МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
Товстуха здивовано вмовкла. Анхвіса ж ліниво розтулила свої зелені
балухи.
— Ану, ходімо, ішскудпику, зі мною, зараз усе розпробуємо і розсмакуємо!
Товстуха, цупко тримаючи Миколчиму курточку, потягла хлопця до Будиночка. — Ти
ж, Анхвісочко, погуляй надворі, тобі не можна знервуватись!
—
Тьоть, ну, пустіть, тьотю!.. — марно впирається Миколка.
Найда поплуганився слідом.
Товстуха заштовхала Миколку в Будиночок. Спересердя навіть не
помітила, що за її рожево-ковбасними ногами вскочив і стривожений Найда.
Зачинила двері зсередини.
Найда у розпачі забився під шафу: все, вона пустить хлопчика на
переробку! Наробить «хваршу» і півроку годуватиме ним Анхвісу!!!
—
А тепер признавайся, чого об’їдаєте мою кицьку, — Товстуха
дістала з шафки ножа. Таки мститись! А якби ще знала, що Найда з Миколкою
обкрадають кицьку, гай-гай, відколи?!.
—
Ви що, голодні?
—
Ні, — опустив очі Миколка.
—
А що ви їсте?
—
«Фанту», «Мівіну»... Вони дуже добрі, але... Ваша риба —
добріша!..
—
Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди
на їхні з Миколкою голови!
Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не
завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в
хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!
—
А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха,
тарабанячи посудом.
—
Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!
—
Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала «в точку», і Миколка
похнюплено вмовк.
—
Ех, ви! «Хванти», «мівіни»! Не могли по-доброму попросити?
Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає
в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншечку — під
стіл
—
Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!
Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обе-
режно висунувся зі сховку.
—
О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна?
Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й
поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!
Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд,
кинула і Найді кружечок.
Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і
повернулась уже з кицькою на руках.
—
Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до
захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й
кицьку.
Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім «оцього»
Миколки.
—
...Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по
столах і збитки робила!
Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала
Миколчина добра душа.
—
Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: «Плакала киця на кухні,
аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!..» —
поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію?
А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..
Атож, це Найда з Миколкою помітили!..
—
Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!
При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на
Товстуху й одне на одного.
—
Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову
поцілувала Анхвісу.
Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може
Найді вернутися!
—
Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. —
Дуже смачно, прощайте!
— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і
Найда.
— Чого ж це — «прощайте»? — підхопилася Товстуха. — А до мене
вечеряти? Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали,
що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так
дивитись:
знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих
гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого:
якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!
— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.
Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і
ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?
— Ну, якщо просите... То часом... можна! ~ з гідністю відповів
Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!
—
Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у
голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, - додала вже сумно.
О, Найда це розумів: і самому не раз...
—
Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!
— Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо
покотилась їх проводжати.
І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б
осоромились. Рушили- бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..
СВЯТО ПЕРШОГО СНІГУ
Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом!
Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне... конваліями! Ні-ні, в
містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але
конвалії...
Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він
народився... То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну.
Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало
не смертельне багно... Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше
якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.
Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які си-
пались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від
усяких телевізорів на Смітнику!
Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж —
Сніг!
Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на Школу.
Скоро буде перерва, і Двері випустять Миколку.
Миколка тепер мало не щодня ходить у ту свою Школу. Найда вже й
змирився: гаразд, хай уже, хлопця на ланцюг не посадиш!.. Хоче писати свої,
точніше, Училчині Контрольні — хіба ж Найда його зубами триматиме?
Зрештою, та Училка... може, вона й непогана?..
Аж ось і дзвінок! Шкільні Двері вибухають цілим салютом школярні... Ох,
та що це знов за котячі ніжності: Найда хотів сказати — хлопців і дівчат, або —
хлопців і чікс!
Усі дзвінко розкочуються по снігу, пищать, кидаються сніжками,
борюкаються!.. Хлопці сиплють сніг чіксам за коміри, ті відбиваються і
натирають тим самим снігом хлоп’ячі писки...
Найда не помітив, як і сам опинився у веселій колотнечі. У гармидері його
не завважить навіть Прибиральниця! Ось хтось грайливо сипонув снігом собаці
на загривок, ось хтось ненароком перечепився через пса і зі сміхом летить у
кучугуру, ось вони вже котяться радісним клубком удвох із Миколкою...
—
Класна погодка, Найдо, еге ж? — відхекується Миколка біля воріт.
І старанно обтріпує сніг зі своєї благенької курточки й старих кросівок:
зараз-бо із Дверей вийде... Катька!
Катька — ще одна причина, через яку Миколка перестав пропускати
Школу. Відколи вона подарувала хлопцеві Гіацинта, він знов почав умиватись і
відчищати з одягу вчорашнє засохле болото. А зараз, і'з приходом Снігу, —
обтрушувати з одягу мокруватий білий пух.
Як на Найду, Катька нічим не цікавіша за ці стрижені під ялину кущі біля
Школи. Вона, як сказали б про їхній собачий рід, — середньої паршивості.
Наскрізь пропахла Школою, вона помішана на Уроках, тому гуляти виходить
пізніше за інших. Мабуть, вилизує класну дошку й вишукує останні блохи у
домашніх вправах.
—
Найдо, прикинь, ще й прикладно вийшло! — підстрибує хлопчик. І
співає свою придумку: — Сніг засипав цілу Школу, сніг усім нам по приколу!
О, нахапався вже у Товстухи з її Хвранком! Вірші — це так само
небезпечно, як захоплення Контрольною!
Чи — хай бавиться: хіба ж Найда й собі з нагоди Снігу не мислив
конваліями?
—
Стривай, зараз далі складу! — на мить задумався і щасливо
продовжив: — На сніг весь клас повибігав... М-м-м-м... Упав, стрибав,
сновигав...
Миколка почухав потилицю, глянув на Двері і взявся радитись із Найдою:
—
Як же далі? Отже, на сніг весь клас повибігав... М-м-м-м... Знав,
пропав...
—
Гав! — Найда не знав, чим ііце може підтримати свого любого
хазяїна.
