МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
хазяїна.
—
Ой, точняк! — Миколка затряс в обіймах кудлатого друга. — Та ти
ж у мене цей, як його, поет! Слухай, що виходить:
Сніг засипав цілу Школу,
Сніг усім нам по приколу!
На сніг весь клас повибігав,
І навіть песик каже: «Гав»!
Що ж, вірші — це навіть непогано! Принаймні краще, ніж Товстушині
плачі про кицю на кухні! Дуже навіть краще!
Нарешті на поріг висунулась Катька.
Миколка ринувся до неї, але різко зупинився Так і завмер зі сніжкою в
руках
Найда розумів його з півруху: Миколка не кине сніжки, як це роблять
зараз усі поголовно. Миколка зараз думає, що Катька — неземне створіння, і
що в неї кидатися гріх.
Правильно, бо ця жінота почуття гумору не має. Запросто може уп’ястись
пазурами у морду, як ото кицька Анхвіса в Найдине вухо!..
Катька на мить замружилась від незвичної білизни й неймовірного
вереску. А потім наче стала шукати когось поглядом. Здається, Найда
здогадується, кого.
Атож, ось її очі уже наткнулись на Миколку. І — завмерли щасливо. Чесне
слово, якби Найда був сентиментальнішим, ті очі видалися б йому схожими на
дві квітки Гіацинта!
Миколчині очі заструменіли назустріч Катьчиним ґіацинтам.
У Найди від того незвичного струму аж знову занив одкушений колись
Анхвісою кінчик вуха...
Собака вже був готовий, зіщуливши покалічене вухо, ображено втікати
геть.
Але Миколка зненацька ніжно його погладив і довірливо прошепотів:
—
Найдо, слухай, що склалось: «І вийшла на поріг вона — ота, що
серед всіх...» Ні, не так... «Ота, що на весь світ — одна!»
І майже проспівав:
— І вийшла на поріг вона —
Та, що на цілий світ — одна!
Ого, заявочки!
Утім, Найда щось передчував. Це ж — як вона там? Любов! Таке вже було
в Миколки до Чікси. Правда, тут якось... серйозніше, чи що...
Любов — знов? Це ж треба: теж прикладно! Проте не дуже гарно... Любов
— гав? Фу, нікуди не годиться! Любов — кров? Ні, вже краще: любов — плов!
Слово «плов» Найда почув зовсім недавно: вчора Товстуха їх частувала
дуже смачною рисовою кашею з м’ясом. Після такої смакоти Миколка навіть
вирішив залатати дірку в паркані і, відклавши на ще далі придбання нових
кросівок, купити Товстусі якийсь гостинець із їхніх заощаджень.
Від того, що хлопчик і тепер звіряється саме йому, псові, Найдині груди
переповнила гордість. А коли Миколка в цю секунду за тим-таки —
«ревнивим» — вухом його ще й почухав, Найді стало зовсім легко!
Може, вона таки непогана, та Катька?
Ідилію обірвав Дзвінок.
Катьчині гіацинти вмент сховались під сполоханими листочками вій і
заклопотано зникли за Дверима.
За Катькою неохоче, повільно, але покірно всмокталось у Двері й усе
гомінке школярство.
Найда залишився сам.
Серед широченного дворища щонайсвіжішої білизни.
Обліплений снігом, наче якась північна лайка. З душею, повною конвалій
та гіацинтів.
Пахло Снігом, Сонцем, Любов’ю і — ну, зовсім трошки — Товстушиним
пловом...
Може, то так пахне... Свято?
СВЯТИЙ МИКОЛАЙ
Здається, Найда вже пережив іцось подібне торішньої зими. Всі магазинні
вітрини прибралися в блискучі витребеньки, засипалися снігом, який не тане,
засяяли тисячами зірок. Пахощі ялинки стали якимись іншими: солодшими,
ніж у квадратно підстрижених кущів біля Школи. Людські потоки на Вулиці
тепер пахли Поспіхом, Турботами й Передчуттям Казки.
Усе показувало на те, що, як і торік, Смітник невдовзі поповниться силою-
силенною коробок, баночок, пакетів і кульків од найрізноманітнішої смакоти.
