Катерина - Гнатко Дарина

Петро вийшов, а Катерина лишилась наодинці зі спохмурнілим Тарасом, який мовчав, час від часу кидаючи на неї замислені, обережні погляди. Мовчали обоє, і чутно було, як десь голосно гавкають собаки, лаються верескливими голосами жінки й реве корова. Кімната, у якій сиділа Катерина, була водночас розкішно вбраною й дуже брудною. Хутро на високому ліжку, хутро на стільцях, оксамитові занавіски на маленьких віконцях, посуд зі срібла, пухнасті килими на долівці, однак усе це було не надто чистим. А так звичайна світлиця звичайної сільської хати. Невже це кімната сотника?

Катерина поглянула на Тараса.

— Де твій господар?

Тарас вишкірив жовтуваті зуби.

— Скучили, пані?

— Відповідай!

Тарас ображено зіщулився.

— Е, ви тут, пані, не надто хвоста розпускайте, бо за господаря тут моя мати, Одарка Рогозиха, а вона жінка крутої вдачі, як не її зверху, відразу ж духопеликами частує, наче медяниками.

— І тебе теж частує?

Тарас почухав брудну чуприну.

— Та буває такого, що й частує.

— А де це ми?

— На хуторі. А на якому, знати вам не обов’язково. Ви сидіть собі, мовчіть побільше та чекайте, поки пан сотник повернеться.

Катерина обпекла його холодним поглядом і відвернулась до вікна. Скрізь каламутне, забруднене скло було видко тільки шматочок двору, перехняблений тин і кущі смородини. А за тином тільки поле й більше нічого. Де вона, у якій стороні від рідного села, того Катерина не знала й навіть не уявляла, бо везли її з лантухом на голові, скрізь який було видно тільки слабке мерехтіння світла. І як зможе знайти її Криштоф, коли почне шукати, у який бік подасться? І що буде, коли повернеться той сотник? Подумати навіть про те було страшно Катерині, й вона гадала, що не витримає знову його нападів. Навіщо привіз він її сюди? Щоб помститись, забивши до смерті, чи щоб помучити ще, потримавши поряд як свою коханку. Ой, лишенько, тоді вже краще зразу померти, аби не поганити себе, тіло своє, яке належить тепер одному лишень Криштофу.

У сінях почувся гуркіт.

— Тарасе, бісова душа, де ти, дурню?

Тарас підхопився прожогом, мов обпечений.

— Тут я, мамо, у світлиці.

Гуркіт затих, і зі скрипом відчинились двері. На порозі з’явилась постать високої, ставної жінки. Вона стрімко увійшла до світлиці, тримаючи в руках напівживу, із недорубаною головою курку. Очі її, гарні та схожі своїм чорним тереном на очі Тараса, умить оббігли світлицю й, зіщулившись, зупинились на притихлій Катерині.

— Митько сказав, що ви з Петром і Даньком когось привезли. — Вона хитнула головою на Катерину. — Хто така?

Тарас знизав плечима.

— Паня, якась там графиня.

Чорноока незнайомка спохмурніла.

— І нащо ти притягнув її сюди?

— Taк пан сотник приказали.

— Макар наказав тобі привезти сюди оцю? — недовірливо запитала чорноока, яка, найпевніше, була матір’ю Назара чи то Тараса, або як там у мороці його звали, цього волоцюжку, що привіз її в це кляте, мічене розбійниками місце.

Тарас понурився.

— Ну, привіз.

— А навіщо вона Макарові?

— Звідки мені знати.

Чорноока помовчала, кидаючи на Катерину полум’яний погляд, геть далекий від доброзичливості. О, то був погляд такий схожий на споглядання мачухи, що Катерина мов її перед собою побачила в цьому незнайомому місці. Чорні очі запалали дуже знайомим вогнем, хоч ця жінка й не була надто схожою на Килину Мальчиху. Дарма що була в літах, зовнішність мала набагато привабливішу, ніж Мальчиха. Якась потаємна чарівність ховалася в кожній рисі її вродливого з високими вилицями лиця, на якому, немов опрічним життям, жили такі великі, неймовірно гарні очі з довгими віями та пронизливим поглядом. А ще прямий, гордовитої форми ніс і пишногубий рот. Що не кажи, а жінка ця мала дивовижну вроду та носила її з гордістю, як свої важкі перса і пишне, дебеле тіло, убране в довгу синю спідницю та білу шовкову свитку, що видавалась чомусь замалою на її пухкому тілі. Певне, і волосся вона мала чорне, та його не було видко під гарним синім очіпком.

