Мрія метелика - Щеглова Лія

Він міг. Йому можна. Він замкнув мене й пішов. У безсиллі щось змінити я всілася на підлогу під дверима. Кинулася до телефону й одразу ж схаменулася. Що й кому я можу пояснити? Адже не знаю навіть, куди саме він привіз мене. Учора геть за дорогою не стежила! Я підхопилася, підбігла до вікна. З висоти якогось там поверху крізь полуденне сонце довго вдивлялася в силуети навколишніх будівель. Жодної знайомої вулиці, жодної ознаки, за яку б я могла зачепитися. Наче це якесь інше місто!

Почала розглядатися. Адже він живе тут! У ванній зубна щітка, приладдя для гоління, речі в шафі, їжа в холодильнику. Тож мають бути якісь квитанції чи ще щось! Та виявилося, що цей чоловік доволі скритний. Окрім шафи для одягу, у якій речі лежали ідеально складеними, усі інші шухлядки були замкнені. Мені не вдалося знайти жодного аркушу, де б було зазначено адресу.

Я здалася. Усілася на канапу у вітальні, де вчора все почалося, підтягнула до себе ноги й чекала. Дзвінок мобільного змусив мене здригнутися. Мама. Я завагалася, розмірковуючи, що їй казати. Телефон замовк та за кілька секунд знову заграв. Мені не хотілося їй брехати, та я розуміла, що й правду про те, що сиджу замкнена в чужій квартирі, сказати також не можу.

— У мене все добре, мамо, — встигла промовити раніше, ніж вона запитала.

— Ти де? Я хвилююся, люба! Я ніколи не втручалася у твої справи, та раніше ти завжди приходила додому.

Господи, от що їй казати?

— Я… мамо, учора я зустріла одну людину, чоловіка, і зараз волію побути з ним. Зрозумій мене, добре?

Якийсь час вона мовчала, та я відчувала, що вона поруч. Я сподівалася, що вона не стане мені докоряти.

— Я добре розумію тебе. На жаль… Телефонуй мені, будь ласка.

«Гаразд» я вже казала телефонним гудкам. Прибрала телефон у сумку й раптово усвідомила, що не збрехала їй ані слова, сказала чисту правду. Я хочу бути поруч із цією людиною. Від цього мені самій стало моторошно.

Він повернувся за кілька годин, ані словом не пояснивши своє зникнення. Налякана очікуванням, я почала збиратися, та він мав іншу думку.

— Ти маєш поїсти.

— Я піти маю. Хіба ви не чуєте мене? — він був років на двадцять старший за мене, тож я навіть не могла сказати «ти» своєму випадковому коханцеві. — На мене чекають! Негайно відчиніть!

Я стояла в передпокої зібрана, чекаючи, поки він відчинить ті кляті двері, адже ключа в замку знов не було.

Він не відповів. Схопив за плече й потягнув на кухню. Усадив на стілець і вказав на тарілку:

— Їж!

Сам сів навпроти. До виделки я й не торкнулася, хоч і справді була голодна. Сиділа, опустивши очі. Він зачекав. Недовго.

— Подивись на мене! — наказ.

Дивлюся й не розумію — це що, він сердиться на мене?! Та це я маю трощити тут усе за те, що замкнув мене на півдня! Хіба він не розуміє?!

— Голодною ти звідси не підеш! — підвівся й пішов.

Я ж схопила тарілку й щосили пожбурила її об стіну. Тарілка повільно сповзала, залишаючи по собі сліди якоїсь зеленуватої пасти. Навколо падали шматки сиру, розкочувалися оливки. Зрештою, вона відліпилася від стіни і, вдарившись об підлогу, розбилася. Брязкіт видався аж надто лунким. Він зупинився. Різко обернувся до мене. І тут мені здалося, що він зараз уб’є мене — таке в нього було обличчя. Схопилася, не встигла й відскочити, як він уже поруч. Відчайдушно заплющую очі. Та він, на диво, обережно торкається моїх щік холодними, як крига, долонями, ніжно проводить.

— Хіба я скривдив тебе, маленька?

Голос лагідний, спокійний, і не скажеш, що мить тому шаленів. Натомість шалено стукотить моє серце. Він горнеться до мене, цілує. З моїх губ злітає стогін, тіло зрадницьки тремтить, я неспроможна впоратися з цим. І вже не розумію, чому вперлася з тією їжею, адже прагну лише одного: щоб не відпускав від себе ні на мить. Усвідомивши це, роблю зусилля. Так не можна. Такий зв’язок не є природним. Піднімаю руки, щоб відштовхнути його, та ні. Цей чоловік знає кожну мою думку. Перехоплює їх, підносить до своїх губ, починає повільно обціловувати.

