Рекурсія - Крауч Блейк

У певному сенсі поселення Гейнс-Джанкшн, що в окрузі Юкон, справляє враження такої самої віддаленості від цивілізації, як і морська платформа Слейда. Селище в канадській глушині, посеред вічнозеленого лісу, біля підніжжя закутого в льодовиковий панцир хребта.

Тут вона для всіх Марі Ідей [34]: ім’я позичила в першої серед жінок лауреатки Нобелівської премії, яка відкрила явище радіації, а прізвище — в улюбленої авторки гостросюжетних трилерів.

Гелена знімає кімнатку на горішньому поверсі, щовихідних працює в барі — неофіційно, за готівку.

Грошей вона не потребує. Вона знає майбутнє, її інвестиції вже в найближчі роки принесуть їй мільйонні прибутки.

Але корисно бути чимось зайнятою, а крім того, ні в кого не виникатимуть запитання, звідки в неї гроші.

Геленина кімната — сама простота: ліжко, комод і вікно, за яким — найпорожніше у світі шосе. Та її це влаштовує. У неї з’являються знайомці (не друзі) — через бар і містечко проходить чимало проїжджого люду, і час від часу вона прикрашає свою самотність невеличкою любовною пригодою тривалістю в двадцять чотири години.

Так, Гелена самотня, та, схоже, тут цей стан вважають нормою.

Вона швидко розуміє, що Гейнс-Джанкшн — це особливе місце для особливих людей.

Людей, які шукають спокою.

Людей, які шукають, де сховатися.

І, звісно, для людей, які шукають перше й друге.

Гелені бракує роботи, яка триматиме в напрузі її розум.

Бракує лабораторії.

Бракує мети.

Не дає спокою думка: як сприйняли батьки її зникнення?

Щодня, щогодини вона картає себе за те, що не працює над створенням крісла, яке допомогло б зберегти хоча б найголовніші спогади й навички таким самим хворим, як її мама.

Гелені вже спадало на думку, що розрубати цей вузол проблем можна було б, скажімо, убивши Слейда. Дотягтися до нього — раз плюнути: просто телефонуєш Чжи Уну, так і так, мовляв, передумала, пристаю на вашу пропозицію. Але в неї рука не підійметься. Може, це й погано, але вона не з того тіста.

І Гелена втішає себе тим, що кожен день, прожитий нею в цьому ізольованому закутку, ще не відомому Слейдові, захищає світ від загрози, яку може принести її винахід.

За два роки Гелена дістає через даркнет фальшиві документи й посвідчення особи, переїжджає на Аляску, в Анкоридж, і починає працювати асистентом в одного університетського нейробіолога, добросердого чоловіка, який ні сном ні духом, що його помічниця — одна з найперших величин у цій галузі. Вона цілими днями опитує хворих, що страждають від хвороби Альцгеймера, тиждень за тижнем і місяць за місяцем фіксує погіршення їхньої пам’яті, коли недуга, прогресуючи, просто вбиває особистість. Вона не сподівається, що ця її робота призведе до кардинальних зрушень, але вона займається улюбленою справою, та й розум не простоює без діла. Якби Гелена залишилася в Юконі, то нудьга й безцільність тамтешнього існування точно довели б її до депресії.

Бувають дні, коли їй аж свербить узятися до створення МЕГ-мікроскопа й апарата для реактивації, які могли б урятувати тих, кого вона опитує, зберегти їхню пам’ять і спогади, що визначають їхню суть. Та це надто ризиковано. По-перше, Слейд може пронюхати. А по-друге, ще хтось, бува, як вона свого часу, випадково замість відновлення спогадів отримає змогу переміщуватися в часі. Таку потужну технологію не можна довіряти людям. Чим закінчилось розщеплення атома? З’явилася атомна бомба. Можливість змінювати спогади, а разом із ними й реальність, буде не менш небезпечною, почасти й тому, що це дуже спокусливо. Хіба сама Гелена не кинулася виправляти минуле, щойно отримала таку нагоду?

Та крісло так і не з’явилося, Гелена зникла, і єдина загроза для пам’яті й часу — знання в її голові, які вона забере із собою в могилу.

Вона вже не раз думала про самогубство. Це була б найпевніша гарантія того, що Слейд не знайде її та не змусить працювати.

