Іван Ковтун - Азіатський аероліт
Горський невтомно з теодолітом в руках виходжував десятки кілометрів і щось старанно нотував собі в блокноті, розглядаючи з верхівок гір пустельну місцевість. За ним, ледве поспішаючи з важким апаратом на спині, крокував Аскольд, мокрий від поту.
Працювали в неймовірно тяжких умовах. Міріади комарів, породжені багновищем, темними дзвінкими хмарами налітали на людей. Щоб захистити себе, натягували на тіло по три фланелевих сорочки, обличчя захищали накомарниками, а руки ховали в шкіряні рукавиці.
Минали ранки, сонце підводилось над Країною Мертвого Лісу чимраз палючіше, ясніше. Тисячі яскравих, чудесних квіток, що розпустили різнокольорові свої вінчики, прикрашували чорне згарище.
Болючим контрастом на фоні обгорілих пнів рясніли ніжні орхідеї, оксамитні й плямисті, як леопардова шкіра, лілеї, саранки.
Торфяне болото, де впав аероліт, лежало стиснуте з усіх боків амфітеатром голих гір. Де-не-де в ущелинах стирчали опалені космічним вогнем, понівечені стовбури дерев.
Місцевість була поятрена кратерами, ніби важка артилерія довго обстрілювала її. Ями були різні в діаметрі й глибиною - стрімкі по краях, з вузькоспадистими днами.
В центрі болота чорнів глибокий найбільший кратер метрів у 500 діаметром. Навколо вінчиком чорніли менші кратери.
Горський перші дні помітно відволікав огляд центру, але ніхто не міг запідозрити вченого, бо добре знали, що треба готувати харчі на літо, і лише після цього можна взятися до обслідування. Помічав лише Марич, але не показував цього. Та ще помічав це Павло Самборський.
* *
*
Марич крізь сон неясно почув, як хтось зупинився біля його ліжка й тихо торкнув плече. Важко розплющив очі й побачив на фоні сірого квадрату (то були розчинені двері хатини) високий знайомий обрисами силует. Упізнав постать вченого, здивовано запитав:
- То ви, Валентине Андрійовичу?
- Я.
Професор відповів пошепки, й Марич відразу догадався, що треба й йому говорити тихше:
- Що таке?
- Пробачте, що турбую. Ходімо на хвильку з приміщення.
Марич хутко підвівся з постелі (спав в одежі), хутко почав взуватися.
Надворі змагалися сірий ранок з ніччю. Велика Трясовина лежала пригорнута важкими хвилями туману, що затуляли околишні верхівлі гір і спалену, зламану тайгу.
Горський причинив обережно двері й знову так само тихо й сторожко звернувся до Марича:
- Я вирішив лише з вами оглянути центральні кратери. Тому й не турбував інших. До схід сонця, гадаю, дійдемо?
Марич не перечив, бо й сам був тої думки, що досліди треба провести на самоті, якнайобережніше, й до нагоди не розголошувати про наслідки.
Професор готувався зарані до цього, бо всі приладдя лежали вже осторонь хатини.
Мовчки взявши лопату й сокиру, Марич рушив услід за Горським, що пішов уже вперед, широко ступаючи рівними, ще сильними ногами. В тумані він здавався ще тоншим і вищим.
За всеньку важку дорогу, стрибаючи через ями й валіж, обидва не вимовили й слова. І лише біля центральних кратерів, як зупинилися перепочити, Горський перший озвався до свого помічника:
- Оглянемо, мабуть, найбільший? - І знову рушив далі.
Невдовзі зупинилися перед величезним кратером з крутими обпаленими боками. Навколо лежали на купи торфу, зчорнілі й припорошені землею.
Марич нахилився, метрів за двадцять чорніло торфянисте дно ями.
- Обережно! - попередив професор. - Не посуньтесь, можливо, дно - звичайна трясовина!
Горський нахилився й копнув шматок торфу.
- Погляньте, як обпалено. Ви помітили? Вся улоговина обпалена. Але як!? Хіба ви бачите, що це процес довгого горіння? Це просто обпай. Значить, це не результат лісної пожежі, як мені силкувалися довести дорогі колеги з кабінетів.
Вчений сів на купу торфу й почав лаштувати магнетометра.
- Вони, Вікторе Миколайовичу, - говорив ображено до Марича, - мали ще нахабство запевняти, що кратери ці є не що інше, як звичайні собі тундряні мочежини, а звалена тайга - наслідок циклону. Але я хотів би дізнатися, як це міг циклон валити тайгу, суворо, за радіусом, утворюючи велетенське коло, або еліпсис, як це ми бачимо на Великій Трясовині.
Діставши магнетометра, професор приготував мотузок, подав кінець Маричеві, а другий взяв у свої руки. Стрімким спадом, спираючись на дрючок, вчений тихо почав спускатися до дна ями. Не дійшовши до кінця, простяг уперед руку й дрюком спробував чорне дно. Дрючок легко загруз у мох.
