Іван Ковтун - Азіатський аероліт
Марич відчував, що треба з цього складного становища, що надійшло так раптово й швидко, знайти якийсь вихід, почав шукати слушної години, щоб серйозно побалакати з Горським. Але ніяк не міг застати професора на самоті.
Горський з того ранку, як здибали в кратері під горою Самборського, похмарнів і за два дні не сказав ані слова. Він зранку виходив з хатини й, розподіливши роботу, зникав на цілий день.
Марич одного ранку біноклем знайшов постать Горського під тією горою, де здибалися вони з Самборським. Поведінка вчителя навіть ображала Марича, й він сьогодні остаточно вирішив побалакати з Горським.
Професор як зник ранком, то до півдня й не повертався. Не повернувся й по обіді. Марич занепокоївся, бо приладдя уперто віщували громовицю. Він пішов на розшуки Горського.
Над вінцем плоскогір’я здіймалась примариста юга. Зенітне сонце, оточене пломенистим райдужним колом, обливало Велику Трясовину нестерпучою спекою. Юга як туман кутала тупі вершки гір, повзла вгору, обіймаючи все більші й більші простори неба. За югою важко було розгледіти що-небудь в далині, й Марич даремно прикладав бінокль до очей. Мав надію, що професор біля скелястої гори.
Швидкою ходою, зморений вкрай і знесилений спекою, він дістався пам’ятного кратера. Озирнувся навколо. Нікого. Ще раз пильно оглянув зором місцевість і, подумавши трохи, гукнув щосили, приклавши рупором долоні до рота:
- Ва-лен-тине Ан-дрійо-ви-чу!
Важка атмосфера, сповнена випарами, приглушила поклик, і він пролунав кволо й глухо. Марич гукнув ще двічі. Не почувши відповіді, попрямував ближче до гори. Наблизився аж до підошви, звернув ліворуч, щоб обійти її, якраз побачив на узгір’ї високу знайому професорову постать. Вчений швидко, майже бігом спускався вниз.
Коли побачив Марича, ще швидше помчав спадистим боком. Марич здивовано, без слів, не рухаючи з місця, чекав на нього під горою. Коли професор наблизився, Марич помітив, що він надзвичайно чимсь вражений і збуджений.
Не встиг запитати, що сталося, як Горський загукав:
- Вікторе Миколайовичу, любий мій, як нам пощастило! Яке відкриття! І які, все ж таки, ми дурні!
Професор підбіг і міцно стис Маричеві руку.
- Не дивуйтеся, - заговорив знову збуджено Горський, - правда, я таки, мабуть, скидаюсь на божевільного, але слухайте, розповім вам як слід, спокійно й послідовно.
Марич нетерпляче чекав, але як Горський не намагався говорити послідовно, йому не щастило. Він збивався з спокійного тону, повертався назад, перепрошував Марича й знов говорив збуджено й нескладно:
- Вікторе Миколайовичу, перш за все пробачення. Я, бачу, вас образив, так? Але слухайте, уявіть моє становище. Дивлюся і бачу в руці звичайну платину, звичайнісіньку платину. Такі ж шматочки, які знайшов колись у тунгуському чумові. Але ж ви знаєте, ми обійшли, майже облазили й обшукали всі кратери - й хоч би що. Я спочатку не вірив очам. Але потім у голову припала чудернацька думка, що платина ця не космічного походження й ніяких стосунків до аероліту не має, і що просто-на-просто Велика Трясовина має природні поклади цього металу. Любий, простіть, але я соромився вам про це сказати. Бо смішно ж, трясовина, торфяна трясовина - і враз поклади платини. Я без вас ці дні як навіжений прогасав, майже обмацав усі кратери.
І лише сьогодні випадково, абсолютно випадково зліз на цю гору, і лише там я зрозумів усе.
- Поклади платини? - скрикнув дрижачим голосом Марич.
- Так! Космічна сила аероліту зірвала й розтрощила вершок гори, що ховав у собі поклади.
Марича охопив тваринний жах разом з почуттям невимовної радости. Переміг страх, він озирнувся навколо.
Професор зрозумів його й тихо, інстинктивно знижуючи голос, проказав:
- Зараз про це ніхто не мусить...
Останні слова заглушив потужний гуркіт далекої громовиці, що йшла з півдня й вже майже обложила блискуче-сизими хмарами околишні гори. Враз зблякло сонце, на нього наскочили перші загони ще прозорих хмарок.
- Поспішаймо! - скрикнув Марич і взяв за руку Горського.
По чорній завісі хмар різонула гілляста блискавка. За хвилину гримнув ще дужчий удар грому й важко, злякано застугоніла земля.
Професор перегнувся вперед і, стрибаючи через валіж, на бігу кидав Маричеві:
- Тепер лише діяти! Діяти, діяти!
Грім на хвильку приглушив його слова, й до Марича долітали розірвані уривки:
- На вас надія... за всяку ціну... Кежми... звідти Тайшету... я з Аскольдом тут... на двох нам вистачить. А як морози - ви з підмогою.
Як добігли до хатини й ледве вскочили всередину - як чорне буряне небо хлюпнуло на землю могутній водоспад.
