Іван Ковтун - Азіатський аероліт
- Гадаю, друже, сьогодні ми остаточно розв’яжемо нашу справу? Так?
Прислухаючись до рівного без інтонації голосу, що так не пасував піднесеному настроєві й нервовому напруженню, Ерґе обняв неспокійний, межуючий з забобоном, острах.
Він же про головне й не подумав. Головне ж це Ляйстерд, його гроші, від нього залежить фактично все, бо ті грошики, що можна взяти за продаж патенту - мізерні.
Ерґе почав хвилюватись. Терпкий холодок овіяв усе тіло й здалося, що на цей раз - може, вперше в житті - він не зможе зберегти на обличчі маску спокою й непорушности. Ще трішечки, й він може стати смішним і жалюгідним.
Ляйстерд, не почувши на своє запитання відповіді, підвів голову.
- Так... звичайно, - нетвердо відповів інженер.
Легке здивовання майнуло в очах міліонера. Щось непевне говорить друг.
Що ж таке?
- Власне, розв’язувати нічого, - наважився, нарешті, Ерґе. - Я хочу вам подарувати свій винахід.
Ляйстерд нашорошився. Дивно! Надзвичайно дивно! Неймовірно!
Ерґе зібрав рештки сил і, не спускаючи очей з лиця Ляйстерда (що слідкував за ним, як боксер на рингу за супротивником), уже байдуже додав:
- Але в мене одне запитання, вірніше два. Перше, скільки вам дають прибутку за рік, скажімо, п’ятсот тисяч доларів. Припустімо - нових п’ятсот доларів.
Ага! Ляйстерд уже розумів Ерґе, але інженер цілком опанував собою й посміхаючись, сказав далі:
- Друге питання. Ось, припустимо, я - Ерґе - звертаюся до вас за сумою в п’ятсот тисяч доларів і даю вексель, що за рік повертаю вам готівкою рівно мільйон доларів. То чи дав би містер Ляйстерд таку суму?
Ляйстерд сидів у кріслі, простягши ноги до вогню, й мертво дивився на інженера водянистими холодними очима. Згодом стулив вії, загадково усміхнувся.
- Нащо дорогому Ерґе така сума? Секрет?
- Так. Я дістаю п’ятсот тисяч доларів, зникаю рівно на рік. За рік повертаюсь до Нью-Йорку в призначений термін, вношу на біжучий рахунок містера Ляйстерда, припустимо, в Національному банкові, рівно мільйон доларів.
Ляйстерд гостро подивився на спокійне лице інженера й жартома кинув:
- Оскільки я зрозумів, мій друг затіває надзвичайну щодо масштабу авантуру?
- О, нащо так грубо, - також жартома одказав Ерґе. - Хіба містеру Ляйстерду не до вподоби це слово? На мою думку, у наш час авантура те ж саме, що пригоди лицаря за часів середньовіччя.
Ляйстерд нічого не сказав і знов нахилився з щипцями до комінка.
Ерґе дивився на блискуче тім’я, брижасту товсту шию й думав: «дасть чи не дасть, дасть, не дасть».
Хвилин за дві (Ерґе здалися вони годинами) Ляйстерд розвіяв важку й напружену мовчанку.
Не відриваючи зору від комінка, він промовив як і раніше спокійним голосом:
- Згода. Я приймаю ваш подарунок і заборговую вам п’ятсот тисяч доларів. Вам, звичайно, друже, готівкою?
* *
*
Сорокіну приємно залоскотало м’ясисті неохайні ніздрі почуття поживи. О, Сорокін знає, де чим пахтить. Пахтить, безперечно, зараз грішми. І Сорокін нашорошено, як вірний пес, готовий до послуг, - вдивлявся в лице Ерґе.
Везе чортовськи Сорокіну! Як же - сам інженер Ерґе, якому заздрять усі емігранти, якому сам Ляйстерд тисне, як рівний рівному руку - потрібує його послуг. Більш того, він сам подзвонив до нього, сам нагадав за гроші й закликав побесідувати до себе в кабінет.
Повітря й те, здається, пахтить грішми. І не маленькими! Сорокіну набігає повен рот слини, він жадібно ковтає її, і в очах йому мерехтять веселкові кольори доларів.
Ерґе, сховавшись у пахучий дим гавани, як крізь серпанок з усмішечкою вдивлявся в лице Сорокіна й захоплено думав:
«Який прекрасний витвір холуйства й мерзоти. Дійсно, Господи, ділам твоїм несть кінця».
- Я, Сорокін, бажав би з вами побалакати про одну серйозну, поважну, навіть почесну й відповідальну справу, - почав, нарешті, Ерґе, спокійно, нарочито суворо підкреслюючи кожне слово, - мені здається... що ви... може, єдина людина... серед нашої еміграції, з якою можна... побалакати з приводу цієї справи.
Сорокін не встигав ковтати клубки дразливої слини, від напруги його нерівне вугрувате лице взялося буряковим кольором. Давлячись слиною, він белькотав:
- Я від щирого серця дякую за таку честь з боку найгеніальнішого винахідника й гадаю...