- Трясовина! - розчаровано скрикнув професор і почав обходити дно, старанно розглядаючи роз’ятрені боки улоговини.
Оглянувши, виліз нагору.
- Треба оглянути менший, бо тут робити магнетометричні виміри зайва справа. Ану, ось цей давайте оглянемо.
Вони зупинились біля неглибокої улоговини, метрів у десять діаметром. Спробували дно. Дрюк не вгруз. Почали розчищати хоч і не тверде, але досить тривке дно.
Розчистивши широке місце, Горський почав ладнати приладдя до виміру. В ямі запанувала тиша, чути було лише стримане дихання грудей.
Хвилюючись, Горський застиг над магнетометром Тіберг-Талена, Марич непорушно закляк збоку.
Хвилини тяглися надзвичайно довго. Маричу здавалося, що минула година, як Горський підвів лице й схвильовано прошепотів:
- Надзвичайна магнетна аномалія! Надзвичайна! Будь ласка, оливець. Нагорі. В кишені!
Учень миттю виліз з ями й раптово спинився, повернувши голову ліворуч. На лиці йому майнув тривожний вираз. Горський помітив це, сіпнувся до нього й придушено запитав:
- Що таке?
Марич нічого не відповів, а поманув його до себе рукою. Визирнувши з ями, професор зблід.
На віддаленні кілометру, серед зритого поля, аж ген біля згірка маячила чиясь постать. Видко було, як вона іноді нахилялася, то стояла випростано нерухомо хвилини дві-три, потім знову рушала далі. А швидко зовсім зникла - очевидно, вскочила в глибокий кратер.
* *
*
Професор і Марич мовчки позирнули один на одного, потім, не відриваючи очей від того місця, де маячила хвилину тому чиясь постать, Горський з тривогою в голосі проказав:
- Хто ж може бути?
Марич знизав плечима.
- Можливо, що й наші.
- Але ж ми всіх лишили біля хатини. О, погляньте, знову!
Під горою знову на хвильку майнув, ніби з води виринув, темний силует голови.
- Ходімте! - скрикнув професор і швидко, майже бігом, стрибаючи через валіж і купи торфу, подався до гори.
Це був звичайний собі кратер, метрів сорок в діаметрі, неглибокий, з понівеченими боками. Зараз же, метрів за п’ятдесят, підводилась висока, обпалена, скеляста гора. Людина, що сиділа на дні кратеру, сиділа спиною до Марича й професора й так була захоплена своєю роботою, що не почула навіть, як позад неї хвилин п’ять тому спинилися Горський і його учень.
Біля людини валялася лопата, й ввесь протилежний бік був розчищений і чисто зритий. Людина щось уважно розглядала в своїх руках.
Горський і Марич відразу по одежі пізнали, хто це. Лише хвилин за п’ять, скоріш інстинктивно відчувши, що за спиною хтось зупинився, людина раптово повернула голову й скочила на ноги - то був Самборський. Побачивши Горського й Марича, лице йому враз зблідло, й він, злодійкувато кинувши погляда, хотів був сховати за спину руки. Але, мабуть, тут же опанував собою, коли професор суворо запитав:
- Товариш Самборський, що ви тут робите.
Павло винувато посміхнувся, протяг вперед руку, радісно й захоплено скрикнув:
- Професоре, пробачте за самовільність, але ви подивіться, що я знайшов!
Горський сповз у кратер, підбіг до Самборського, тремтячими пальцями взяв з долоні кілька шматків білястого важкого металу.
* *
*
Після упертих дослідів на центральних кратерах стало цілком ясно й зрозуміло для всіх, що провадити розкопини тими засобами, що є під руками, абсолютно неможливо. Було спробували почати копати саморуч, але з торфу почала струмити вода й швидко залила шахточку. Саморуч приладнали золотошукацький смок з видовбаного кедрового тулуба й почали висмоктувати воду. Він допоміг мало. Глибше ніж на два метри смок не міг дістати. І тоді розпачливо повстала думка, що до тої пори, доки не буде добре влаштованих приладів, без механічних смоків і свердел, провадити розшук - значить губити даремно час, харчі й сили.
До того ж магнетні бурі уперто заважали перевірити остаточно й точно магнетометричні виміри.
Лякала страшна думка про харчі. Робітники недовірливо поглядали на професора, а вечорами, лягаючи біля вогнища, тихо з острахом перешіптувались поміж себе.
Не губив надій і спокою лише невгамовний Аскольд та Самборський. Марич помітив, що після зустрічі в кратері, де вони застали його, ніби злодія, з журналістом сталася маленька зміна. Він зробився балакучим і ще більше рафіновано ввічливим.
Марич відчував, що треба з цього складного становища, що надійшло так раптово й швидко, знайти якийсь вихід, почав шукати слушної години, щоб серйозно побалакати з Горським. Але ніяк не міг застати професора на самоті.
