Іван Ковтун - Азіатський аероліт
Адміністрація мала цей програм піднести глядачам, як сюрприз. Це мало успіх. Три дні «Колумбію» штурмували тисячні натовпи, а ціни на квитки підскочили до нечуваних розмірів.
Першого ж жовтня кінчався строк і Маричевої командировки, й він мусів покидати Нью-Йорк.
* *
*
Ще зранку всі речі адміністрація відправила в порт, формальності з документами оформили зарані, так що до відходу пароплава в Марича лишалось чимало часу. Цей відтинок часу він наважився віддати останній зустрічі з Ґіною.
Марич боявся цього моменту, силкувався не думати про нього, гнав від себе всі думки, що хоч чим-небудь могли нагадати його минуле, знав, що сьогодні він мусить поставити над минулим крапку, й чи буде болюче це, чи ні - байдуже, - повороту немає.
Він хотів уявити собі, як відбудеться ця остання зустріч, як він одверто скаже їй просто - «прощай», кріпко потисне руку. Але як тільки він починав про це думати, думки робилися неслухняними, не хотіли ніяк коритися виготованому планові, починали малювати зовсім іншу картину прощання, ніжну, болючу, хвилюючу.
Марич стискав зуби. Яка глупота. Ніби дві людини сидять в ньому, ворожі й непримиримі, намагаючись обдурити одна одну.
Тоді він пішов на хитрощі. За дві години до відходу пароплава рішуче підійшов до телефону. Як тільки простяг руку до апарату, задзеленчав дзвоник. Здивовано подумав: «хто ж може дзвонити?»
- Алльо!
Лице зблідло, потім рожеві плями пішли по щоках. Впізнав знайомий голос. Голос Ґіни згучав біля вуха далеким нелюдським шепотом.
- А знаєте що? Я хочу бачити вас. У нас сьогодні відкриття, маю зайвий квиток, звичайно, ви зможете бути?
- Ні. Я сьогодні їду, - промовив і не впізнав свого голосу, ніби хтось відповідав за нього глухо й нерівно.
Рурка мертво мовчала. Чути стало особливий, що іноді може злякати, шелест тиші. Знов промовив глухо:
- Пароплав відходить у 5.20, я буду чекати на вас.
Рурка мовчала. Даремно напружено вслухався. І лише згодом несподівано прошепотів чийсь голос:
- Міс Марич, ви така бліда, вам зле?
* *
*
Марича крутив на пристані водоворіт людського натовпу. У повітрі цупко сплелися роздратовані вигуки, слова прощання, накази команди, рев сирен.
Важкий океанський велетень «Мажестик» важко сопів і нервово здригував. Півгодини тому порожня палуба вже гаморіла людськими голосами, люди перехилялися за борти палуби; складали рупором долоні:
- Джо, хлопчику мій, не сумуй!
- Фіфі, нащо ховаєш очі, ай-ай-ай, хіба можна плакати!
- Я надішлю телеграму!
- Джо, хлопчику мій, слухайся маму, шануйся!
- Ключі в комоді, ключі в комоді!
По той бік пароплава лежала Гудзонова затока, густо всіяна катерами, паромами, яхтами. Туди ніхто не повертав зору, очі всіх були прип’яті до пристані.
Марич, заштовханий неспокійним, роздратованим натовпом, не помічав гамору й метушні. Щохвилини виймав годинника, дивився, не помічаючи цифр на циферблаті, й повторював сам собі вперто й суворо:
- П’ятнадцять хвилин, п’ятнадцять хвилин.
Стрілка спокійно й невблаганно перейшла вже давно - п’ять. «П’ятнадцять хвилин, п’ятнадцять хвилин, - нервово вистукувала думка, - п’ятнадцять хвилин».
Перший сигнал підсилив гамір, метушню й напруженість. З трьох чорних димарів пішов шматками, схожий на бавовну, пухкий дим.
Ґіни не було. Даремно напружував зір, повертався на всі боки, безсоромно вдивлявся в жіночі обличчя - даремно. Тіло охопили шалені тоскні обійми, вони роздушили зарані виготований, накреслений розумом план останньої зустрічі.
Піднявся крутими сходами, як після хвороби, важко було підводити ноги, не вірилося самому собі. На палубі підійшов до борту, здригнув і подав корпус уперед.
До пристані скажено підскочило авто, з нього прожогом вистрибнула жіноча знайома постать, скоріше інстинктивно впізнав, що це Ґіна.
Пізно! «Мажестик» здригнув. Біля бортів зашуміла вода й лягла рудою прірвою між пароплавом і пристанню.
У біноклі бачив широко розтулені очі, вони швидко, як у тумані, зникли, й постать танула й губила обриси.
Далеко позаду лишились доки, щогли кораблів, Бруклінський міст і Нью-Йорк вдалині здавався скелястим островом.
Марич сліпо дивився вперед, нічого не бачачи, нічого не помічаючи. Він навіть не помітив, як за хвилину до відходу пароплава слідом за авто, що привезло Ґіну, примчало друге авто, з нього легко вихопився середнього зросту запізнілий пасажир з невеличкою брунатного кольору валізкою й, коли вже піднімали трап, він ловко й сміливо під оплески публіки стрибнув через воду на сходи пароплава.