Найді досі впам’ятку запашні кісточки від чиїхось холодців, шелестючі
ковбасні шкурки, обрізки сиру та лушпиння од варених овочів... Трохи згодом
великими дозами пішли недоїдені перестояні страви: причерствілі бутерброди,
майже не скислі рештки салатів і тільки трохи несвіжі рибні котлети.
При згадці про котлети Найді сильно тикнулось: ні, несвіжі були вони
таки не трохи. Але все одно пам’ятається лише приємне.
Нині, здається, щастити постало вже від сьогодні: біля розбитої скляної
кульки Найда знайшов майже непочате морозиво: хвала новому сніжкові, що
прикрив свіженький льодок на тротуарі під магазином!
Хоч Найда і змерз, як цуцик, проте й радів, як слон.
Пожадливо (але ж і не допадешся, бо язик відмерзає!) лизькав білий со-
лодкий скарб у шелесткій обгортці.
Його раювання перебив Миколка, що вихором налетів зі шкільних Дверей.
— Дай п’ять!!!
Найда терпляче виконав ритуал урочистого руко-лапостискання і
повернувся до свого бенкету. Проте Миколка й не думав давати йому спокій:
—
Сто пудів, ти не знаєш, який сьогодні день!
День, білий від снігу й солодких заморожених вершків — чого б це Найда
не знав?
—
Прикинь, сьогодні — Святого Миколая!
Найді почуте, ну, аж нічим не пахло, тож він і вухом не повів.
—
А ти знаєш: Святий Миколай підкладає під подушки дітям
Гостинці, — аж вибрикував Миколка по льодкові своїми драними кросівками.
І як це пов’язано з ласощами на асфальті? До того ж, після Гіацинта Найда
трохи розчарувався в Гостинцях і втратив до них інтерес.
—
Я теж не вірив! Училки спитав, а вона каже: правда! Нашим усім до
одного поприносив! І Катьці! І з паралельного всім! — захоплено торочив
Миколка. — Погнали на хату!
Вже розбігся! — Найда ображено загарчав і ще з більшим завзяттям узявся
до своєї знахідки.
—
Прикинь: а я ж під подушку й не зазирав! — Миколка нетерпляче
тупає ногами.
Але Найда, наступивши лапою на обгортку й зубами розірвавши її, уперто
вилизує рештки морозива.
Уже три дні, відколи випав сніг, у Халабуді підмерзло, і вазончикові стало
холодно, вони всі троє ночують у Миколки вдома. І справді: жодного ранку,
тим паче сьогодні, Миколка під подушку не заглядав!
—
Погнали, бо ще Вітчим припхається й перехопить Гостинця!
Уже кілька тижнів, як Вітчим десь завіявся, і мама поклялась Миколці
своєю найчервонішою і найпахнючішою помадою, що більше ніколи його не
прийме. Того разу вона клялась найновішими капцями, і, щойно зрадила
обіцянку, Найда запорпав ті капці в купі гною під сусідським городчиком. Тож
тепер має науку: щоб не позбутися й помади, мусить дотримати клятви. Але
для підстраховки все ж краще випередити Вітчима. Навіть якщо
Гостинцем виявиться ще один Гіацинт.
Найда із жалем покинув шелепку упаковку й рушив за господарем.
—
Дурненький, не жалій: Святий Микола нам щось у сто разів краще
поклав! — заспокоював Миколка.
Проте сам заспокоїтись не міг. Цілу дорогу все пришвидшував і при-
швидшував крок і висловлював найрізноманітніші припущення.
—
...Це ж якби я, дурень, у ті грудні Школи не пропустив, уже тоді
знав би про Святого Миколая! Це ж і тоді під подушкою щось було, та, мабуть,
Вітчим знайшов і пропив!
—
...Це ж, прикинь, там може бути щось та-а-аке-е-е! Ну, велосипед,
звичайно, під подушку не влізе, а от Конструктор!..
—
...Або торба цукерок!
—
..Чи нові кросівки!
Найда захекано дріботів поруч із Миколкою.
Що ближчала хата, то більше кортіло дізнатись, який же Гостинець
ховається за її облупленими стінами й ґіацинтовим віконцем, під зашмуляною
Миколчиною подушкою. І то палкіше вірилось, що гостинець таки є. Не може
Святий Миколай забути про хлопчика — ще й із таким самим, як у нього,
святого, іменем!..
Грудень, 2007
