Володимир Вiнниченко. - Сонячна машина
– Пiдглядала?! Як покоївка? Дочка графа Елленберга пiдглядає до чужих вiконн!
– Я хотiла подивитись, чи справжнє волосся в принцеси.
Старий граф ступає крок наперед i простягає руку до Труди.
– Давай сюди негайно. Швидше!
Труда великими, нерозумiючими i вже знаючими очима скидає на батька.
– Що давати?!
– Трудо!!!
Бiдна птиця-мати може тiльки з жахом i одчаєм слiдкувати, як ворог усе ближче та ближче добирається до необачної, необережної дитини. Ах, одвести б його в другий бiк, на iнший слiд направити.
– Батьку, ради бога! Як ти можеш таке?
– Мати! Мовчи Страховище на всяке божевiльне страхiття здатне. Трудо! На терасу нiхто не мiг пройти. Коронка лежала бiля розчиненого вiкна на столi. Бiля того вiкна, куди ти пiдглядала. Ти розумiєш, що твiй дикий, страшний жарт зайшов занадто далеко? Розумiєш чи нi?
Труда не розумiє. Смугляве лице з синьою родинкою пiд ухом наливається темним, бронзовi очi стають гострi, стрибливi. Вона помалу пiдводиться, вирiвнюється й закидає го лову.
– Хто з нас, графе Елленбергу, жартує, це ще невiдомо. Та як-не-як, а вашi слова й ваше пiдозрiння на свою дочку страшнiшi за всяке страхiття.
I вона, не горблячись, як звичайно, не помахуючи по-хлоп'ячому руками, а рiвно, випростувано вiдходить до столу.
Граф чує тiльки цi два слова "графе Елленбергу", не "батьку", не "тату", а власне "графе Елленбергу"!
I графиня чує цi страшнi, незрозумiлi два слова. I чує, як старий тихо пошепки повторює: "Графе Елленбергу!"
Вiн якийсь час важко, ошелешено дивиться на Труду, потiм повертається до Фрiди й киває їй головою.
– Ходiм.
Графиня i Фрiда тихо виходять за старим графом, а Труда стоїть бiля столу i грається олiвцем, суворо насупивши брови. Згори донизу дiм обшукано, поперетрушувано всi кiмнати й речi прислуги; попереглядано всi закутки, всi слiди пальцiв на поросi балюстради. I на ранок усi пiдозрiння зупиняються на льокаєвi Фрiдрiху Баронеса Фрiда… виразно бачила на терасi тiнь людини, подiбної до льокая Фрiдрiха Вона не звернула потрiбної уваги, але цiлком виразно бачила мужчину високого росту з горбатим профiлем, як вiн швидко й нишком пройшов повз вiкно спальнi графiвни Труди.
Полiцiя й детективи, захопивши з собою очманiлого вiд жаху, непорозумiння и одчаю Фрiдрiха, спорожняють старий графський дiм. Чи дiйсно винен Фрiдрiх, чи нi, нi полiцiя, нi прислуга, нi принцеса, нiхто того не знає, але кожний розу мiє, що Фрiдрiх мусить бути арештований, щоб разом iз со бою занести в тюрму навiть тiнь пiдозрiння на старий графський дiм.
Граф Елленберг згоджується дати дозвiл на арешт Фрiдрiха. Вiн згоджується, але зараз же кличе графиню до себе в кабiнет.
Старi, змученi жахом i безсонням обличчя їхнi здаються ще старiшими. Старий граф одшморгує портьєри на вiкнах, одчиняє вiкна й гасить свiтло ламп Цi приготування не подiб нi до катування, але графиня дрiбно дрiбно хреститься за спи ною графа, в якiй почувається щось грiзне, невблаганне й таке знайоме.
Але рiвночасно й нове. заранi повна трiумфу певнiсть i страх од цiєї певностi.
Ах, вона знає вже, про що буде мова, про що так моторошно мовчать цi одвислi жовто-сiрi щоки.
Свiтло ранку, молоде, прозоре, лагiдно радiсне; невинний, чистин дух роси й зеленi, лукаво здивоване лопотiння шпакiв i завзяте, рясне джерютання горобцiв, – як це все не пiдходить до двох старих, напружено страждальних, мертво-сiрих облич.
Маленька, гостровида, з пов'язаною бiлим голiвкою, з напружено круглими, величезними очима нiчної птицi мишка, за якою зараз почнеться полювання старого, жовтого, лютого кота, сидить графиня в куточку величезного фотеля й нашорошено слiдкує за кожним рухом чоловiка.
От, нарештi, тяжко сiдає, кладе великi в ластовиннi руки на поруччя фотеля, очима надушує на мишку. А в очах – тривожна певнiсть.
– Коронку взяла Труда.
Мишка робить рух.
– Прошу не перебивати. Коронку взяла Труда. Ти сама це знаєш її загрози скандалом, її обiцянки Фрiдi здобути грошей, усе це, очевидно, мало на увазi саме це страшне, скандальне злочинство. Але не в цьому рiч. Я згодився на твої й Ганса домагання арештувати Фрiдрiха, але я зробив цю несправедливiсть умовно. Вiд тебе тепер залежить, чи я далi буду пiдтверджувати цю нашу жорстокiсть, чи замiсть Фрiдрiха вiдправлю Труду до тюрми. Чуєш?
Графиня вже знає, яка це буде умова. Все те саме, вiчне, неспокутуване прокляття їхнього життя!
– Отже, сьогоднi, зараз ти менi скажеш правду: чия дочка Труда.
Графиня заплющує очi й трудно, скорботно зiтхає: все те саме!
