Василий Бережной - Модель слави (на украинском языке)
Максим Петрович кинув запитливий погляд: мовляв, про що ти?
- Ну, цьому, електронному ясновидцю. Тобi Дiна не казала?
- Нi. А що сталося?
- Вона ж, пiсля того, як ото в тебе була розмова, склала програму на тисячу рокiв, ну, модель слави. Письменники, ученi, художники, композитори, - хто протримається до третього тисячолiття... - Грицько засовався у крiслi, одвiв очi набiк, прицмокнув. - Розумiєш, "Сократ" вивiв соцiально-художню значущiсть... В такому розрiзi. На жаль, ти не пройшов далi нашого сторiччя.
Максим Петрович болiсно усмiхнувся:
- I то добре. А взагалi, Грицьку, це менi цiлком байдуже. Не про славу треба думати, працюючи в мистецтвi, а про свiй народ.
- Та це я згадав мiж iншим, ти не зважай... Мене турбують справи сьогоденнi. Розумiєш... - Хотiв сказати, що Дiна розлучилася з ним, i вiн забрався з квартири, але чомусь прикусив язика. - Хотiв розжитися в тебе на якусь сотню... В такому розрiзi.
- Подай, будь ласка, пiджак.
Грицько жваво, як для його комплекцiї, пiдхопився i згрiб пiджака, що висiв на стiльцi бiля столу.
Максим Петрович дiстав з бокової кишенi блокнота i вийняв з нього чотири купюри по двадцять п'ять карбованцiв. Метке Севертекове око помiтило, що там ще лишилося багато, i чоловiк аж зiтхнув, - ех, мало попросив...
- Дякую, старигане, виручив. Розумiєш, витратився на меблю та ще дещо... в такому розрiзi.
- Дрiбницi, - пересилюючи бiль, сказав Максим Петрович.
Грицько помiтив болiсну гримасу, простяг руку до телефону:
- Може, викликати "швидку"?
- Поки що не треба. Ти тiльки причини дверi, не заклацуй.
- Когось чекаєш?
- На всяк випадок. А якщо смерть прийде, то їй замки нiпочiм.
- Ти того, не жартуй в такому розрiзi. Ну, будь.
Максим Петрович полежав ще з годину. Бiль затих. Тодi поволеньки пiдвiвся, пройшов до книжкової шафи, узяв симфонiю Тичини "Сковорода" i сiв за письмовий стiл. Розгорнув навмання, i першi ж рядки, що потрапили на очi, сяйнули, як магiчний кристал:
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте i довершене
поле!
...I понад гречкою бринiння бджiл,
а ще отари понад лiсом,
i Києва далекого торжественнiсть нагорна,
усе, усе в природi каже:
пiзнай себе самого, пiзнай.
Максим Петрович пiдпер руками голову i заплющив очi. "От якби хмариною понад тими полями",- з'явилась i розтанула думка. Хоч очi були заплющенi, сяйво не зникало, i останнi слова чiтко закарбувалися на сiткiвцi, зазвучали хоралом:
пiзнай себе самого, пiзнай...
Почувався легко, нiби в невагомостi, та раптом виник рiзкий шум, у вухах i скронях стало повно шуму, наче поруч рушила електричка.
Може, через той шум вiн i не почув, як зайшла Дiана. Збентежена жiнка, зупинившись на порозi кабiнету, похапцем вийняла iз сумки якiсь папери. Один аркуш висковзнув у неї з рук, пiймала, наче бiлого птаха, пiднесла вгору.
- Це ось, Максимку, тобi вiд "Сократа". Перша тисяча рокiв - твоя! Чуєш, твоя! Нетлiнне сяйво золоте, як сказав поет. А Севертека iз заздрощiв...
Мовчанка i непорушнiсть господаря здивували. Чи задрiмав?
Легенько торкнулась плеча i скрикнула. Максим Лук був мертвий. Книги, якi вiн створив, житимуть тисячолiття, а вiн сам...
Як не намагалася Дiана стриматись, спазми здушили горло, i вона дала волю сльозам.