Катерина не надто зручно почувала себе під тим її допитливим та неприємним поглядом, не розуміючи, чому не сподобалась вона цій ледве знайомій тітці, чому поблискує вона тими очицями так, мов Катерина вже такого лиха їй завдала, що годі й казати. Та яке ж лихо могла вона їй заподіяти, коли бачить уперше й зовсім не знає, що це за людина й хто вона така, ця чорноока незнайомка.

Жінка кинула курку, яка тріпалася в її руках, на долівку, не звернувши уваги на те, що кров бруднить гарний пухнастий килим.

— Ось що, Таpace, давай вези цю паню туди, де взяв.

Тарас прожогом зіскочив на ноги.

— Здуріли, мамо?

— Роби, що кажу!

— Ага, чекайте.

— Тарасе, краще тобі мене послухати.

— А я вже давно слухаюся тільки того, що накаже мені пан сотник, — уперто відгукнувся Тарас, пронизуючи таким поглядом матір, що навіть Катерина здригнулась. Але чорноока Одарка Рогозиха погляду сина ні крапельки не злякалась, не така вже вона була людина, щоб лякатися ще когось, надто ж власного сина. І на відміну від Катерини, знала вона, чого лютує на неї Тарас, — не міг ніяк пробачити, дурень блаженний, що не любила вона його батька, а половину свого життя кохала сотника Макара Яковенка. І не його, Макара, ненавидів він, Тарас, а саме її, бо це вона кохала сотника, а не той її. А для Одарки, хоч би як Тарас лютував, почуття до Макара було найкращим із того, що вона мала в житті. Видана насильно батьками за козака Микиту Рогозу, вона жодної хвилини свого подружнього життя не любила Микиту й без жалю зраджувала йому, таким чином помщаючись за його кляте нею сватання. А Микита був чоловік геть безхарактерним, вертіла вона ним, як циган сонцем, змінюючи коханців одного за одним. І тривало це доти, доки не зустріла вона сотника Макара Яковенка. Що подіялось тоді Одарці? Та для неї неначе недовідомий світ відкривсь, вона мов народилась ізнову, і те, що було раніше байдужим, заграло тепер новими барвами. Кожна мить її життя належала тепер йому, жила вона для нього, цвіла рожею, однак недовго. Макар її не покохав. Так, побавивсь тілом розкішним, та й воно йому швидко набридло, поїхав геть, не бажаючи розуміти того, що є всім для Одарки, що без нього вона ніщо в цьому світі.

— У тебе ж є чоловік, — цідив він колись скрізь зуби гіркі для неї слова, відпихаючи від себе її руки, що жадібно його обіймали.

Одарка ж линула до нього всім тілом.

— Микита? Та я ж покину його!

— І що?

Вона гаряче цілувала його холодне, байдуже лице.

— Із тобою піду! За тобою піду, хоч і на край світу.

— І нащо ж ти мені потрібна? — безжально топтав він її щире почуття, поблискуючи холодним поглядом. — Ні, краще лишайся вже, Одарко, біля свого Микити, а мені ти не потрібна.

У такі хвилини вона мов провалювалася в чорну безодню, відчуваючи, що не потрібне їй життя на цьому світі без нього, вона й не хотіла його вже волочити, те життя, і самогубством грішила, та залишалась жити, аби знову горіти тим своїм хворобливим коханням до Макара. Бо кожного разу, услід за чорною безоднею туги, оживала в серці надія, що Макар іще отямиться, побачить її вірне, незрадливе кохання й прийде до неї.

І ось він прийшов. Прийшов, коли Микита помер, прийшов несподівано, і серце Одарки знов ожило надією. Щоправда, був він усе таким самим холодним і байдужим, проте тепер був поряд, і дурне жіноче серце знову повірило в те, що він її покохає. А ще те серце, хай і не бажало, відразу ж відчуло, що в Макара з’явилася інша. І річ була не тільки в тому, що відмовлявся він тепер від її спокусливих принад, ні, тут було щось інше. Вона серцем відчувала, що Макар покохав, але не її, а якусь іншу, невідому й уже ненависну щасливицю, яка домоглася того, до чого вона, Одарка, ішла роками й не діставала, — Макарового кохання.

І потекли для неї дні в муках, коли був він поряд, такий близький і далекий водночас, і ночами в безсонні лежала вона на холодному, не зігрітому ним ліжку, вилупивши очі в стелю, й думала, напружено думала, хто ж вона, та незнайома щасливиця. Чи вродлива вона, чи вродливіша од неї, Одарки, у що вона не дуже вірила, бо цінувала свою вроду дуже високо, дбала про неї, відмикаючи від важкої праці, аби і з роками залишатись гарною для Макара. Та дарма, дарма шанувала себе, усе дарма. Не потрібна вона йому, хоч би яка гарна та вродлива була. Інша потрібна, інша. Думки ці пекли її розпеченим залізом, не даючи спокою ані вдень, ані вночі.