Катерина - Гнатко Дарина

— Дивися, що робиш! — Засичав він, хапаючи за руку Катерину, яка пручалась, та силою саджаючи її за стіл. — Ходиш, як сонна муха.

— Сонна, — пробурмотіла ображена Одарка собі під носа й застигла біля лави, збагнувши раптом, що потрібно їй робити. Заяскрілими очима дивилась вона на сотника, а сама думала: нічого любчику, що я сонна, скоро й ти заснеш, міцно заснеш, забувши про панянку свою, а коли прокинешся, не буде вже її поряд. От тільки згадати б, куди поділа вона своє сон-зілля, що придбала в баби-знахарки Заведенчихи, коли замучилась вже вкрай тими безсонними ночами. Здається, пхнула за піч та й забула, коли Макар повернувся знов до хутора. Де й сонливість її тепер поділася, почала вона рухатися жваво та моторно, не надто намагаючись звертати уваги на те, як Макар на панянку поглядає, як умовляє її попоїсти, а вона відверта від нього своє молоде, гарне личко. Вигодивши хвилину, Одарка полізла тремтячими руками за піч і аж зойкнула радісно, намацавши-таки того клятого сон-зілля. Покосилась на сотника, який мовчки сьорбав її борщ. Нічого, прийде ніч, і тобі, голубе, уже не до пестощів із панянкою буде, заснеш, заснеш ти, любчику.

Напружена, тремтячи від ревнощів, спостерігала потім Одарка, як дудлить Макар квас із зіллям її сонливим, і тільки очима недобре зиркнула, коли він указав їй на двері.

— Пішла геть, Одарко!

Серце її затисло ревнощами.

— То ще ж кисіль…

Сотник підвівся із-за столу.

— Геть, я сказав!

Одарка блимнула чорнотою очей і слухняно вийшла в сіни, утішаючи себе тим, що даремно поспішає насолодитись він молодим тілом, напевне, дуже жаданої пані, не встигне, любчик, засне.

Одарка вийшла, і світлицею відразу ж опанувала тиша. Сотник, смакуючи, допивав свій квас, а Катерина мовчки сиділа з краю столу, наляканими очима слідкуючи за кожним його рухом, щомиті чекаючи, що ось зараз кинеться він на неї, мов голодний звір, щоб назавжди забруднити, заплямити її тіло, торкнутися того, чого мав право торкатися лише Криштоф. І даремно кричати чи кликати когось на допомогу, ніхто не допоможе в цьому клятому місці, ніхто й не почує її.

Сотник позіхнув і смачно потягнувся.

— А що, Катруню, скучила за мною?

— Ні!

Він повільно підвівся зі стільця.

— А от я скучив, і знала б ти, Катруню моя солодка, як я за тобою скучив, якою жаданою стала ти для мене за весь цей час розлуки. Немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе…

Катерина з огидою поглянула на нього.

— Не треба, дядьку Макаре, нічого не кажіть!

— Не віриш мені?

— Не вірю! Той, хто підіймає руку на жінку, не може її любити.

— Так то ж я з ревнощів, моя солодка. Та я ж сатанію весь, коли подумаю про те, що той пан проклятущий обіймає тебе, цілує, кохає те, що мало належати мені, якби він не з’явився.

— А я йому й належу, і кохаю його! — вигукнула Катерина прямо в сите, угодоване лице сотника, яке відразу ж перекосилось від люті й почервоніло все. — А ви, дядьку Макаре, як були мені огидні, так і залишились, якщо не стали ще огиднішим.

Сотник зіщулив очі.

— За паном своїм проклятущим ткнешся, а зі мною он як? — Він недобре всміхнувся. — Дарма ти так, Катре, дарма кохання моє топчеш, пожалкуєш ще, та пізно вже буде. А я ж хотів лагідним із тобою бути, думав, що отямиться моя Катруня. А ти он як.

Швидко, одним рухом, він кинувся до неї. Катерина не втрималась, закричала й чимдуж подалася до дверей у сіни. Але клята спідниця заплуталась, та й сотник виявився дуже швидким. Сильні, грубі руки, що вже торкались її тіла, лишаючи синці, ухопили Катерину за три ступні від дверей. Гарячі, вони притисли її до чужого, ненависного тіла, а пишні вуса залоскотали ніжну шию, якої він торкнувся поцілунком.

— Катруню, дурненька, звідси ж не втечеш!

— Відпустіть мене!

— Ні, і не думай про це.