Ерґе, не слухаючи, перебив його патяканину:
- Ще раз підкреслюю, справа відповідальна й поважна. І, аніж розповідати її, я мушу взяти з вас слово, що те, про що ви почуєте зараз від мене, можуть почути лише люди з мого дозволу й вибору.
- О, пан Ерґе може цілком покластись на мене, як відомо... - забелькотав знов Сорокін.
- Добре, - спокійно перебив Ерґе, - покінчено. Я вірю вам (Сорокін облизнувся). Справа така: мені потрібні зараз декілька людей надійних, мужніх, таких, щоб добре знали Росію й кожної хвилини могли з мого наказу виїхати за кордон. Ви мене, гадаю, зрозуміли?
Ще б пак Сорокін не зрозумів. Чого б тоді вартий був би Сорокін. Панові Ерґе просто треба декілька досвідчених шпиків. Пахне грішми. Сорокін не помилився! Але треба користуватись моментом. Такі моменти чимдалі рідшають. Треба як можна більше гребонути доларів.
Ерґе не зводив очей зі свого співрозмовника. І Сорокіну важко було під цим поглядом змінити свій готовний вираз на вираз, що б говорив: ой важка, пане Ерґе, справа, ой як важко знайти за наших часів таких людей.
Сорокін роблено зітхнув, звів догори свої дрібненькі оченята, ніби замислився над важким нерозв’язним завданням.
Важко було довго зберегти задумливість і роблену напругу, бо гострі очі Ерґе безжально кололи лице. Згодом Сорокін винувато глянув на інженера й нахабно, а разом і боязко прошепотів:
- Пане Ерґе, справа не легенька. Але я всім, чим зможу, допоможу. Потрібні великі гроші.
Ерґе суворо спинив:
- Від цих турбот я вас звільняю.
Сорокін боязко усміхнувся (йолоп, та так же клієнта образити можна) і, щоб виправити свою необачну легковажність, прихилився ближче й таємно понизив голос:
- Хай пробачить мене пан Ерґе, я зовсім забув за Пауля. Ви чули це ім’я? Ні? Дивно. Це його кличка. Дійсне його прізвище Брауде. Це молодий невловимий чорт. Двадцять років, із усіх кампаній виходить чесним і сухим, знає десять мов, Росію вивчив, як свою краватку. З обличчя янгол, першокласний боксер, стрілець, плавець. Єдина вада - дорогий. Розкидає гроші, що твоє сміття - вередливий. Але він зможе вам організувати таких молодчиків, що зможуть мовчати на вогні, у нього величезні зв’язки за кордоном, - Сорокін ще дужче знизив голос і майже побожно промовив: - Польська дефензива пропонувала йому постійне місце, він у них своя людина, - Сорокін хихикнув. - Розповідають, одного разу поляки затримав його, допитували, допитували - мовчить, хоч би слово. Мовчить день, мовчить два, викликають начальника прикордонної охорони, заходить він, подивився та як скрикнув: «Пауль, чорт тебе подери, яким чином?», та й давай обніматись та чоломкатись.
- Завтра цей Пауль зможе в мене бути?
- Гарантую двісті доларів, що він буде тут.
- О сьомій годині вечора я чекаю на його. Точно.
Ерґе підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що і гість мусить підвестись. Сорокін зрозумів і готовно виструнив своє довге тіло.
Біля дверей Ерґе навіть руку подав. Сорокін від щастя зашарився й вигнувся вужем.
- На все добре. Завтра о сьомій годині вечора тут.
Сорокін пробелькотав, щось подібне на те, що панові Ерґе не варто нагадувать, раз Сорокін пообіцяв, то будьте певні, він того Пауля з-під землі витягне.
* *
*
Першого жовтня мало відбутися відкриття «Колумбії», найаристократичнішого нью-йоркського мюзик-голу. За два місяці до відкриття велетенські світлові реклами Бродвею коротко сповіщали:
- Відкриття осіннього сезону «Колумбії» відбудеться першого жовтня.
За півтора місяці всі газети кричали, що в «Колумбії» на відкритті сезону діятиметься щось грандіозне й нечуване.
За місяць до відкриття в газетах з’явилися статті відомих театральних критиків, сотні гумористів писали спеціальні гуморески, гучномовці щодня повідомляли програму відкриття й біографії акторів.
За тиждень до відкриття газети рясніли портретами акторів і акторок і завели спеціальні розділи під заголовком: «Думки видатних людей Америки про відкриття сезону в «Колумбії». Тисячі репортерів полювали на видатних жінок Америки, на багатющих банкірів, на міліардерів, щоб хоч два слова почути від них про цьогорічне відкриття «Колумбії». За три дні адміністрація «Колумбії» втнула веселий трюк, оголосивши, що вона довго міркувала над програмом відкриття й, врахувавши зацікавлення дорогих своїх відвідувачів, їй зробилося соромно за свою неповагу до любих гостей і вона, скликавши екстрену нараду, вирішила, щоб якнайбільше догодити шановним глядачам, якнайліпше віддячити за увагу й турботи, ухвалила кардинально змінити попередньо намічений програм і о 5-й годині ранку накреслила новий, в десять разів більший, у десять разів оригінальніший, блискучіший, яскравіший, веселіший.