— Не треба, дівчино, не варто відмовлятися, не пручайся.

І я тану в цих його словах.

Він кладе мої руки собі на шию, наче пушинку підхоплює й несе в ліжко.

Прошу, щоб не заїжджав у двір. Мовляв, не хочу, щоб бачили сусіди. Насправді не хочу, щоб він бачив, у який під’їзд піду я.

— Сусіди вже давно сплять, — слушно зауважує він і заїжджає під арку.

Глушить мотор. Кілька секунд я чекаю, що він ще щось скаже. Дарма. Відчиняю дверцята й виходжу. Перш ніж устигаю їх зачинити, все ж чую його слова:

— Ти підеш до мене вдруге?

Шалено хочу сказати «ні!», це ж так легко, чи бодай хитну­ти головою — і не можу. Зачиняю дверцята й біжу геть. У під’їз­ді змушена якийсь час постояти й вгамувати серцебиття.

Надворі глибока ніч, але в нашому вікні горить світло. Мама досі не спить. Знаю, що чекає на мене. Розкаже, що багато роботи, що їй терміново треба було закінчити статтю. Запитає, чи хочу я їсти. Я не хочу, щоб вона бачила, яка я збентежена всім, що сталося. Але ж вона все одно здо­гадається…

— Попиймо чаю? — пропоную я, бо розумію, що не можу зараз отак просто піти в ліжко.

Вона в мене редакторка. Працює у видавництві, іноді бере роботу додому, підробляє. У кімнаті відчувається стійкий запах валеріани. Обнімаю її міцно-міцно й шепочу у вухо:

— У мене справді все добре, мамо.

Киває. Вона мене чудово розуміє. І я знаю, чому.

Розділ 3

Наступного дня в мене почалися місячні. Я могла заспокоїтися тим, що ця примарна історія не матиме жодних наслідків. Охоче ходила на роботу, знайомилася з колегами. Нові враження розвіяли оману того чоловіка. Я вже навіть майже повірила, що минулось. Намагалася не згадувати того, що сталося. Гадала: це найкраще, що можна зробити. Здавалося навіть, що виходить.

Якою ж я була наївною! Та про це згодом.

Колежанка по кабінету, трішечки повненька, із веселою вдачею, Ольга, допомагала мені з адаптацією. Знайомила з усіма під час обідньої перерви. Ні на секунду не замовкала.

— Наталочко, привіт, от познайомся, у нас новенька! — мовить до високої чорнявої дівчини, що сідає за столик поруч із нами. — Так, нарешті взяли! — і до мене: — Наталя у нас бухгалтер, співпрацює з нашим відділом.

Наталя з першого погляду здається доволі привітною, щиро усміхається, вітає мене з першим днем, ще про щось питає. Незначуще, та вже розумієш, що порадниця серед рахівників уже є.

— А це Сергій, айтішник, — вказує на хлопця в окулярах з товстенною оправою, який стоїть із тацею в руках, шукає, де сісти.

Айтішник — то гарне знайомство, мало що з технікою може статися, та Оля відразу й обламує мене.

— Він з нами не співпрацює. Його сектор поверхом нижче. Я тобі потім покажу нашого айтішника. Агов, Сергію, можеш з нами сісти! — до нього. І відразу ж до мене: — Він такий розумака, тобі сподобається!

Уже по дорозі додому розповідала, хто чим займається, хто з ким конкурує. Вона знала все про всіх. Та при цьому не видавалася пліткаркою. Якось по-доброму воно в неї виходило, без заздрості або злоби. Окрім того, виявилося, що нам із нею йти додому в один бік. У той час як Ваня, ще один сусід по кабінету, спокійний і врівноважений, пояснював, як налагоджено локалку, де що можна взяти, де які шаблони документообігу.

Тиждень промайнув непомітно. Я вже почала більш-менш орієнтуватися в тому, як організована робота на фірмі. Вивчила імена людей, від яких залежала. Звикала до нового для мене режиму з восьмигодинним робочим днем. А головне: на якусь мить повірила, що продовження тієї шаленості не буде.

Він зателефонував у п’ятницю, відразу після завершення робочого дня. Побачивши незнайомий номер, я вмить зрозуміла, хто це. Стала посеред тротуару, наче громом прибита. Слова, що казала Ользі, десь застрягли, я тримала в руках свій старенький телефон, дивилася на номер і не знала, що робити. Я відверто злякалася. За тиждень остаточно визначилася з тим, що не хочу мати стосунків із людиною, яка впливає на мене, наче удав на кролика. Що нічого путнього з цього все одно не вийде. І, мабуть, простіше за все було б не брати слухавку, та мені було несила відмовитися.