Рекурсія - Крауч Блейк

— Поки що? — питає Слейд.

— Поки я не став тим, ким став. — Рід утирає сльози й дивиться на Слейда. — Не треба було мене рятувати. Не варто було повертати сюди.

— Що ти верзеш?

— Я міг би залишитися навічно в тому спогаді.

Баррі

Листопад 2007 року

Кожен день — одкровення, кожна мить — подарунок.

Просто сидіти за одним столом з дочкою, слухати її розповідь про прожитий день здається Баррі щедрою винагородою.

Як він раніше міг сприймати такі миті як щось самоочевидне?

Він насолоджується кожною миттю: як Меґан пускає очі під лоба у відповідь на його запитання про хлопців чи як загоряється, коли мова заходить про коледжі, куди вона хотіла б вступити.

Часом Баррі пускає сльозу в присутності доньки, але йому неважко пояснити цю сентиментальність: по-перше, Баррі кинув курити, а по-друге, Меґан дорослішала, і йому, як батькові, до цього не байдуже.

Джулію це трохи насторожує. В такі моменти Баррі ловить на собі її уважний погляд. Так дивляться на перекошену картину на стіні.

Щоранку, коли після нічного сну до нього повертається свідомість, Баррі лежить у ліжку та страхається розплющити очі: ану як він знову побачить себе у своєму самотинному барлозі, а цей другий шанс розвіється мов дим.

Але щоразу коло нього Джулія, щоразу він бачить, як крізь фіранки ллється світло, і єдиним, що пов’язує Баррі з іншим життям, залишаються хибні спогади, яких він позбувся б з превеликою радістю.

Гелена

5 липня 2009 року

Після вечері Гелена, вмиваючись перед сном, чує стукіт у двері, і, коли відчиняє, бачить на порозі Слейда. Вигляд у нього явно заклопотаний.

— Що сталося? — запитує Гелена.

— Рід повісився у своїй кімнаті.

— О Боже мій! Через хибний спогад?

— Обійдемося без припущень. Мозок у наркомана влаштовано трохи інакше, ніж у мене чи у вас. Хтозна, що він там насправді бачив, коли помирав? Просто я вирішив, що ви маєте бути в курсі. Але не бійтеся. Завтра я його поверну.

— Повернете Ріда?

— Скористаюся кріслом. Але скажу вам чесно, я не горю бажанням помирати вдруге. Як ви, напевне, розумієте, у цьому мало приємного.

— Рід наклав на себе руки, це був його вибір, — каже Гелена, стримуючи почуття. — Я думаю, ми повинні його поважати.

— Тільки не тепер, коли він працює на мене.

Гелена безсонно крутиться в ліжку, але ніяк не може заснути. Думки рояться в голові, жінці не вдається їх приборкати. Слейд брехав їй.

Крутив нею, як хотів.

Не давав їй спілкуватися з батьками.

Вкрав у неї життя.

Жодна інтелектуальна головоломка не інтригує Гелену більше, ніж таємнича сила крісла. Вона не хоче довіряти його Слейдові. Вони вже змінювали спогади. Міняли реальність. Оживляли померлу людину. Проте він з маніакальною рішучістю продовжує розсувати ці межі, і в неї резонно виникає питання: яка його справжня мета?

Гелена підводиться з ліжка, йде до вікна, розсуває завіси.

Високо в небі повня кидає блискучу доріжку на море, наче вкрите синьо-чорним лаком, — сяюче, нерухоме, як застигла мить.

Ніколи не настане той день, коли вона привезе сюди свою матір, посадить її в крісло і скопіює рештки її розуму.

Цього ніколи не станеться. Прийшла пора поховати свою мрію і валити звідси.

Але вона не може. Навіть якби їй вдалося проникнути на один із кораблів, які привозять на платформу всяку всячину, Слейд, зрозумівши, що вона втекла, просто повернувся б в один зі спогадів, які передуватимуть втечі, та зупинив би її.

Він спинить вас іще до того, як ви спробуєте втекти. До того, як вам це спаде на думку. І навіть до цієї миті.

І все це означає, що існує тільки один спосіб утекти з платформи.