Але на графа це мовчазне, тужне зiтхання дiє як фальшивий, нахабний крик, повний брехнi й упертостi. Велика волохата рука стискується в кулак i б'є по поруччю.
– Ти скажеш! Сьогоднi ти скажеш менi! Сьогоднi ти, нарештi, в моїх руках. Все життя ти волочила по багнi моє iм'я, а тепер дiти твоїх полюбовникiв крадуть останнє, що лишилось у мене, честь мою?! Задушу тебе, прокляту, а її зараз же вiддаю судовiй владi! Кажи!
Графиня збирає все сграждання своє, ввесь страх, увесь одчай свiй у руки и простягає їх до чоловiка
– Присягаюсь же тобi всiм святим для мене, Труда – твоя! Труда – твоя!
Граф жадно, ловляче витягає до мишки жилрлу, одвислу шию.
– Ага, Труда моя? А хто ж не мiй? Адольф? Отто? Фрiда? Хто? Кажи!
I знову все вiд початку. I знову прокльони, загрози, сльози. Про Труду вже забуто. Хiба це важно: Труда, Адольф, Фрiда чи навiть покiйний Отто? Правди треба, правди!
I за певнiсть уже забуто.
I от уже знов, як не раз бувало, наче вперше, граф стоїть навколiшках перед зляканою цим бiльше, нiж його люттю, прилиплою до стiни графинею i, трясучи пiднятими, пiдведеними, як на молитву, руками, благає:
– Скажи менi правду, тiльки правду! Яка б вона не була! Благаю, молю, визволи вiд цих мук сумнiву! Яку хоч правду, тiльки, щоб уже кiнець. Ти ж зрозумiй: я не можу чути себе батьком, я не можу дозволити собi любити їх. Я ограбований з останнього, що є на старiсть у людини. Але я й любовi не хочу, нiчого. Тiльки спокою й правди. Присягаюсь тобi: я нiчого не зроблю Трудi, я покрию її злочинство, але за це скажи менi всю правду!
Але графиня, як розп'ята, тримаючись руками за стiну, мертвими губами шепоче все те саме:
– Всi твої! Всi твої!
I сльози муки за себе, за нього, за отих "усiх" котяться по лицi безупинно. Яку вона iншу правду може сказати йому, коли вона й сама не знає її?
I так само, як не раз уже бувало, графиня, сама трохи не вмлiваючи, помагає старому пiдвестися. Сама хитаючись од лютого болю у правiй половинi голови, що наче видушує око з лоба, одводить старого до спальнi й укладає в лiжко. I, коли бiдний, любий, вимучений, заплющивши очi, так тихо, так лагiдно й безживно шепоче: "I нiколи-нiколи я не взнаю, хто мої дiти", вона притуляється чолом до його подушки й гiрко-гiрко плаче.
***
– Пан президент у кабiнетi?
– Нi, попи в Залi Здоров'я!
I Вiнтер, уклонившись, уже хоче пройти далi: в Залi Здоров'я нiяких справ не допускається, навiть Вiнтеровi без над звичайної потреби вступ заборонений.
Але граф Адольф нiжно придержує пана секретаря за рукав i спокiйно просить негайно пiти и докласти пановi президентовi, що з ним хоче говорити граф Елленберг у важнiй справi.
Спокiй i певнiсть графа Елленберга такi твердi, що Вiнтер, трохи повагавшись, одважується рискнути I диво дивнеє: пан президент тiльки пильно похмурюють брови, мить думають i згiдливо хитають головою. О, Елленберг знайшов щiлинку, куди нiкому iншому не пролiзти!
Величезна мармурова зала з стелею-вiкном, що тепер утягнена в стiни, вся залита сонцем, якому милостиво дозволено виконувати свої функцiї в цьому, не всякому доступному, куточку палацу. Посеред зали прожогом виривається в золотисте ранiшнє небо фонтан i весело, дiловито падає вниз, в озерце, обкладене живою травою, квiтами й кущами. Навкруги озерця стоять апарати для всякого роду фiзичних вправ, починаючи вiд бiгання й кiнчаючи складним "хан-чу". Машини одверто, гордовито й холодно поблискують металом навiть тут людина без них нiщо. Травичка, квiточки, фонтанчики, все це миле, але дiйсне здоров'я дають тiльки вони, негарнi, байдужi й жорстокi.
Пан президент у боксерських коротеньких штанцях на голому тiлi, з виразом упертостi й лихої лютi б'є кулаками в рукавицях шкурятяне опудало, що гнучко пiддається пiд його ударами, хитро вгинається вбiк i несподiвано опиняється на другому боцi. Тут же поруч стоїть iз журналом пан боксмайстер (теж у коротеньких штанцях) i з виглядом професора, що слiдкує за надзвичайно важним науковим експериментом, пильно й заклопотано занотовує особливо важнi моменти. Трохи вiддалiк пан бадемайстер iз асортиментом рушникiв, простирадл i всякого iншого купальняного приладдя почтиво дожидає своєї черги.
В Залi Здоров'я, як у всьому палацi, нiщо не стоїть без дiла. Фонтан енергiйно, безупинно рветься вгору, обiгрiвається в сонячних променях, падає вниз i розбiгається кружальцями до берегiв. Машини, потрушуючись i подригуючи, тихо гуркотять, готовi, як i бадемайстер, обняти тiло великої людини, терти його, м'яти, голубити, насичувати токами всяких енергiй. Опудало терпляче, не жалiючись, пiдставляє то з одного боку, то з другого своє шкурятяне тiло й не крекне нi разу пiд лютими дiяльними ударами.
