бути монета, ще й досить велика. Тож Миколці довелось того
кружечка підібрати.
Однак вечоріє, час вибиратись із цього непевного місця.
Кілька пострілів, які бахнули від ставка, не тільки зірвали з далеких оче-
ретів цілий фейерверк сполоханих качок, а й ще раз дали відчути моторошний
подих війни.
Коли вони дрібними перебіжками (якщо мисливці вже випили, то можуть
стати неконтрольованими, як-от Вітчим) добиралися до Війтівки, Найда
помітив, що Миколка, звертаючи очі до неба, на ходу молиться. Досі за ним
такого не помічав.
І вперше Найда не здогадувався, якими словами і про що молиться
хлопчик.
Халабуда, у яку прибилися аж за північ, мабуть, ще ніколи не видавалась
такою затишною і рідною!
Принесені трофеї викладали аж вранці.
Миколка відчистив Найдину «монету»: вона виявилась нерівної форми
саморобним медальйоном з дірочкою для ланцюжка. Здається, медальйона
зробили з гільзи від снаряда.
На блискучій поверхні проявились такі ж незграбні «саморобні» —
видряпані чимось гострим — літери.
«Найда Взводний любимець. Підібрали над Ятраньом в 42. Розумний як
людина. Служить на рівних», — ледве розібрав і прочитав написане Миколка.
Спочатку вони з Найдою ошелешено повитріщали очі одне на одного.
Потім хлопчик як підскочить!
Таж те поле полите не тільки людською кров’ю! На рівні з танкістами там
воював і сердешний пес!!!
—
А «сорок два» — це тисяча дев’ятсот сорок другий рік! —
схвильовано ходив туди-сюди перед Халабудою Миколка. — Тоді вони його
знайшли! І назвали Найдою, як я тебе!!!
Училка дуже вразилась Миколчиними і Найдиними знахідками.
—
У ту страшну війну часто й людям не давали капсули з
інформацією, щоб їх упізнали після загибелі! — казала вона. — Це ж як треба
любити пса, щоб почепити йому на шию такий медальйон!
А ще вона розказала про бій під Легедзиним: там, разом із піхотою,
погинуло кілька сотень військових учених собак. Вони, обв’язані вибухівкою,
ішли на танки першими...
—
Тепер ми знаємо ім’я іще одного мученицьки полеглого героя! —
хвалила Училка Миколку.
Медальйона віддали до шкільного музею. А Найді з тієї нагоди навіть
уперше дозволили зайти до Школи. Усі дивились на нього з повагою.
ГРИБИ
Правду мовила Миколчина Училка: безмежна краса осіннього лісу!
Біжить Найда, біжить — а золотим кущам і деревам кінця-краю не видко!
Навколо усе ворушиться, шелестить, шелепає, шурхотить, запасається
харчами!..