Баррі

Грудень 2007 року

На роботі все краще, ніж перше, почасти через те, що Баррі пам’ятає деякі справи та знає, де треба копнути, але здебільшого тому, що йому вже до лампочки перспектива кар’єрного зростання. Начальство йому пропонує підвищення, дає кабінетну роботу й більшу зарплатню, але він відмовляється. Він хоче бути першокласним детективом, от і все.

До сигарет він вже не повертається, випиває тільки у вихідні, тричі на тиждень бігає підтюпцем, а щоп’ятниці вони з Джулією кудись ходять.

Однак не все безхмарно між ними. На Джулії нема відбитка смерті Меґан і зруйнованого шлюбу, а Баррі не може забути, як трагедія, немов іржа, роз’їла зв’язок між ними. В колишньому житті минуло чимало часу, перш ніж він припинив кохати Джулію. І тепер, хоч він повернувся ще до того, як все пішло шкереберть, не можна просто взяти й клацнути вимикачем.

Щоранку Баррі дивиться новини, в неділю читає газети, та хоч у голові відклались якісь ключові моменти майбутнього — хто з кандидатів стане президентом, які ознаки світової рецесії, — переважно пам’ять зберегла якийсь дріб’язок, і більшість інформації сприймається ним як цілком нова.

Тепер він щотижня буває в матері. Їй шістдесят шість, за п’ять років у неї з’являться перші ознаки гліобластоми мозку, яка й зведе її в могилу.

Через шість років вона перестане його впізнавати і втратить здатність до зв’язного мовлення, а незабаром по тому помре в госпісі, перетворившись на висохлу порожню оболонку. Баррі триматиме її кощаву руку в ті останні миті, не знаючи навіть, чи фіксує цей дотик її практично знищений мозок.

Дивно, та, знаючи, як і коли закінчиться її життя, Баррі не відчуває ані горя, ані відчаю. Тепер, коли він у маминій квартирі в Квінсі, за тиждень до Різдва, її останні дні здаються йому невимовно далекими. Баррі навіть вдячний долі за таке знання. Його батько помер від аневризми аорти, коли Баррі було п’ятнадцять років, помер раптово, несподівано. Зате тепер у нього є кілька років на прощання з мамою. І він покаже їй, що любить її, поділиться всім, що в нього на серці. Від усвідомлення цього факту Баррі напрочуд комфортно. Нещодавно йому навіть спало на думку, що насправді все життя — таке собі розтягнуте в часі прощання з рідними та близькими.

Сьогодні Баррі взяв із собою Меґан, і дочка тепер грає з бабусею в шахи. А він сидить біля вікна, мати наспівує щось фальцетом, який завжди глибоко хвилював Баррі. Він слухає та одночасно стежить за грою й позирає на перехожих за вікном.

Попри старі технології, що оточують зусібіч, та деколи знайомі заголовки в газетах, у Баррі зовсім нема відчуття, що він живе в минулому.

Цю реальність він відчуває саме як тепер. Пережите дуже вплинуло на Баррі, він дивиться на час уже не так, як дивився колись. Можливо, Вінс мав слушність. Може, все так і відбувається, як він казав: одночасно.

— Баррі?

— Так, мамо?

— Відколи це ти став такий задумливий?

Баррі всміхається:

— Не знаю. Це, напевне, на мене впливає четвертий десяток.

Мати уважно дивиться на сина й повертається до гри лише тоді, коли Меґан робить хід.

Вдень Баррі живе, по ночах спить.

Він ходить на вечірки, на яких уже бував, дивиться матчі, котрі вже бачив, та розкриває справи, давно здані в архів.

Час від часу Баррі згадує відчуття дежавю, що виникало в нього в попередньому житті. Тоді йому вічно здавалося, що він робив раніше те, що робить, бачив раніше те, що бачить.

І він запитує себе: а може, ті дежавю — це примари фальшивої дійсності, її тінь на реальному тлі?

Гелена

22 жовтня 2007 року

Гелена знову сидить за стареньким письмовим столом у затхлих нетрях неврологічного корпусу в Пало-Альто, захоплена в самісіньку мить переходу зі спогаду до реальності.

Біль від смерті в капсулі ще свіжий: у легенях пече від кисневого голоду, нестерпна вага паралізованого серця, паніка та страх, що план не спрацює. І ні з чим непорівнянні радість та полегша, коли нарешті запустилася програма реактивування спогаду і спрацювали стимулятори.