Andriy - Unknown
Матильда аж заціпеніла.
— Це правда? — зойкнула вона.
— Такий це мало вигляд, — сказала міс Гані. — Але хто знає?
Вона знизала плечима, відвернулася й задивилась у віконце.
— Я знаю, про що ви думаєте, — припустила Матильда. — Що його вбила тітка і обставила все так, ніби він сам це зробив.
— Нічого я не думаю, — заперечила міс Гані. — Ніколи не можна такого думати, не маючи доказів.
У кімнатці стало тихо. Матильда помітила, як пальці, що стискали чашку, легенько затремтіли.
— Що було потім? — запитала вона. — Що було, коли ви залишилися самі з тіткою? Вона не була з вами добра?
— Добра? — перепитала міс Гані. — Та вона була злим демоном. Щойно не стало мого батька, як вона запровадила жахливий терор. Моє життя перетворилося на пекло.
— А що вона вам робила? — запитала Матильда.
— Не хочу про це й говорити, — зітхнула міс Гані. — Це просто жахливо. Я так її боялася, що мною колотило, коли вона тільки заходила. Зрозумій, що я не мала такого сильного характеру, як ти. Була завжди сором’язлива й боязка.
— А ви не мали інших родичів? — поцікавилася Матильда. — Дядьків, тіток чи бабусь, які б вас провідували?
— Принаймні я про них не знала, — відповіла міс Гані. — Мабуть, вони всі повмирали чи виїхали до Австралії. Я й досі нічого про них не знаю.
— То ви так і жили в тому будинку самі з тіткою, — сказала Матильда. — Але ж потім, мабуть, пішли до школи.
— Звичайно, — підтвердила міс Гані. — Я пішла до тієї самої школи, де й ти зараз навчаєшся. Але жила вдома.
Міс Гані помовчала, втупившись у порожню чайну чашку.
— Я намагаюся пояснити, — сказала вона врешті, — що минали роки, і мене вже так залякала й принизила ця тітка-потвора, що варто було їй щось мені наказати, як я негайно підкорялася, навіть не роздумуючи. Таке буває, знаєш. А коли мені виповнилося десять років, я вже була справжньою її рабинею. Виконувала геть усю домашню роботу. Застеляла їй ліжко. Прала й прасувала для неї. Готувала їжу. Навчилася робити все.
— Невже ви нікому не могли пожалітися? — здивувалася Матильда.
— Кому? — відповіла запитанням міс Гані. — Крім того, я була така залякана — яке там жалітися! Кажу ж тобі, що стала її рабинею.
— Вона вас била?
— Не треба вдаватися в деталі, — пробурмотіла міс Гані.
— Це просто жахливо, — обурилася Матильда. — Мабуть, ви безперервно плакали?
— Тільки тоді, як лишалася на самоті, — зізналася міс Гані. — Не могла ж я плакати в неї на очах. Але жила я в постійному страху.
— Що було, коли ви закінчили школу? — запитала Матильда.
— Я була здібна учениця, — відповіла міс Гані. — Могла б легко вступити в університет. Але про це не було й мови.
— Чому, міс Гані?
— Бо я була потрібна вдома, щоб виконувати всю роботу.
— То як же ви тоді стали вчителькою? — здивувалась Матильда.
— У місті Редінґу є вчительський коледж, — пояснила міс Гані. — Звідси всього сорок хвилин автобусом. Тітка дозволила туди вступити за умови, що я щодня вертатимусь додому, щоб усе випрати, випрасувати, прибрати в домі й приготувати вечерю.
— А скільки вам було років? — поцікавилася Матильда.
— Коли я вступила в коледж, було вісімнадцять, — відповіла міс Гані.
— Ви ж могли просто зібрати речі й піти, — припустила Матильда.
— Не раніше, ніж знайшла б собі роботу, — заперечила міс Гані. — І не забувай, що тітка мала на мене такий величезний вплив, що я не посміла б так учинити. Ти не уявляєш, яке це відчуття, коли тебе цілком контролює надзвичайно сильна особистість. Стаєш наче драглі. Отак-то. Оце така сумна історія мого життя. Я вже виговорилася.
— Не зупиняйтеся, будь ласка, — попросила Матильда. — Ви ще не закінчили. Як ви зуміли врешті-решт від неї піти й оселитися в цій дивній хатинці?
— О, то було не абищо, — гордо промовила міс Гані. — Я цим пишалася.
— Розкажіть, — наполягала Матильда.
— Коли я влаштувалася вчителькою, — пояснила міс Гані, — тітка заявила, ніби я заборгувала їй величезну суму грошей. Я запитала, за що. А вона відповіла: «За те, що я тебе всі ці роки годувала й купувала одяг та взуття!» Вона сказала, що йдеться про тисячі, тому наступні десять років я повинна віддавати їй у рахунок боргу всю свою зарплатню. «Я щотижня даватиму тобі по фунту на кишенькові витрати, — сказала вона. — Але більше ти нічого не одержиш». Вона навіть домовилася з дирекцією школи, щоб мою зарплату переказували безпосередньо на її банківський рахунок. Примусила мене підписати відповідний документ.
