Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії
Непогано відома в Україні завдяки підручникам і пресі подія. На честь П. Григоренка названа площа у Львові, проспект у Києві, в Сімферополі відкрито пам’ятник. У Горлівці існує музей В. Стуса, вручається літературна премія його імені.
Чорнобильська катастрофа
26 квітня 1986 р., 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС імені В. І. Леніна (110 км на північ від міста Київ), радіоактивна хмара пройшла над європейською частиною СРСР, більшою частиною Європи, східною частиною США.
Дійові особиВолодимир Васильович Щербицький (1918–1990; у 1957–1961 рр. секретар ЦК КПУ, у 1961–1963, 1965–1972 рр. голова Ради міністрів УРСР, у 1972–1989 1-й секретар ЦК КПУ, у 1971–1989 рр. член Політбюро ЦК КПРС); Микола Антонович Доллежаль (1899–2000; інженер-теплотехнік, у 1952–1986 рр. керував НДІ-8, що конструював усі радянські реактори, головний конструктор реакторів типу РБМК-1000, двічі Герой Соціалістичної Праці, кавалер 6 орденів Леніна, лауреат Ленінської і 3 Сталінських премій, неофіційно – головний винуватець аварії, змушений піти на пенсію 1986 р.); науковий консультант проекту Анатолій Петрович Олександров (1903–1994; замолоду – учасник Білого руху, згодом видатний радянський фізик-ядерник, заступник І. Курчатова, один із розробників радянської атомної зброї, атомних криголамів, у 1975–1986 рр. президент АН СРСР, тричі Герой Соціалістичної Праці, кавалер 9 орденів Леніна і 5 Сталінських премій, після Чорнобиля був на пенсії); директор ЧАЕС Віктор Петрович Брюханов (нар. 1935; з квітня 1970 до липня 1986 р. директор ЧАЕС, 1986 р. виключений з партії, 1987 р. засуджений на 10 років ув’язнення, інвалід II групи); головний інженер ЧАЕС Микола Максимович Фомін (у 1973–1986 рр. головний інженер ЧАЕС, 1987 р. засуджений на 10 років позбавлення волі); Анатолій Степанович Дятлов (1931–1995; заступник головного інженера з експлуатації, призначений судом «головним винуватцем аварії», 1987 р. засуджений на 10 років позбавлення волі, випущений достроково за станом здоров’я); Микола Тимофійович Антошкін (нар. 1942; 1985 р. генерал-майор, начальник штабу ВВС Київського військового округу, керував ліквідацією наслідків катастрофи, отримав звання Героя СРСР і велику дозу опромінення, у 1988–1998 рр. на командних посадах ВВС СРСР та Росії); Борис Євдокимович Щербина (1919–1990; один із творців радянського нафтогазового комплексу в Західному Сибіру, у 1984–1989 рр. заступник голови Ради міністрів СРСР, голова урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, подібної ж комісії з ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії 1988 р., член ЦК КПРС у 1976–1990 рр.); Валерій Олексійович Легасов (1936–1988; видатний радянський хімік, академік АН СРСР, з 1983 р. 1-й заступник директора інституту атомної енергії імені І. Курчатова, один із головних організаторів ліквідації наслідків катастрофи, після доповіді в МАГАТЕ 1986 р. щодо причин трагедії піддавався цькуванням з боку частини колег-учених і влади, загинув за нез’ясованих обставин); командири пожежних частин Василь Іванович Ігнатенко (1961–1986), Віктор Миколайович Кібенок (1963–1986), Володимир Павлович Правик (1962–1986), Леонід Петрович Телятников (1951–2004; 1986 р. майор внутрішньої служби) та ін.
Передумови подіїПроектне завдання на будівництво Чорнобильської АЕС потужністю 2000 МВт було виконано Уральським відділенням інституту «Теплоелектропроект». Затверджене 29 вересня 1967 р. Міненерго СРСР завдання було розроблене для трьох видів реакторів, з яких було обрано найдешевший і найефективніший на той час (але й потенційно найнебезпечніший) варіант – безоболонковий графіто-водний реактор типу РБМК-1000. Наказом Міненерго СРСР від 30 березня 1970 р. подальше проектування Чорнобильської АЕС було доручено інституту «Гідропроект». Чорнобильська АЕС стала третьою станцією з реакторами типу РБМК-1000 після Ленінградської і Курської АЕС, прийнятих в експлуатацію відповідно в 1973 і 1976 рр. Спорудження ЧАЕС розпочалося 1970 р., керівництво СРСР та УРСР кілька разів форсувало темпи будівництва, що не могло не відбитися на якості виконаних робіт. 1977 р. запущено 1-й енергоблок станції, наступного року – 2-й, 1981 р. – 3-й, нарешті, 1983 р. – 4-й (будівництво ще двох енергоблоків було зупинено 1988 р.). У вересні 1982 р. на ЧАЕС сталася перша помітна аварія, котру вдалося швидко локалізувати, інформацію про неї не розголошували. З проблемами просувалося будівництво 5-го енергоблоку, директор ЧАЕС скаржився на постійні протікання радіоактивної води з системи охолодження діючих реакторів.