На випадок, якщо цей день таки настане, Гелена виготовила кілька таблеток хлористого калію.

Вона весь час тримає ці таблетки при собі, у срібному медальйоні на шиї.

Гелена припарковується на гостьовій стоянці біля входу, виходить з машини та потрапляє в задушливу серпневу спеку. Місце вражає своєю доглянутістю. Альтанки, фонтанчики, галявина для пікніків. «Цікаво, — думає Гелена, — на що батько утримує цю красу?»

Біля стійки адміністратора вона реєструється та вписує своє ім’я у бланк, який дають заповнювати пожильцям. Поки адміністраторка знімає копію з її водійського посвідчення, Гелена нервово роззирається.

Вона вже три роки прожила в цьому новому часовому відрізку. Хибні спогади про спільну працю на платформі мали б з’явитися у Слейда рано-вранці 6 липня 2009 року, тієї миті — на попередній часолінії, — коли вона померла в деприваційній капсулі, щоб повернутися у спогад, як в її стенфордську лабораторію заявився Чжи Ун.

Якщо Слейд не шукав її доти, то зараз точно шукає. Найімовірніше, він заплатив тут кому треба, щоб його сповістили про появу Гелени.

І ось вона з’явилася.

Однак вона прийшла сюди, чудово усвідомлюючи ризик.

Якщо Слейд чи хтось із його людей її вистежить, вона буде готова до зустрічі.

І Гелена стискає в кулаку медальйон, що висить у неї на шиї.

— Візьміть, голубонько. — Адміністраторка дає Гелені гостьовий значок. — Дороті в кімнаті сто сімнадцять, це в самому кінці коридору. Я вас пропущу.

Двері повільно відчиняються. Гелена входить до крила «Проблеми з пам’яттю».

Запахи побутової хімії, сечі та їжі в їдальні воскрешають у пам’яті спогад про останній візит до притулку для літніх людей. Це було двадцять років тому, коли її дід доживав останні місяці.

Гелена проминає хол, де мляві від постійного накачування ліками мешканці закладу дивляться по телевізору якусь передачу про дику природу.

Двері до кімнати 117 лише прихилені, і Гелена легко відчиняє їх.

За її підрахунками, востаннє вона бачилася з матір’ю п’ять років тому.

Дороті сидить у колісному кріслі, з ковдрою на ногах, і дивиться у вікно на підніжжя Скелястих гір. Напевно, вона помітила Гелену бічним зором, бо повільно повертає голову до дверей.

Гелена усміхається:

— Привіт.

Мати дивиться на неї нерухомим поглядом.

Жодного натяку на те, що вона впізнала дочку.

— Нічого, якщо я зайду?

Мати схиляє голову, і Гелена тлумачить цей порух як згоду. Вона заходить і зачиняє за собою двері.

— Класна в тебе кімнатка, — зауважує Гелена.

У телевізорі з приглушеним звуком увімкнуто канал новин. Фотографії — всюди. Її батьки, молоді та щасливі. Гелена — то немовля, то в день шістнадцятиліття, то за кермом їхнього сімейного «шевроле сільверадо» в день, коли вона отримала права.

Якщо вірити сторінці, що створив на сайті «Керінг бридж» [35] її батько, Дороті привезли в притулок після минулого Різдва, коли вона не вимкнула плиту й мало не спалила кухню.

Гелена сідає біля матері до привіконного круглого столика. На ньому ваза із зів’ялим букетом, стільницю всипано сухими пелюстками й листям.

Мати тендітна, мов та пташка, в передполудневому світлі шкіра на її обличчі видається тоненькою, наче папір. Їй лише шістдесят п’ять, а жінка видається значно старшою. Її сиве волосся стало рідким. Її руки, дотепер напрочуд жіночні та витончені, вкриті пігментними плямами.

— Я — Гелена. Твоя дочка.

Мати дивиться на неї з недовірою.

— У тебе шикарний вид на гори.

— Ти бачила Ненсі? — запитує мати. Голос її зовсім не нагадує колишню Дороті: слова звучать повільно, через силу. Ненсі — старша сестра Дороті. Вона померла під час пологів понад сорок років тому, Гелени ще на світі не було.

— Ні, не бачила, — каже Гелена. — Її давненько вже немає з нами.