* *
*
Ґіна нетвердо увійшла до своєї вбиральні й важко сіла на канапку. У залі шалів джаз. В убиральню долітали роз’єднані високі ноти й гул барабану. Голова стомлено впала на руки.
«Колумбія» тонула в електричній зливі різнобарвного вогню. Світлові реклами полум’яно креслили одне лише слово «Колумбія», «Колумбія», «Колумбія».
Джаз шалів. Здавалося, гуде хуртовина, виє нелюдським стогоном, точнісінько так, як вісім років тому в глухій тайзі. І також здається, що навколо простяглася страшна холодна порожнеча.
Ґіна здригнула. Напроти стояла тиха служниця:
- Міс, вам пора одягатись. Дозвольте принести одяг.
Звела очі й похитала головою:
- Ні, Елі, не треба. Я сьогодні не вийду на сцену.
Еліне лице пересмикнув жах: «Що говорить міс? Міс божевільна!»
За хвилину вбіг зляканий директор:
- Боже мій, що трапилося? Міс Марич, невже ви хочете знеславити «Колумбію»?! Одну, одну пісеньку, лише одну. Невеличку, одну! Сьогодні ж у нас вершечки Нью-Йорку. Не вірю й вірити не хочу! За три хвилини я знову буду тут і певний, що міс Марич буде вже одягнута.
Він вибіг заклопотано геть.
Елі мовчки стояла і готовно тримала одяг. Ґіна чула, як у голові стукала настирлива думка: «як тоскно, як тоскно».
Служниця обережно почала натягувати на ноги золоті черевички, - ноги міс були в’ялі й безвольні.
...Чорним проваллям здавалася глибока знайома зала. Ґіна підійшла до самого краю й, здавалося, зробити крок - й полетиш у безодню. Ніби простягся безмежний океан, а он десь блимає далекий вогник пароплава. На думку спала вулична популярна пісенька про Мезі й капітана Джо. І несподівано навіть для самої себе, Ґіна заспівала цю пісеньку про те, як Мезі побачила на пристані капітана Джо, побачила й заплакала з радости. Потім капітан Джо посміхнувся Мезі, й вона заплакала від щастя, а як капітан Джо рушив у похід - Мезі заплакала з горя.
Тихий болісний кінцевий акорд пісні ліг у чорній залі. І тої ж хвилини чорне провалля вибухнуло людським нестриманим ревом задоволення, шаленими оплесками, дикими вигуками. Чемні, тактовні джентльмени перегиналися через стільці, борт лож, крісел, широко розтуляли роти, вилучаючи згуки задоволення. Зала бушувала, зала буквально ревла з радости.
Як же, неймовірно, нечувано! Талант! Прекрасна Реґіна Марич сьогодні так безподібно співала, так безподібно схлипувала, так безподібно з її очей текли справжні непідробні сльози!
Оглушена оплесками, болісно посміхаючись, Ґіна нетвердою ходою зникла за лаштунками. Позаду бушували оплески, вигуки, рев. Такого успіху вона зазнала перший раз у житті.
У вбиральні сіла проти величезного, на всю стіну, люстра, байдуже спостерігала, як з очей випливали по одній прозорі, криштальні сльози. «Як тоскно, як болюче, яка порожнеча».
У люстрі помітила похилену постать Елі, худенькі плечі служниці часто здригували - вона теж плакала. І несподівано близькою, ніжною стала ця тиха, худенька дівчина. Ґіна тихо повернула до неї голову.
- Ви плачете, Елі?
Дівчина схлипнула.
- Так, міс.
- Значить, Елі, ви теж кохали?
- Так, міс.
- І вам було болюче.
- Так міс - він не кохав мене.
Ґіна втерла сльози й собі схлипнула по-дитячому.
- А мені, Елі, гірше - він кохав мене.
Елі вражено подивилась на міс, вона аж ніяк не розуміла своєї пані.
____________
ЧАСТИНА ДРУГА
Двадцять три (та ще й неповних) роки, кріпкий, тренований організм, весела непосидюща вдача плюс травень і кохання хоч не хоч зобов’язали Аскольда бути стовідсотковим оптимістом.
Та й де тому в біса песимізму братися, коли всі м’язи переповнено нестриманою молодою силою, а в русяво-кучерявій голові тисячі планів і проектів, і всі бажання й перспективи стоять близько й чітко, перед самісіньким носом, здається - простяг руку й готово - усі бажання в цупких молодих пальцях.
А до всього цього над містом розтаборився травень і Аскольд не сьогодні-завтра мусить одружитись. Останні дні він ходив як наелектризований цією думкою, що, йдучи вулицею, починав ні з того ні з сього посміхатися людям, яких уперше бачив.
Чорна пахуча травнева ніч застала сьогодні Аскольда на ослоні перед дверима його квартири. Він сів спочити й трохи заспокоїти свою непомірну радість. Але заспокоєння ніяк не приходило, незважаючи на всі зусилля, думки, навпаки, скажено починали крутитись хороводом у голові.
