Andriy - Unknown
— Чудовенько, — зраділа Матильда.
— Я сама, — вела далі міс Гані, — мабуть, набагато більше за тебе збита з пантелику тим, що ти зробила, й тому намагаюся знайти для цього якесь раціональне пояснення.
— Наприклад? — поцікавилась Матильда.
— Наприклад, чи має це якийсь стосунок до того, що ти розвинена явно не по літах.
— Як це не по літах? — не зрозуміла Матильда.
— Розвинені не по літах діти, — пояснила міс Гані, — дуже рано виявляють надзвичайні інтелектуальні здібності. Ось і ти така неймовірно розвинена дитина.
— Справді? — здивувалася Матильда.
— Авжеж. Та ти й сама це можеш бачити. Згадай про свій хист до читання. І до математики.
— Мабуть, ваша правда, — погодилась Матильда.
Міс Гані була захоплена цілковитою відсутністю в цієї дитини як пихи, так і зайвої сором’язливості.
— Мені просто дуже цікаво, — сказала вона, — чи ця твоя несподівана здатність рухати предметами, їх не торкаючись, має щось спільне з потужністю та об’ємом твого мозку.
— Ви маєте на увазі, що йому не вистачає місця в моїй голові, й тому частина мозку мусить вириватися назовні?
— Не зовсім так, — усміхнулася міс Гані. — Та хоч би як, а я ще раз повторю, що нам тепер треба поводитися вкрай обережно. Я не можу забути те дивовижне й нетутешнє світло, яким було осяяне твоє обличчя, коли ти перекинула склянку.
— Ви гадаєте, що все це може піти мені на шкоду? Ви саме так думаєте, міс Гані?
— Але ж ти почувалася тоді доволі незвично, правда?
— Я почувалася чудово, — пояснила Матильда. — Якусь мить чи дві я літала між зорями на срібних крилах. Я ж вам уже казала. І знаєте що, міс Гані? Вдруге мені це вдалося легше, набагато легше. Мабуть, як і з усім іншим — що більше над цим працюєш, то легше воно виходить.
Міс Гані крокувала поволі, щоб дитині не доводилось дріботіти, наздоганяючи її, а на вузькій дорозі, коли вони вже залишили позаду село, було тихо й спокійно. Стояв золотий осінній день, з кущів живоплоту визирала чорна смородина, в’юнилися де-не-де стебла ломикаменя й дозрівали червоні ягідки глоду, щоб стати поживою для птахів, коли прийде холодна зима. Обабіч дороги там і тут стриміли високі дуби, платани, ясени, іноді траплявся й каштан. Міс Гані, бажаючи змінити на якийсь час тему розмови, називала всі ці дерева й пояснювала, як розпізнавати їх за формою листочків та візерунками на корі стовбурів. Матильда все це слухала й ретельно фіксувала мозком отримані знання.
Нарешті вони дійшли до проміжку в живоплоті зліва від дороги, де виявилися ворота з п’яти засувів.
— Сюди, — показала міс Гані, а тоді прочинила ворота, пропустила вперед Матильду й зачинила їх знову. Вони рушили вузесеньким поораним коліями путівцем, де можна було проїхати хіба що возом. Обабіч путівця був живопліт з ліщини, де виднілися цілі грона дозрілих рудуватих горішків у зелених кожушках. Міс Гані сказала, що дуже скоро їх уже почнуть збирати білочки, запасаючись на суворі зимові місяці.
— Ви що, тут живете? — здивувалася Матильда.
— Живу, — відповіла міс Гані, нічого більше не додавши.
Матильда раніше навіть не замислювалася, де мешкає міс Гані. Завжди сприймала її просто як учительку, особу, що з’являлася невідомо звідки, викладала в школі, а тоді знову кудись зникала. «А чи нас, дітей, — подумала вона, — хоч колись цікавило, куди йдуть учителі, коли закінчуються уроки? Чи нас цікавило — живуть вони самі, чи мають удома маму, сестру або чоловіка?»
— А ви тут самі живете, міс Гані? — поцікавилась вона.
— Так, — відповіла міс Гані. — Сама.
Вони переступали глибокі, зашкарублі під сонцем вибоїни польової дороги, уважно стежачи, куди стають, щоб не звихнути ногу в якомусь брудному рівчаку. На гілках ліщини сиділо кілька маленьких пташок, оце й усе.
— Це просто селянська хатина, — сказала міс Гані. — Не варто чогось такого сподіватися. Ми майже прийшли.
Вони підійшли до малесенької зеленої хвіртки, що ховалася в живоплоті праворуч, майже непомітна під навислими гілками ліщини. Міс Гані зупинилася, поклавши руку на хвіртку, й сказала:
— Отут я й живу.
