Пол Андерсон - Людина, що прийшла надто рано
— Судно стоятиме на рейді, а ви підходитимете до берега на шлюпках, — сказав він. — Окрім того, можна побудувати каюти.
— Каюти заважають веслярам, — заперечив я, — якщо тільки, ясна річ, судно не надто широке або веслярі не сидять нижче палуби, як раби на галерах Міклагарда. Бо вільні люди не стерплять таких мук.
— А хіба весла обов’язково потрібні? — спитав він, наче мале дитя.
І тут вибухнув гучний регіт. Навіть чайки, що ширяли там, де невиразно темнів берег, і ті сповнили морський обшир пронизливим квилінням.
— Невже там, звідки ти прийшов, і вітри підкоряються людині? — пирснув Яльмар. — А що діяти, коли на морі кілька днів стоїть цілковитий штиль і запас харчів вичерпується?
— Можна збудувати таке судно, що на ньому вистачить місця для харчів одразу на багато тижнів, — відповів Джеральд.
— Якщо ти багатий, як король, тоді можна, — відгукнувся Хельгі. — Одначе таке королівське судно, хай тільки воно потрапить у штиль, зразу стане безпорадне й не забариться стати здобиччю першого ж із тих вікінгів, що шастають вздовж узбережжя від наших країв до Йомсборга. А якщо полишити судно на якорі й стати табором на березі, то де ти знайдеш пристанище, і як захищатимешся, коли тебе запримітить ворог?
Джеральд не спромігся заперечити. Тоді Торгунна стиха мовила:
— Декому не до душі нове. А мені здається — це чудесна думка.
Він стомлено усміхнувся їй і, набравшись духу, взявся пояснювати, як можна навіть за хмарної погоди визначити північ. Є камінці, пояснив він, котрі, якщо їх підвісити на вервечці, завжди вказують на північ. Я обережно відповів йому, що це дуже цікаво, але треба мати такі камінці, а якщо він знає, де такий камінець можна дістати, я буду просити торгівця роздобути його для мене. Але цього він не знав і надовго замовк. Кетіль роззявив було рота, але Торгунна зміряла його таким гострим поглядом, що він і пари з вуст не пустив; одначе всім своїм виглядом виказував, що вважає Джеральда неймовірним брехуном.
Якийсь час по тому вітер повернув нам у лице. Ми спустили вітрило й узялися за весла. Джеральд допомагав охоче й енергійно, та надто вже невміло, а руки його виявились такі ніжні, що невдовзі всі були в крові. Я запропонував йому трохи перепочити, але він уперто сидів на веслах.
Дивлячись, як він рівномірно розхитується взад і вперед під тужне поскрипування кочетів — весло там, де він його тримав, було червоне й вологе від крові, — я думав про нього. Він щосили намагався бути корисним. Цікаво, що чинив би я, коли б опинився один у його демонській країні, а між мною і моїм домом лежала б ціла вічність? Могло бути, що така жалість торкнулася й серця Торгунни…
Лобовий вітер подужчав, від низьких свинцевих хмар море стало сіре, як криця, й захвилювалось. Ми ледь-ледь ішли вперед. На заході сонця, знесилівши, ми були змушені зайти в маленьку безлюдну затоку й улаштувати щось на зразок табору на березі.
Ми взяли з собою дрова і трут. І тут Джеральд, хоча він ледь не падав з утоми, показав себе, бо його палички розпалили вогнище скоріше, ніж криця й кремінь. Торгунна заходилась готувати вечерю. Човен погано захищав нас від дошкульного холоду. Плащ Торгунни крилами маяв на вітрі, а волосся її розвівалось над язиками полум’я. Стояла пора ясних ночей, коли небо огорнуте темно-блакитним маревом, море схоже на погнутий металевий лист, а берег ледь височіє над царством туманів. Ми, чоловіки, загорнувшись у плащі, гріли біля вогнища закляклі руки й мовчали.
Треба якось розвеселити людей, вирішив я, і наказав відкоркувати барильце мого кращого, найміцнішого пива, Не інакше як зла Норна підказала мені зробити так, але куди ти дінешся від долі? Коли, розбризкуючи в усі боки сало, зашкварчала на вогні бараняча нога, ми ще дужче відчули порожнечу в наших шлунках, і пиво швидко запаморочило нам голови. Я, пам’ятаю, взявся декламувати передсмертну пісню Рейнара Волохатого й робив це лише тому, що мені хотілось її читати.
Торгунна підійшла до того місця, де Джеральд не сів, а скоріше звалився на землю…
— Хіба в твоїй країні не декламують віршів? — поспитала вона.
— Не так, як тут, — відповів він, звівши на неї очі, і якусь мить вони пильно дивились одне на одного. — Ми частіше співаємо, ніж декламуємо вірші. От якби була тут моя гітара… Це інструмент такий, на зразок арфи.
— О, то ти ірландський бард! — здогадався Яльмар Широконосий.
Не пригадую навіть, чому я так добре затямив слова, які Джеральд усміхаючись сказав своєю мовою. Але вони мені запам’яталися, хоч я й не збагнув, що вони означають: Only on me mither’s beqorra…[13] Мабуть, це було якесь заклинання.
— Заспівай нам щось, — попросила Торгунна.
— Зараз, тільки подумаю, — відповів він. — Адже мені треба перекласти пісню на норвезьку мову, щоб ви її зрозуміли.
Якийсь час помовчавши, дивлячись у пітьму холодної ночі, він заспівав. Пісня його сподобалася мені. Слова її приблизно були такі:
Покидаєш ти нашу долину
І з собою навіки береш
Свої очі, що сонцем зігріли
Мою душу і серце моє.
Тільки це я запам’ятав та те, що пісня була далі не надто скромна. Коли він скінчив співати, Яльмар і Грім встали подивитись, чи засмажилося м’ясо. В очах моєї дочки я побачив сльози.
— Дуже мила пісня! — сказала вона.
Кетіль сидів випроставшись. Відлиски полум’я безладно витанцьовували на його обличчі.
— Нарешті-то ми знаємо, що вміє робити цей молодик, — промовив він, і голос його зазвучав грубо: — сидіти та наспівувати пісеньки дівицям. Отак хай він і служить тобі, Оспаче.
Торгунна зблідла, а Хельгі схопився за меча. Джеральд, побачив я, змінився на лиці і хрипко сказав:
— Ти не маєш права так говорити. Візьми свої слова назад.
Кетіль устав.
— Ні, — відповів він. — Я не стану просити вибачення в нероби, що живе дармоїдом у чесного господаря.
Він розлютився, одначе в нього стало глузду не зачіпати моєї родини й образити тільки Джеральда. А то йому і його батькові довелося б мати діло з нами чотирма. Тим часом Джеральд теж підвівся й, стиснувши кулаки, запитав:
— Ти готовий піти зі мною, щоб вирішити нашу суперечку?
— З радістю!
Кетіль повернувся й, пройшовши кілька кроків берегом, узяв із човна свій щит. Джеральд рушив за ним. Торгунна, що стояла непорушно з невимовним жахом на лиці, раптом схопила його сокиру й кинулась навздогін за ним.
— Ти йдеш голіруч? — крикнула вона. Джеральд зупинився й, не зрозумівши, подивися на неї.
— Мені це непотрібне, — промимрив він. — Кулаки…
Сповнений самовпевненості Кетіль випростався, оголив меча й сказав:
