МАРИНА ПАВЛЕНКО - МИКОЛЧИНІ ІСТОРІЇ
лап, заманюючи за собою Миколку.
Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу —
зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу
купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент,
звісно, краще!
І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й
мурував. Щоб — на віки.
Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не
кличе просто так.
У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням
скомандував господареві зайти слідом.
Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою:
хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.
—
Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої
Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху —
Поможеш?
Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!
«Рятуйся!» — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути
було навіть горобців).
«Рятуйся!» — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь
напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.
«Рятуйся!» — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в
землю, аж та ворушилась і ніби дихала.
«Щось має статись, щось має статись, щось має статись!» — гупало
навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого
серцем.
І сталось.
Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.
Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його
стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної
води.
—
Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка
поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його
/ДТ і!
п і ?
було неможливо.
Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.
чути
Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся
І)
до дверей.
ІШ-
Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.
Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий
;
потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки
їлис
шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла...
Ураган якийсь, чи що? – намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо,
я
о на-
або ми валимо звідси, або нас тут завалить!!!
шого
Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є
принцип, та й Вітчим — це ще один добрячий кінець світу.
л с л л і .
—
В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.
мого
події.
Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом
ідди-
сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався
було
тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.
—
У-у-у-у-у! – завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось
іувся
йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.
—
Тьху, з тобою разом! — сплюнув Миколка, але погодився: Найда
овий
мат-
просто так не затримує.
а. —
Щойно Миколка натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у
них із того боку гухнуло чимось важким.
Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче.
Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало
не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.
Коли все стихло, виповзли на подвір’я.
І вжахнулися.
Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.
Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.
Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.
Вікна у хаті повибивані: як одного разу після п’яної бійки Вітчима з
гостювальниками.
Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і
шиферу.
А на місці туалету... Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні
стін, ані даху нема й близько!!!
Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки
собаці!!!
Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:
—
Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!
Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти.
Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А
ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з Вітчимом, або після того,
як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала
сина й казала:
—
Ти ж єдина моя кровиночка!
При цьому вона пускала сльози.
Найда в таких випадках завжди скрипів зубами і вважав, що ці сльози —
крокодилячі. Хоч ніколи не бачив крокодилів і не має зеленого поняття, які
вони.
А Миколка в таких випадках завжди тішився, мов дитина. Бо ні від кого не
чув таких лагідних і жалісливих слів. Миколка ж не знає, що Найда міг би
сказати про нього в сто разів краще — якби тільки вмів говорити!..
Утім, хлопчикова мама вже бігла в подвір’я — жива і здорова. Миколка
щасливо кинувся їй назустріч.
Вона ж спершу оглянула руйнування й побідкалась над розбитими
шибками та понищеним туалетом. Потім побігла перевіряти, чи живий Вітчим.
Той виявився живим і здоровим. Ба, проспавши, геть і не чув Урагану й тепер
не міг уторопати, що відбувається.
Аж тоді вона вернулась до Миколки, пустила сльозу й сказала:
—
Моя кровиночко!
Найди Миколчина мама, звісно, не завважила. Втім, вона й до цього ніколи
його не помічала.
Ураган пройшов якось наче смугою: тут — потрощено, а поруч — мов
косою відрізало: усе на місці. Лише брудні потоки під ногами.
Пустирище майже ціле, а від Халабуди — дошки на дошці не лишилось.
Ось тобі й опорна стінка навіки!
—
Гав! — підбадьорює Миколку Найда, струшуючи з лап грязюку.
Відбудуємо, тобто ще краще зробим! Он, мовляв, стільки свіженького
будматеріалу валяється! Хтозна, може, Ураганом і цементу звідкись
притаскало?..
Проте Миколка й не журиться. Навпаки, радіє:
—
А ти, Найдо, в мене — козак! Це ж якби ти не той... То ми були б,
той... Той, ми зовсім... не були б!.. Коротше, дай п’ять!..
І хлопчик радісно плескає Найду по простягнутих лапах.
ТОВСТУХА
Це Найда перший помітив Товстуху.
Точніше, спочатку він побачив Товстушину кицьку, яка сиділа на
штахетній огорожі, наче так і треба.
Тобто насамперед він занюхав кицьчин запах. Ковбаса плюс пральний
порошок: ох, і «букет»!
Кицька й сама була, як ковбаса з порошком. Рожевий писочок та біленькі
зубки — мов шматочок ніжної вареної ковбаски з краплинками сала. Наче
пральний порошок — сніжно-розсипчаста шубка.
До білого Найда взагалі ставився з осторогою. Біле — це зневага до всього
сущого, до всього, іцо бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під
Халабудами на Пустирищах.
А тут ще й — кицька!
І сидить непорушно, мовби не собака оце біжить попід штахетами, а ко-
титься вітром якийсь нещасний порожній пакет!
Найда обурився й уже хотів було гавкнути, аби хоч трохи сполохати цю
самозакохану пишноту. Як раптом із Дворика проспівало:
— Анхві-і-ісо! Обі-і-ідати! Свіжесеньке риб’яче хвіле!
Тоді Найда й побачив жінку, що викотилась із мініатюрного будиночка.
Такої круглої жінки не стрічав, відколи живе: ні до падіння в багно, коли
жив іще з Мамою та братиками, ні опісля, коли Миколка вирятував Найду, і
Найда став Миколчиним.
Тітка була така товста, що на запах Найда сприйняв її аж геть пізніше. Та й
що там сприймати: всякі домашні харчі разом із тим самим пральним
порошком.
Товстуха поставила біля стежки сяйливу мисочку, іцо пахтіла
свіжозвареною рибою.
Кицька, яку, очевидно, й звали Анхвісою, неохоче зістрибнула з паркану й
ліниво пішла до мисочки.
Найда проковтнув слину і вже був би побіг собі далі.
Та ніс іще не донюхав до кінця Анхвісиного обіду, а лапи заблагали трохи
перепочинку.
Товстуха спокійнісінько засунулась назад у будиночок. А кицька, трохи
полизькавши рибу, покинула обідати й повернулась на свої штахети.
Найда не встиг іще нічого й подумати, як його лапи зненацька відпочили і
через дірку в тих же штахетах занесли його в Товстушин дворик.
Риба — діло загайне, її поспіхом глитати не можна. Тут уже спрацювали
зуби: вони мерщій вхопили мисочку й витягли її тією ж діркою в огорожі на
Вулицю.
Анхвіса ж — хоч би тобі оком повела!