* *
*
- Отож ясно, що сидіти тут нераціонально, навіть небезпечно. На двох до осени харчів цілком вистачить, і тому питання, хто може зі мною лишитись? Моя пропозиція - Аскольд. Як ви?
Горський примружив очі, намагався розгледіти лиця своїх товаришів.
Слабке полум’я лойової свічки безсило боролося з темрявою. Хвильку всі мовчали.
Двоє робітників, змучені працею, клятою спекою, раді були вирватись звідси за всяку ціну, тому, похиливши голову, не відповіли жодним звуком. Марич цілковито погоджувався з Горським і не мав що зауважити. Чекав, що скажуть інші.
Лише Самборський ворухнувся, наважився було запротестувати проти такого розподілу, але вмить, ніби згадавши щось, стримав нетерплячий жест і одсунувся назад.
- Отже, бачу - ніхто не перечить, - обвів зором усіх Горський. - Тоді нема чого гаяти часу, лягайте, завтра вранці в путь.
- Бачте... А, може, краще мені лишитись? - озвався Самборський, але дуже мляво.
- Оттакої! - скрикнув Аскольд. - Ти за мене зніматимеш? Я ж іще майже нічого не зробив.
- Ні, про це й балачок розводити не будемо, - припинив стомлено Горський. - Ви, товаришу Самборський, в Москві потрібніші будете, це безсумнівно. Ну, що ж лягаймо...
Всі заворушились, повставали, вийшли на хвилину надвір.
Буряна злива давно вже пролинула й зникла десь за вінцем гір, заповнивши водою кратери. Вимите чисте повітря терпким холодком торкнулося тіла. Вгорі мерехтіло зоряне небо, праворуч шуміла на камінях Хушмо.
* *
*
Командорський дирижабль, вже готовий до польоту, тихо здригував біля причепної щогли. Тільки-но пустили мотори. Долі біля елінгів неугавно тривала метушня, виводили решту машин.
- А Сорокін? - розлючено вигукнув Ерґе, помітивши, що того немає в гондолі. - Сорокін де? Зараз же розшукати!
Він готовий вже був подати команду зніматись угору, й тому, заклопотаний, знервований, не помітив, що репортер десь за півгодини зник.
- Негайно знайти! - скрикнув Ерґе, полотніючи й задихаючись від злости.
При думці, що Сорокін може якось уникнути польоту, горлянку стискували спазми й болюче зводило щелепи.
Швидко з головної кватирі вибіг начальник охорони, заспокоююче замахав рукою.
Ерґе запитав у рупор.
- Де він? Є?
- Є, зараз!
Начальник охорони збіг по драбині, добігши до командора, зніяковіло зашепотів на вухо:
- В убиральні. Містер заслаб на шлунок.
За кілька хвилин з’явився й сам Сорокін, зім’ятий і сірий.
- Що ж це ви, - заспокоєно проговорив в рупор інженер.
Сорокін безсило розвів руками, що ж мовляв, нічого не поробиш, - не винний.
Дирижабль м’яко почав брати височінь. За командорською машиною черідкою знялися останні чотири.
За кряжами в незміряній глибочині жариною зажевріло сонце. Але швидко туман згасив його. Швидко й вінця кряжів огорнула важка завіса.
За годину, як знялися з землі, Ерґе пішов до кабіни дружини. Біля дверей зробив потис ґудзика від дзвоника, питаючи дозволу, чи можна зайти. Відповіді не почув. Відхилив двері. Ґіна стояла біля вікна. Очевидячки, замислившись, вона не звернула уваги на дзвоник. Знову потис ґудзика. Ґіна здригнула.
- Прошу!
Ерґе мовчки підійшов до неї, також зупинився біля вікна і ніби зацікавлено почав розглядати сіру туманну завісу. По тому подивився в лице, косо скривив рота в усмішку:
- Ну як, нічого?
- Нічого.
- Може, поговоримо?
- Про віщо?
- Хіба нема про що?
Ерґе взяв її пальці, погладив і похитав поблажливо головою.
- Наївна ти, Ґіно, непослідовна, розхристана й просто женщина.
Ґіна тихо випростала руку з його пальців і суворо подивилася в очі.
- Ну?
- Що ж ну? Хочеш щиро? Я цілком розумію тебе. Припустімо, зустріч у Нью-Йорку вразила, роз’ятрила, висловлюючись штамповано, старі рани.
Ґіна повернулась боком і притисла чоло до шибок.
Ерґе не зупиняючись продовжував.
- Але що з того. Ну, отак серйозно, по-діловому. Що з того. Повернення - єрунда. Стовідсоткова нісенітниця. Повернення неможливе. Кажу не як закоханий, а просто як людина, що спокійно обміркувала справу. Повернення неможливе з багатьох причин. Перша - ти сама на це не підеш. Друга - за даних умов це фізично неможливо. А проте, перше виключає друге. Ти тільки поміркуй. Це щодо першого твердження. Психологічно ви ж цілком стоїте по два боки барикад. І коли б питання про повернення стало навсправжки руба перед тобою, ти ніколи не зміняла б Нью-Йорк, припустимо, на Москву. Що ж до другого твердження, то ти знаєш, що ми летимо в такі місця, які до цього часу ще добре на мапі не зазначено. Ясно ж...