— Не треба було цього робити, — втрутилася Матильда. — Зарплатня — то була єдина нагода здобути свободу.
— Та я розумію, — погодилася міс Гані. — Але я на той час усе свідоме життя пробула її рабинею, й мені не вистачило відваги чи зухвалості їй заперечити. Вона мене й далі жахала. Могла наробити мені великої шкоди.
— А як вам пощастило її позбутися? — запитала Матильда.
— О! — чи не вперше всміхнулася міс Гані, — це сталося два роки тому. То була моя найбільша перемога.
— Розкажіть, будь ласка, — попросила Матильда.
— Я звикла ранесенько вставати й прогулюватися, поки тітка ще спить, — почала міс Гані. — І якось я натрапила на цю хатинку. Вона була порожня. Я довідалася про її власника. То був селянин, фермер. Я пішла до нього. Селяни теж ранесенько встають. Він саме доїв корів. Я запитала, чи не могла б наймати в нього цю хатинку.
«Та ви не зможете там жити! — вигукнув він. — Там немає вигод, немає води, немає нічого!».
«Але я хочу там жити! — наполягала я. — Я за натурою романтик. Я закохалася в цю хатку. Здайте її мені в оренду».
«Та ви збожеволіли, — здивувався він. — Але якщо вам так хочеться, то що ж. Орендна плата складатиме десять пенсів на тиждень».
«Я вам плачу на місяць уперед, — сказала я, даючи йому 40 пенсів. — І дуже-дуже вам дякую!».
— Чудово! — вигукнула Матильда. — То ви несподівано одержали власне житло! А як ви набралися відваги, щоб розказати про це тітці?
— Було нелегко, — відповіла міс Гані. — Але я зібрала всю волю в кулак. Якось увечері, приготувавши їй вечерю, я піднялася нагору, спакувала всі свої мізерні пожитки в картонну коробку, а тоді зійшла вниз і повідомила, що йду.
«Я найняла житло», — сказала я.
Тітка просто вибухнула. «Найняла житло! — закричала вона. — Як ти могла його найняти, якщо одержуєш усього один фунт на тиждень?»
«Змогла», відповіла я.
«А за що ти купуватимеш собі харчі?»
«Мені вистачить», — пробурмотіла я й вибігла.
— Ой, яка ви молодчинка! — зраділа Матильда. — То ви нарешті стали вільні!
— Нарешті стала вільна, — погодилася міс Гані. — Не можу передати словами, як це прекрасно.
— І ви зуміли тут прожити аж два роки, отримуючи всього один фунт на тиждень? — поцікавилась Матильда.
— Та от зуміла, — підтвердила міс Гані. — Я плачу десять пенсів за оренду, а решти мені якраз вистачає, щоб купити гасу для примуса й лампи, а також трошки молока, хліба й маргарину. Більше мені нічого не треба. Я ж тобі казала, що добре наїдаюся за обідом у школі.
Матильда витріщилася на неї. Як же сміливо вчинила міс Гані. Вона виросла в Матильдиних очах на справжню героїню.
— Але ж узимку тут, мабуть, страшенно холодно?
— Я ж маю примус, — відповіла міс Гані. — Ти б здивувалася, як затишно мені тут буває.
— А ви маєте ліжко, міс Гані?
— Не зовсім, — знову всміхнулася міс Гані. — Але ж кажуть, що дуже корисно для здоров’я спати на твердій поверхні.
Матильда абсолютно чітко уявила собі усю цю ситуацію. Міс Гані потрібна поміч. Вона просто не може так існувати невідомо скільки.
— Вам було б набагато вигідніше, міс Гані, — сказала дівчинка, — покинути роботу й отримувати допомогу з безробіття.
— Я ніколи б так не зробила, — заперечила міс Гані. — Я люблю вчителювати.
— А ця жахлива тітка, — спитала Матильда, — мабуть, і досі живе у вашому чудовому старому будинку?
— Ще й як живе, — підтвердила міс Гані. — Їй же всього п’ятдесят років. Вона ще довго там житиме.
— А ви гадаєте, що ваш батько і справді хотів, щоб вона назавжди привласнила його будинок?
— Я абсолютно впевнена, що він би цього не хотів, — відповіла міс Гані. — Батьки нерідко наділяють опікунів правом жити певний час у будинку, але сам будинок майже завжди записують на дитину. А коли дитина стає доросла, то здобуває право власності на будинок.
— Отже, будинок має належати вам? — перепитала Матильда.
— Батьків заповіт так і не знайшли, — сказала міс Гані. — Таке враження, що хтось його знищив.
— Не важко вгадати, хто, — сказала Матильда.
— Не важко, — погодилась міс Гані.
— Але ж якщо немає заповіту, міс Гані, то цей будинок автоматично стає вашою власністю. Бо ви — найближча рідня.
— Я знаю, — погодилася міс Гані. — Але тітка пред’явила якийсь документ, нібито підписаний батьком, де стверджується, що він залишає будинок своячці в подяку за її турботу й догляд за мною. Я впевнена, що це підробка. Але ніхто не може цього довести.