Хід подіїБезпосередньою причиною аварії стало проведення персоналом станції низки санкціонованих «згори» експериментів, котрі стали фатальними для вкрай недосконалої конструкції реактора. На 25 квітня 1986 р. була запланована зупинка 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС для чергового обслуговування. Цю можливість вирішили використати для проведення низки випробувань з вимиканням деяких систем. Початкове рішення радянської комісії та МАГАТЕ: у тому, що сталося, винен обслуговувальний персонал станції, що діяв усупереч техніці безпеки. Сучасна позиція більшості експертів: дії персоналу станції були другорядною причиною трагедії, головна проблема – недосконала конструкція реактора. У результаті кількох вибухів уночі о 1.23 було зруйновано значну частину 4-го енергоблоку, почалася пожежа, котру вдалося погасити кільком бригадам пожежників близько 5-ї години ранку 26 квітня (всі пожежники, окрім водіїв, отримали жахливі дози опромінення і померли за кілька днів), пожежі спалахували ще кілька разів у травні 1986 р. Найгіршим було те, що в результаті вибухів стався викид радіоактивних речовин, у тому числі ізотопів урану, плутонію, йоду-131, цезію-134, цезію-137, стронцію-90. Ситуація погіршувалася у зв’язку з тим, що в зруйнованому реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні й хімічні (від горіння запасів графіту) реакції з виділенням тепла, з виверженням із розлому протягом багатьох днів продуктів горіння радіоактивних елементів і зараження ними великих територій (значної частини Білорусії, українського Полісся, деяких районів Росії, менші дози радіоактивного пилу отримали майже вся Європа та Північна Америка). Зупинити активний викид радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 р. мобілізацією ресурсів усього СРСР і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів (у ліквідації наслідків брали участь до 600 тис. осіб, із них 240 тис. виконали основний обсяг робіт у 1986–1987 рр.). Перша стадія ліквідації завершилася в листопаді 1986 р. із закінченням будівництва об’єкта «Укриття» – залізобетонного саркофага над реактором, що містив (і все ще містить) значну частину 180–190 т ядерного палива – діоксиду урану.
Наслідки подіїЗабруднення великих територій в Україні, Білорусії та Росії, створення 30-кілометрової зони відчуження, знищення сотень дрібних населених пунктів і міст Чорнобиль та Прип’ять, масова евакуація півмільйона людей, повільна смерть десятків тисяч ліквідаторів від хвороб, пов’язаних із їхньою діяльністю в зоні зараження, підрив віри мільйонів радянських громадян у всемогутність радянської науки, правильність партійної політики (внаслідок невдалих спроб керівництва республіки і СРСР приховати масштаб і характер події, перенесення термінів евакуації, дезінформацію населення). 2000 р. ЧАЕС було остаточно зупинено, сьогодні триває будівництво нового саркофага.
Історична пам’ятьЗнакова трагічна подія недавнього українського минулого, пам’ять про яку актуалізовна на всіх рівнях українського суспільства та країн колишнього СРСР. Осмисленню Чорнобильської трагедії присвячені десятки фільмів, музичних, поетичних і прозових творів, у десятках міст і сіл колишнього СРСР встановлено пам’ятники ліквідаторам, у Києві діє музей Чорнобиля. Розвивається такий вид екстремального туризму, як чорнобильське сталкерство.
Проголошення незалежності України
24 серпня 1991 р., місто Київ.
Дійові особиГолова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук (нар. 1934; у 1970–1980-х рр. заввідділу агітації та пропаганди ЦК КПУ, вів боротьбу з дисидентством та УГКЦ, голова Верховної Ради УРСР у 1990–1991 рр., у 1991–1994 рр. перший президент України, нардеп у 1990–1991 та 1994–2006 рр., у 2002–2006 рр. голова парламентської фракції СДПУ(о)); голова Ради міністрів УРСР Вітольд Фокін (нар. 1932; 1987 р. голова Держплану УРСР, голова Ради міністрів України в 1990–1992 рр.); заступник голови кабміну Костянтин Масик (нар. 1936; комсомольський і партійний функціонер, у 1986–1987 рр. інспектор ЦК КПРС, у 1981–1986, 1989–1991 рр. заступник голови Ради міністрів УРСР, 1992 р. віце-прем’єр України, в 1992–1997 рр. посол України у Фінляндії, нардеп); перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко (нар. 1936; з 1976 р. секретар Донецького обкому КПУ, в 1990–1991 рр. перший секретар ЦК КПУ, нардеп України в 1990–2000-х рр.). Слід відзначити також діяльність голови Народної ради (парламентської фракції з 125 націонал-демократів) Ігоря Юхновського (нар. 1925; фізик-теоретик, академік, з 1990 р. нардеп, у 1992–1993 рр. перший віце-прем’єр), його заступників Левка Лук’яненка (нар. 1928) та Дмитра Павличка (нар. 1929; видатний поет, перекладач, критик, громадський і політичний діяч, співорганізатор Народного Руху України, Демократичної партії України, голова Товариства української мови ім. Т. Шевченка, посол до Словаччини і Польщі), члена Великої ради Руху В’ячеслава Чорновола (1937–1999).
