Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії
Добре знана з підручників подія, яку часто сприймають як «остаточне формування української етнічної території» в межах УРСР (окрім Криму). В Ужгороді 2004 р. встановлено пам’ятник Соборності.
Операція «Вісла»
28 квітня – 12 серпня 1947 р., Закерзоння (Лемківщина, Підляшшя, Ряшівщина, Посяння, Холмщина).
Дійові особиРішення прийняло партійне керівництво Польщі на чолі з генеральним секретарем ПРП Владиславом Гомулкою (1905–1982; на початку кар’єри – активний сталініст, генеральний секретар ПРП у 1943–1948 рр., 1948 р. звільнений з посади, у 1956–1970 рр. знову на чолі держави, організатор антисемітської кампанії, усунутий в результаті виступів робітників). Провідну роль у проведенні операції відіграв міністр оборони Польщі маршал Міхал Роля-Жимерський (Лижвінський, 1890–1989; супротивник Ю. Пілсудського, вступив до Компартії, 1938 р. емігрував, 1944 р. очолив прорадянську Армію людову, згодом Військо Польське, у 1946–1949 рр. міністр оборони, 1953 р. заарештований, звільнений, у 1955–1967 р. віце-президент Польського народного банку, член ЦК ПРП), акцією на чолі оперативної групи «Вісла» керував дивізійний генерал Стефан Моссор (1896–1957; один із творців плану оборони Польщі 1939 р., у 1939–1945 рр. у німецькому полоні, у 1946–1949 рр. заступник начальника штабу Війська Польського, 1951 р. заарештований за сфальшованим звинуваченням, 1956 р. реабілітований), Кароль Сверчевський (1897–1947; воював за червоних у 1917–1920 рр., з 1922 р. громадянин СРСР, брав участь у громадянській війні в Іспанії, з 1943 р. один з організаторів Армії людової, заступник її командувача, з 1946 р. заступник міністра оборони, дипломат, займався виселенням німців 1947 р., вбитий у бою з УПА). Сотнею «Ударник-5», яка вбила Сверчевського, що й стало приводом до початку операції, командував майор УПА Хрін (Степан Стебельский, 1914–1949; один із засновників інженерних частин УПА, провів близько 100 боїв, 1947 р. командував 24-м тактичним відтинком «Маківка», автор мемуарів, загинув у бою в Чехії).
Передумови події1944 р. між урядами УРСР і Польщі було укладено «Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах». У ході «добровільного переселення», яке здійснювалося нерідко примусовими заходами, до УРСР протягом 1944–1946 рр. переселили 482 тис. осіб. Опір, який чинили нечисленні (до 2,4 тис. осіб) частини УПА в Закерзонні, настільки бентежив польських військових, що вони вирішили поставити крапку в «українській проблемі» шляхом нового масового переселення. Головний удар був спрямований проти лемків та бойків – етнічних груп українців Закерзоння. План, розроблений С. Моссором на основі повідомлень польської адміністрації з місць, передбачав масове виселення українців на захід Польщі і розселення їх малими групами з метою якнайшвидшої асиміляції. Натомість Закерзоння мали заселити польські переселенці. У листопаді 1946 р. план розглянув В. Гомулка. У січні 1947 р. на території Ряшівського (Жешувського) воєводства провели перепис українців. Рішення про переселення було ухвалено на таємному засіданні ЦК ПОРП спільно з радянськими колегами (активно допомагали полякам у розробці плану операції Г. Маленков та Л. Берія, а також М. Хрущов та О. Корнійчук від УРСР). Для проведення операції була створена Оперативна група «Вісла» (4 піхотні дивізії, 1 дивізія МВС і три додаткових полки) на чолі з Моссором. Безпосереднім пропагандистським приводом для початку операції стала загибель 28 березня за загадкових обставин (офіційна версія – в бою з УПА, ймовірна провокація з боку польських повстанців) К. Сверчевського. Того ж дня політбюро ПРП ухвалило рішення про початок операції.
Хід події22 квітня в Саноку було створено Військовий суд Оперативної групи «Вісла». Протягом трьох місяців він ухвалив вирок стосовно 400 українців, з яких 173 засудив до страти. 23 квітня створено концтабір в Явожно, де мали бути ізольовані особливо непокірні селяни, греко-католицькі священики й інтелігенція. 28 квітня 1947 р. о 4-й ранку польські війська оточили українські села, відділи НКВС і чехословацькі прикордонники заблокували кордони Польщі на сході і півночі. Людям давали дві години на те, щоб зібратися, і везли їх до залізничних станцій. Виганяли з будинків усі українські і навіть змішані сім’ї. На початку серпня було видано наказ про створення «контрольних груп», які прочісували спустошені українські села. Українські сім’ї на новому місці (у західних воєводствах, звідки уряд Польщі тільки-но виселив німців) розселяли по декілька сімей у кожне польське село, щоб прискорити асиміляцію. Депортованих називали не українцями, а поселенцями, українські прізвища записували на польський лад. Тих, хто самочинно повертався в рідні місця – ловили і відправляли в концтабір Явожно.