Матильда побачила вузесеньку ґрунтову стежку, що вела до крихітної хатинки з червоної цегли. Хатинка була така малесенька, що нагадувала скоріше ляльковий будиночок, ніж людське житло. Старезна цегла, з якої вона була побудована, покришилася й стала червонавобліда. Хатинка мала дах з сірого шиферу, маленький димар і двоє крихітних віконечок спереду. Кожне віконечко було не більше за газетну сторінку, а всередині, звісно, не було ніяких сходів нагору. Стежка по обидва боки густо заросла кропивою, кущами чорної смородини та високою рудою травою. Над хатиною здіймався величезний дуб. Його важке лапате гілля, здавалося, огортало й оповивало крихітну хатиночку, ніби ховаючи її від зовнішнього світу.
Міс Гані, тримаючи руку на хвіртці, якої так і не відчиняла, обернулася до Матильди й сказала:
— Один поет, Ділан Томас, написав колись рядки, які я згадую щоразу, як іду по цій стежці.
Матильда промовчала, а міс Гані почала повільно й загадково декламувати вірша:
Ніколи, дівчинко моя, блукаючи далеко й близько
В краю улюблених казок, вчарована до сну,
Не бійся і не вір, що вовчик-панібрат
В овечій білій шапочці стрибне, о моя люба, моя люба,
Зі свого лігвища у росянистім листі,
Щоб серденьком твоїм поласувати в самотній хатці в стомленому лісі.
На мить запала тиша, а Матильда, яка ніколи ще не чула, як декламують поезію видатних поетів-романтиків, була глибоко зворушена.
— Це наче музика, — прошепотіла вона.
— Це і є музика, — сказала міс Гані. А тоді, ніби знічена тим, що розкрила таку потаємну частку самої себе, швиденько відчинила хвіртку й пішла по стежці. Матильда завагалася. Її тепер трохи налякало це місце. Воно здавалося таким нереальним, віддаленим і фантастичним, наче ілюстрація до казок братів Ґрім чи Ганса Андерсена. Це була хатинка, де жили Гензель і Ґретель з бідним дроворубом, і де мешкала бабуся Червоної Шапочки, а ще це була хатинка семи гномів, і трьох ведмедів, і всіх-усіх інших. Це все було наче з казки.
— Ходімо, — покликала міс Гані, й Матильда подалася стежкою вслід за нею.
Зелена фарба на вхідних дверях полущилася. Замкової щілини ніде не було видно. Міс Гані просто підняла защіпку, штовхнула двері й зайшла. І хоч вона не була висока на зріст, їй довелося низько нагинатися, переступаючи поріг. Матильда ступила за нею й опинилася мовби в тунелі, темному й вузькому.
— Зайди на кухню, допоможеш мені заварити чаю, — запропонувала міс Гані, звернувши з тунелю в кухоньку — якщо її так можна було назвати. Це була кімнатка, не більша за шафу для одягу, з єдиним крихітним віконечком, під яким стирчала раковина без крану для води. До іншої стіни була причеплена полиця, мабуть, для готування їжі, а над нею висів невеличкий мисник. На полиці стояв примус, каструлька та півпляшки молока. Примус — це маленька переносна плитка, в яку заливають гас, а тоді зверху запалюють і постійно підкачують, щоб не згасало полум’я.
— Можеш принести трохи води, поки я запалю примус, — сказала міс Гані. — Криниця за хатою. Візьми відерце. Он воно. У криниці побачиш мотузку. Причепи до неї відерце й опусти вниз, тільки дивися, сама туди не впади.
Матильда, остаточно вже збентежена, взяла відерце й вийшла з ним за хату. Над криницею нависав маленький дерев’яний дашок і ще там була корба, з якої звисала в темний бездонний отвір мотузка. Матильда витягла мотузку й начепила на гачок відерце. Тоді опустила його вниз. Почувся плюскіт, а мотузка ослабла. Матильда покрутила корбу, витягла відерце нагору і — о диво! — там була вода.
— Цього вистачить? — запитала вона, заносячи відро в хату.
— Може бути, — відповіла міс Гані. — Ти, здається, ще ніколи цього не робила?
— Ніколи, — зізналася Матильда. — Це цікаво. А як ви набираєте воду для ванни?
— Я не купаюсь у ванні, — відповіла міс Гані. — Я миюся стоячи. Беру повне відро води, грію на примусі, а тоді роздягаюся й обливаюся.
— Ви справді так робите? — здивувалася Матильда.
— Звичайно, — ствердила міс Гані. — Донедавна так купалися всі незаможні люди в Англії. Вони, до речі, навіть примуса не мали. Мусили гріти воду на печі.
— А ви, міс Гані, теж незаможна?
— Так, — зізналася міс Гані. — Я дуже бідна. Це гарний примус, правда?
З примуса з ревом шугало потужне синє полум’я, а вода в каструльці вже починала булькотіти. Міс Гані дістала з мисника чайничок для заварки й кинула туди дрібку чайного листя. Ще вийняла половину сірої хлібинки. Відрізала дві тонесенькі скибочки, взяла ножем з пластикової коробки маргарину й намастила на хліб.