Легко, мов дитину, він підхопив її на руки й, незважаючи на те, що вона відчайдушно пручалася, поніс до засланого розкішним хутром ліжка. Катерина тільки застогнала, коли її безжально кинули на ліжко, і хотіла знову зіскочити, але сотник не дав. Його важке вгодоване тіло навалилося на неї всією вагою, боляче притисло до ліжка, а жадібні, неласкаві чужі губи зім’яли її вуста жорстоким, безжальним і болісним поцілунком. Катерина закам’яніла під ним, із огидою відчуваючи на своєму тілі ненависні пазурі, що почали трощити розкішну тканину сукні, і тріск той мало не зводив її з розуму, бо ще трішки й залишиться вона перед ним геть беззахисною, ще трішки й станеться те, чого вже ніколи не виправити.

— Катерино! Жадана моя!

Його шепіт рвав напружену тишу ночі, а безжальні губи цілували вже шию, тільки поцілунки ті ставали поволі кволішими, усе повільнішими, неначе цілував він її вже знехотя. І якоїсь миті Катерина відчула, як його тіло зробилось іще важчим, а потім збагнула, що сотник просто заснув. Дихав він тепер рівно та тихо й лежав нерухомо, придавивши її до хутра та ліжка. А Катерина й дух зачаїла, боячись навіть подихом своїм пробудити його, боячись навіть поворухнутись, аби він не прокинувся.

Так, із занімілим від чужої тяжкості тілом, пролежала вона ще довго, дослухаючись до того, що діялось на хуторі, до п’яних пісень, що лунали вночі грубими чоловічими голосами, до собачого гавкання десь далеко та до рівного подиху сотника в себе під вухом. Поки що вона уникла його жадібних пазурів, та чи то надовго? Час минає, він, може, скоро прокинеться та знову простягне до неї свої пазурі. І ніхто не захистить, ніхто її вже не врятує. А Криштоф…. Де зараз її Криштоф, чи кинувся вже він своєї Катарини, чи шукає її десь серед темної ночі? Любий, коханий… А чи здогадується він, у чиї тенета вона попала, чи допускає думки про те, що нахабні пазурі сотника Яковенка посеред ночі тягнуться до молодого тіла його дружини. І важко, і нестерпно було думати їй про те, як, здогадавшись, Криштоф сприйме це. Чи не відчує він одрази до дружини, яку зґвалтував інший, тіло якої належить уже не йому одному, а торкнулись його чужі, ненависні пазурі. Думки про це були найбільшим болем Катерини, вони пекли її весь той час, поки зовсім поряд смачно хропів сотник, а навкруги панувала цілковита тиша глупої ночі, у якій давно стихли співи невідомих людей і позмовкали собаки. А вона все не спала, страх крав у неї сон, висмоктував сили з тіла й чорною, холодною змією копошився десь глибоко в серці. Страх того, що ось іще хвилина, якась коротка мить, і сотник прокинеться, обірветься його солодкий сон. І знову пазурі його потягнуться до неї, потягнуться, щоб зробити її належною йому, аби вкрасти її у Криштофа.

Та нічна година все ж давалася взнаки, і якоїсь миті Катерина, не зчувшись, задрімала, задрімала коротким, тривожним напівсном. І прокинулась так само несподівано, як і заснула. Сотник спав, та так, мов не спав до цього цілий тиждень. Темінь панувала у світлиці, і раптом у темряві здалась Катерині чиясь присутність. Вона вдивилась у неї, напруживши очі, і помітила біля ліжка чиюсь високу застиглу постать. Чоловік то був чи жінка — розібрати неможливо.

— Уставай, — пролунав із темряви похмурий жіночий голос, і Катерина зрозуміла, що перед нею Одарка та, мати Тарасова. І полегшення відчула, і нові страхи, але не встигла вона отямитись, як Одарка з роздратуванням скинула з неї сотника й зашипіла. — Ти що, пані, зовсім глуха? Сказала ж, уставай!

Катерина поворушила онімілим тілом.

— Сотник прокинеться!

Одарка коротко реготнула.

— Не прокинеться, спатиме він до ранку, — упевнено промовила вона, висмикуючи Катерину з ліжка. — А ти, пані, давай, рухайся, я коня вивела зі стійла, я б раніше прийшла, та ті дияволи поки поснули.

Катерина залупала.

— Ви… ви відпускаєте мене?

— А що ж я, по-твоєму, в дідька роблю?

Катерина розгубилась.

— Але ж чому?

Одарка штурнула її в спину.

— Не питай, бо я й сама не знаю, — невдоволеним голосом пробурмотіла вона, виштовхуючи Катерину в сіни. — Не знаю, чому пожалкувала я тебе, пані. Не знаєш ти, які думки весь вечір не давали мені спокою, не відаєш ти, пані, що померти могла від мого ножа, у сні померти, бо довго я так стояла над тобою, заснулою, і рука моя не раз уже підіймалась, щоб обірвати життя твоє молоде, та чомусь не змогла, не здужала рука моя скоїти цей гріх.