Наслідки подіїНа 31 липня 1947 р., за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув’язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, убито 655 осіб, заарештовано 1466 членів українського руху опору. Було зруйновано культуру українських лемків і частини бойків, що можна кваліфікувати як етноцид. Лемківщина надовго стала незаселеним згарищем – поляки неохоче обживали покинуті села. Було покінчено з підтримкою УПА на Закерзонні.
Історична пам’ятьПодія визнана злочином у сучасній Польщі та Україні. На честь жертв операції в Долині, Самборі, Явожно, селах Лемківщини встановлено пам’ятники. 2007 р. у Польщі та Україні вшановано пам’ять жертв операції на державному рівні.
Передання Криму до складу УРСР
19 лютого 1954 р., Москва.
Дійові особиФактичний лідер країни – перший секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов, голова законодавчої влади – Климент Єфремович Ворошилов (1881–1969; соратник В. Леніна і Й. Сталіна, з 1925 р. наркомвійськмор, у 1934–1940 рр. нарком оборони СРСР, член Політбюро ЦК КПРС, у 1953–1960 рр. голова Президії Верховної Ради СРСР, один із перших маршалів СРСР, співорганізатор репресій); голова виконавчої влади СРСР – Георгій Максиміліанович Маленков (1902–1988; у 1939–1957 рр. член ЦК КПРС, у 1946–1957 рр. член Політбюро ЦК КПРС, куратор авіаційної промисловості, радянського атомного проекту, у березні – серпні 1953 р. фактичний керівник СРСР, у 1953–1955 рр. голова Ради міністрів СРСР, після спроби усунути М. Хрущова 1957 р. в опалі); Михайло Петрович Тарасов (1899–1970; у 1947–1951 рр. голова Верховної Ради РРФСР, у 1950–1959 рр. голова Президії Верховної Ради РРФСР, у 1956–1961 рр. кандидат у члени ЦК КПРС); Олексій Іларіонович Кириченко (1908–1975; генерал-майор, у 1949–1953 рр. другий секретар ЦК КП(б)У, в 1953–1957 рр. перший українець на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, в 1957–1960 рр. секретар ЦК КПРС).
Передумови події1921 р. радянський уряд створив Кримську АРСР, яка насправді не мала національного характеру попри чималу етнічну строкатість населення Криму. 1939 р. росіяни становили 49,6 % населення республіки, кримські татари – 19,4 %, українці – 13,7 %, євреї – 5,8 %, німці – 4,6 %. Під час війни загальна чисельність населення різко скоротилася, а його етнічний склад зазнав докорінних змін. Так, 1941 р. радянські органи депортували німців, з приходом нацистів було знищено практично всіх євреїв і кримчаків, а 1944 р. «за пособництво гітлерівським окупантам» було виселено до 230 тис. кримських татар, болгар, греків та ін. У результаті після закінчення війни населення Криму складалося майже виключно з росіян (71,4 %) і українців (22,3 %). 1945 р. Кримську автономію було скасовано, Крим перетворився на область у складі РРФСР. Депортації спричинили хаос у сільському господарстві півострова, вкрай залежного від водопостачання з території УРСР. Аби усунути господарські незручності та продемонструвати непорушне братерство радянських народів, вирішили передати Крим до складу географічно ближчої УРСР, керівництво якої складалося переважно з довірених висуванців М. Хрущова. Деякі історики небезпідставно пов’язують передачу Криму з гучним святкуванням 300-річчя Переяславської ради в січні 1954 р. З ініціативи Хрущова ЦК КПРС вже з кінця 1953 р. розпочав пропагандистську кампанію у зв’язку зі згаданою річницею. 18 січня 1954 р. ювілей було урочисто відзначено, але пропагандистська кампанія не припинилася. Свого піку вона досягла у зв’язку з передачею Україні Кримської області.
Хід подіїЗа розробленим у Москві сценарієм перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР. Маючи принципову згоду Президії Верховної Ради УРСР, вона розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради (Севастополь був містом республіканського підпорядкування в РРФСР). Було ухвалено позитивне рішення, на користь якого висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму й України. Відповідна постанова надійшла до Верховної Ради СРСР, а через кілька днів це питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як «нове яскраве виявлення безмежної довіри та щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами». Постанова з клопотанням про передавання також була направлена до Верховної Ради СРСР. 19 лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання вищого законодавчого органу влади СРСР у період між сесіями Верховної Ради – Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н. Каткова та С. Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Вказавши на те, що Крим є природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: «З географічних та економічних міркувань передавання Кримської області до складу братньої Української республіки доцільне і відповідає загальним інтересам Радянської держави». За ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К. Ворошилов. З’явилося рішення Президії, оформлене відповідним указом. У його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР. 26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон, який передбачав затвердити указ від 19 лютого і внести відповідні зміни у статті Конституції СРСР. Передання області відбулося з дотриманням передбачених Конституцією СРСР 1936 р. та Конституцією УРСР 1937 р. процедур.
