Пол Андерсон - Людина, що прийшла надто рано
Тоді ми вдаємося до кривавої помсти, — відповів Хельгі й почав розповідати про вбивства, що сталися останнім часом. Очі його палали, Джеральд збентежено крутив у руках пістолета. Так він назвав свого кийка, що вивергав вогонь.
…Посутеніло, й ми вирушили на місце, де провадились жертвування. Керли розклали перед капищем вогнище, і, коли я відчинив двері, дерев’яний Один,[10] здавалось, скочив нам назустріч.
Я дозволив гостеві допомогти мені підвести коня до кам’яного вівтаря. Узявши в руки посудину, куди збирають кров, я сказав, що тепер він, якщо хоче, може забити тварину. Джеральд витяг свого пістолета, вклав його у вухо коня й щось натиснув. Тишу струсив гуркіт, кінь здригнувся й упав, а в голові в нього виявилась дірка. Мозок було зіпсовано — он яка груба зброя! Потім я почув гострий, гіркуватий запах — так як пахне побіля вулкана. Ми всі підскочили, одна жінка скрикнула, а Джеральд гордо оглянувся довкола. Опам’ятавшись, я поспішив довершити жертвування. Джеральд не захотів, щоб його окропили кров’ю, але ж кінець кінцем він був християнином. Супу з кониною й конини він теж поїв якусь дещицю.
Потім Хельгі довго розпитував його про пістолета, а він пояснював, що з нього можна вбити людину на такій відстані, яку пролітає стріла, і що буцімто в цьому нема ніякого чаклунства, просто треба дечому навчитись, чого ми ще не знаємо. А що мені вже доводилося чути про грецький вогонь, то я йому повірив. Пістолет міг бути дуже корисний у бою — в цьому я мав нагоду пересвідчитись. Але нам не було ніякого рехту робити такий само: залізо дороге, та й багато місяців мине, перш ніж пощастить змайструвати хоч би одного.
Найбільше мене турбував сам Джеральд.
Наступного ранку я почув, як він оповідав Торгунні всякі дурниці про свою країну: про будинки, високі, як гори, про вози, що котяться без коней і літають у повітрі. У місті, де він живе, казав, тисячу разів по вісім чи дев’ять тисяч мешканців, і зветься це місто Нью-Йорвік чи щось на зразок цього. Я, і мої сусіди теж, не від того, щоб послухати гарну побрехеньку, але таке було понад усяку міру, а тому, розсердившись, я повелів йому йти зі мною шукати худобу, що відбилася від череди.
Опісля того, як ми цілий день проблукали між горбами, я переконався, що Джеральд не годен навіть пізнати, де в корови роги, а де хвіст. Одного разу ми майже натрапили на нашу пропажу, але чужинець, нічого не тямлячи, перетнув стежку прямо під носом у худоби; вона пройшла, а нам довелося починати все спочатку. Ледве стримуючись, але все-таки чемно, я поспитав, чи вміє він доїти корів, стригти овець, косити й молотити. Ні, відповів Джеральд, він ніколи не жив на фермі.
— Шкода, — зауважив я, — бо в Ісландії цим займаються всі, окрім опришків.
Від моїх слів він спалахнув.
— Я вмію робити багато іншого, — заперечив він. — Дайте мені інструменти, і я покажу, що я вмію непогано працювати з металом.
— Що ж, це гідне діло, — зраділо відгукнувся я, — і ти можеш надати нам великої послуги. У мене зламаний меч, а в кількох списів погнуті вістря; не вадило б і підкувати наново всіх коней.
Тоді я не надто звернув увагу на те, що він, за його словами, не підкував жодного коня.
Розмовляючи, ми повернулись додому. На порозі нас стріла розгнівана Торгунна.
— Так не вітають гостя, батьку! — обурилась вона. — Змушуєш його працювати, наче він простий керл.
Джеральд усміхнувся.
— Я радий роботі, — відповів він. — Мені треба… що-небудь таке, щоб мене підбадьорило, й, окрім того, я хочу бодай трохи віддячити вам за вашу доброту.
Я знову відчув симпатію до нього, й сказав: ми, мовляв, не винні, що в них, у Сполучених Штатах, зовсім інші звичаї. Завтра він може починати роботу в кузні, я буду платити йому, але вважати його ми будемо рівнею, оскільки мистецтво майстра в нас у пошані. По цих словах наші слуги почали скоса позирати на нього.
Того вечора Джеральд дуже розважав нас, оповідаючи про свій дім; правда то була чи ні, але слухали ми його з цікавістю. Проте справжнього лоску він не мав, бо не годен
був заримувати бодай двох віршованих рядків! Неосвічені й відсталі, певно, люди живуть в отих Сполучених Штатах! Він заявив, що в його обов’язки входило підтримувати порядок у військові.
Хельгі був украй здивований і сказав, що Джеральд, напевно, дуже хоробра людина, якщо не боїться кривдити інших, але той відповів, що солдати корилися йому з остраху перед королем. Коли Джеральд додав, що молоді люди зобов’язані перебувати на військовій службі протягом трьох років і що їх можуть забрати на службу навіть у час збирання врожаю, я зауважив, що йому поталанило, коли він вибрався з країни, якою править такий жорстокий володар.
— Ні, — задумливо промовив він, — ми люди вільні і говоримо, що нам забажається.
— Але робити, чого забажаєте, очевидно, не можете, — зауважив Хельгі.
— Що ж, — обізвався Джеральд, — ясна річ, ми не можемо, наприклад, убити людину тільки за те, що вона нас образила.
— Навіть якщо та людина вбила твого родича? — спитав Хельгі.
— Навіть тоді. Король… Король помщається за всіх нас.
— Твої оповідки гарні, — посміхнувся я, — тільки отут ти спіткнувся. Як може один король вистежити всіх убивць, вже не кажучи про те, щоб їм помститись? Тоді в нього не стане часу розжитися на спадкоємця.
Вибухнув такий регіт, що гість неспроможний був мені відповісти.
Наступного дня Джеральд у супроводі раба, що мав роздувати міхи, пішов до кузні. Я ж цілу добу пробув у Рейк’явіку в Яльмара Широконосого, їздив домовлятися про купівлю овець. Я запросив Яльмара до нас погостювати деньок, і ми прискакали в садибу з ним і його сином Кетілем, рудим двадцятилітнім парубійком похмурої вдачі. Йому свого часу теж відмовила наша Торгунна.
Джеральда я застав у залі, де він понуро сидів на лаві. На ньому була одежа, яку я йому подарував — його власна була вся пропалена іскрами і забруднена попелом. Чого ж іншого можна було чекати від цього телепня? Він про щось стиха розмовляв з моєю дочкою.
— Ну, — запитав я ще на порозі, — як працювалось?
Мій керл Грім захихикав:
— Поламав два списових наконечники, а пожежу нам пощастило загасити: а то згоріла б уся кузня.
— Як? — вигукнув я. — Ти ж казав, що вмієш кувати!
Джеральд устав і з викликом подивився на мене.
— Дома в мене були інші інструменти, до того ж кращі, — відповів він. — Тут у вас усе не так.
Виявилось, він роздув надто великий вогонь, а молот його бив куди завгодно, тільки не туди, куди треба.
Він зіпсував крицю, не вміючи загартувати її. Ковальському ремеслу, ясна річ, учаться роками, але йому треба було признатися, що він навіть і підмайстром ніколи не був.
