Мрія метелика - Щеглова Лія

Затуляє мені губи пальцем, даючи зрозуміти, що не бажає нічого чути.

Насувається ніч. На території готелю жовтими маяками загоряються ліхтарики. На небі чітко прорисовується молодий ріжок місяця. Потроху з’являються зірки.

Він підходить до мене, забирає з моїх рук бокал, обережно бере за плечі. Я підводжуся. Тепер його обличчя поруч, очі блищать, я тану в тому його погляді, сповненому бажання.

— Ти чекала на нашу зустріч?

— Я воліла, щоб ви залишилися мрією.

Відповідь — сповідь. Мрія, що здійснилася, — чим не варіант? Він задоволений. Це видно з усмішки, що з’являється на його обличчі.

Він дивно поєднує зверхньо-категоричне ставлення до мене із проникливістю, що межує на рівні розуміння найменшого бажання. Він ніжний, палкий, витончений, наче я для нього королева. Та водночас домінує в усьому. Починаючи з того, можна мені щось казати чи ні, і звісно ж, закінчуючи тим, як ми кохаємося. Я божеволію від цього поєднання, щомиті чекаю, що ж буде далі, — і він дивує мене кожної такої миті.

Схоже, саме це й приманило мене до цього чоловіка аж так, що я готова була йти за ним уже в найпершу хвилину знайомства, без вагань сіла в авто, погодилася їхати на край світу, ні про що не питаючи.

Розділ 4

Ті вихідні були шаленими!

Він закохував мене до нестями. Зводив з розуму своїми пестощами, вчив пестощів у відповідь, вивчав мої смаки, знайомив із власними. Він, як завзятий науковець, досліджував моє тіло, виявляючи на ньому центри насолоди. І результат був неперевершеним! Напевно, це правильно — у перші рази ось так пізнавати одне одного. Так роблять дорослі, щоб позбутися зайвих розчарувань у майбутньому.

Сон знову лише на світанку під заливистий спів солов’їв, які співають оду новому дню. Філіжанка запашної кави разом із шоколадним тістечком, що їх він замовляє в номер, наче вгадуючи, що я прокинуся саме зараз. А він сидить у кріслі перед вікном і читає якусь книжку. Це вмить струшує з мене сонливість. Навіть скоріше, ніж запаморочливий запах кави, що лине від філіжанки по всій кімнаті.

Оце так відкриття!

— Ви читаєте? — відверто дивуюсь я й не соромлюся промовити це вголос.

Він сміється щиро. Видно, зрозумів, що неабияк вразив.

— Це додало мені бонусів у твоїх очах чи навпаки?

Він ще й питає! Але, як видно з наступної репліки, питання було риторичним.

— У сусідній кімнаті шикарна бібліотека, можеш ско­ристатися.

Задоволено киваю. Неймовірно! Я вже й надію втратила, що колись зможу зустріти людину, яка читає! Більшість мого оточення не розуміла цієї моєї пристрасті. Відкладаю все — і каву, і тістечко, — поспіхом накидаю на себе халат і вирушаю до сусідньої кімнати, на ходу зав’язуючи поясок. Учора я так і не зайшла туди, а тепер стала на порозі, як заворожена.

Одразу ж згадалось, як іще малою змушувала маму водити мене до дитячої бібліотеки. Читання було моєю пристрастю, скільки себе пам’ятаю. Жили ми бідно, на саму лише мамину зарплату книжок не накупиш, тож щонеділі я наполягала на поході в бібліотеку. Там цілий день сиділа в читальному залі, адже багато цікавинок не видавали додому, а ще купу книжок брала із собою. Цілий тиждень попереду, треба було запастися! У мами був лише один вихідний, море хатньої роботи, халтури, щоб утримувати мене, — та я не пам’ятала, щоб вона бодай раз відмовила мені в цьому поході.

Іду вздовж полиць, роздивляюся, що тут є, і аж подих перехоплює. Насправді колекція не дуже велика. Але які то книжки! Самі новинки та бестселери! Він уже поруч, кава в одній руці, книжка в іншій. Спостерігає за мною: що ж саме мене зацікавить. Власне, мій погляд уже зупинився на нобелівських лауреатах. Обираю Памука. Саме вийшов українською його «Мене називають Червоний» [2].

Роздивляюся, що ще тут є. Типовий кабінет — зі столом, письмовими приладдям, комп’ютером, принтером, кріслами та диваном. Саме тому книжкові полиці чудово вписуються в інтер’єр. Невже хтось із гостей готелю приїздить сюди працювати? Видається малоймовірним — але ж кімната саме так обладнана. Й інтернет є. Он на шафі роутер.

Заглядаю, що для себе обрав він. «The Black Swan» [3].

— В оригіналі?

— Доводиться. Українською його ж хіба дочекаєшся?

О, це так, з українськими перекладами справді халепа. Але ж і він цікавий варіант обрав — читати в оригіналі. Треба буде й собі спробувати. Чула гарні відгуки про цього автора.

Я повертаюся в спальню, щоб забрати свою каву й тістечко. Потім обираю для себе одне з крісел у бібліотеці, сідаю в нього, підібравши ноги, і занурююся в читання. Це було так затишно, спокійно, приємно, що я вже навіть не згадувала про свої страхи. Вони розтанули, наче й не було.

Прохолодний душ. Він поруч. Прибирає моє волосся, цілує шию, тулиться оголеним тілом до спини, і я вже розумію, на що чекати наступної миті. Спираюсь долонями на холодні, вогкі від води кахлі, заплющую очі. По тілу біжить вода, то крижана, то неймовірно гаряча. Шкіра не встигає реагувати на зміни, тіло тремтить. Він лоскоче мої груди, пальці стискають стегна, потім живіт і знов груди. Цього разу він робить усе швидко. Губи з присмаком кави. З них злітає розчарування, адже я залишилася ні з чим, і він це зрозумів. Моє тіло палає вогнем, а він уже вимикає воду, знімає для мене рушник, обгортає.

— Буде тобі твій оргазм, — цілує. — Згодом. А поки що ти маєш хотіти мене. На нас чекає обід. Одягайся хутчіш.

Дивною рисою його характеру було те, що він ніколи ні в чому не виправдовувався. Чи то не вважав за потрібне в стосунках зі мною, чи то в нього була якась своя картина світу, у якій не було місця виправданням — я не знаю. Та за весь час мого з ним знайомства я лише раз почула від нього скупе «пробач». Це сталося тої ночі, коли я бачила його востаннє.

Прогулянка біля озерця.

Кілька рибалок на містках з різних боків. Він веде мене далі, стежиною поміж височенних зелених кущів. На верхівках дерев щебечуть птахи. Промені сонця прозорими стрічками протискуються між листям. Запах лісової вологи бентежить ніздрі. Хочеться захопити якомога більше, щоб насолодитися наперед. Навколо тиша. Така пекуча, що здається, ніби чоловік поряд чує удари мого серця, а кроки віддаються луною. Невеличка біла альтанка, обвита диким виноградом. Заходимо всередину. Там диван, столик, на ньому бокали, фрукти, вино, ще щось. Я не встигаю розгледіти.

Він хапає мене в обійми й починає цілувати.

Ось так, на вулиці, коли з цього місця видно, як люди рибалять?!

Я почала відштовхувати його, адже знала вже — на самих лише поцілунках ми не спинимося.

— Хіба ти не хочеш мене? — у нього здивований і водночас незадоволений погляд.

Почуваюсь, як у пастці. Розумію: якщо наполягатиме, не зможу відмовити, ноги вже тремтять. Незбагненна реакція! Але, набравши в груди якомога більше повітря, кажу:

— Ні, не хочу, — і негайно виправляюся: — тобто хочу, але не тут. Будь ласка, не треба…

Очі вологі, ось-ось сльози покотяться.

— Невже тобі тут не подобається? — насуплює брови.

Боже, ну чому він не хоче мене просто почути?! Навіщо вимагає пояснень.

— Тут чудове місце. Мені все подобається.

Його погляд відверто каже: «Тоді я не розумію, що за примхи?»

Невже він справді не розуміє мого стану?

— Я не можу кохатися на вулиці, коли навколо повно людей!

— Ти гадаєш, що вони там усілися, щоб за нами спостерігати?!

Його обличчя змінилося, тепер він насміхається. Наче взагалі нічого особливого не пропонує!