Василий Бережной - Модель слави (на украинском языке)
Миттєва нiяковiсть була погамована, i ось вони вже заговорили, як i належить давнiм друзям. Колись вона була веселою щебетухою, тепер її мова розважлива, некваплива, голос нiби аж погустiшав. I пишна стала, як пава.
- То що, Максимку, перевалив за шостий десяток? Рости великий i мудрий! - Її нiжнi пальцi торкнулися його вух, легенько сiпнули вгору. В очах їй щось змигнуло, стрiпнулись густi вiї, i розчулений Максим Петрович прихилив її до себе та й дiткнувся примхливих губ.
- Дякую, що ви з Грицьком згадали...
Севертека загукав:
- А вiн i забув! Сидить собi, пише, а я й кажу: iстина, брат, у винi!..
Ступивши з тiсного, пофарбованого у вишневе, коридора до просторої кiмнати, яка правила Максимовi Петровичу i за кабiнет i за вiтальню, Дiна примружила очi, роздивилася.
- Ого! Тут зовсiм iнший свiт! Лаокоон... А хто цей мореплавець? вказала на картину. - Вiн що - прив'язаний до щогли?
- То Одiссей.
- Хороше в тебе товариство... - Дiна перевела погляд на чоловiка. - А ти чого сидиш склавши руки? Бери он, там усе є для салату.
Севертека, дурнувато усмiхаючись, ухопив сумку i пiшов на кухню.
Пiсля першого ж тосту, випитого за здоров'я iменинника, "нашого славного письменника", Севертека розпочав новi наскоки на "галеру", мовляв, пора економити енергiю, бiльше i - головне - регулярно вiдпочивати, бо доробок уже ж є...
- Що ж то за будiвничий, який вилежується в холодку, коли залишилося звести дах? - добродушно захищався Максим Петрович. - Та й взагалi, мислячий мозок нiколи не вимикається.
- Йому якби тiльки вiдпочивати, -Дiна кинула докiрливий погляд на свого балакуна. - Колеги вже давно професорами стали, а ти... все стараєшся, щоб не старатись.
Севертека змовчав, налив собi коньяку, одним духом вимчав i взявся апетитно заїдати салатом.
- Ми в гостях у письменника, - провадила далi Дiна. - Цiкаво, про що ти зараз пишеш, Максиме?
- Ну, як тобi сказати.... Завершую останнiй роман трилогiї. Сучаснiсть. - Максим Петрович усмiхнувся. - Взагалi, я все життя пишу про життя.
- А я всю дорогу писав би про дорогу, - вставив Севертека i, зиркнувши на дружину, докинув: - i пра дорогy...
- А чи не мiг би ти щось прочитати, ну... хоча б останнє речення, написане сьогоднi, - Дiна схилила голову набiк, заглядаючи йому в очi.
Сивоусе обличчя Максима Петровича знову освiтлила посмiшка:
- Ось воно: "За всiх скажу, за всiх переболiю..."
- Щось знайоме, - одiрвався од тарiлки з салатом Севертека. - Десь наче чув... у такому розрiзi.
- Це слова Тичини, - кинув Максим Петрович. - Я взяв за епiграф.
- Звичайнiсiнькi слова, - замислено сказала Дiна, - а який великий об'єм iнформацiї!
- Та ще й якої iнформацiї! - пiдхопив Максим Петрович. - У цiй формулi сконденсоване життя й дiяльнiсть письменника...
- А фактично тут маємо всього три лексичнi кристалики: "За всiх", "скажу" i "переболiю". Оце компоновка!
- Пiшла кiбернетика... - Грицько хитнув головою у бiк дружини. - Але ж художня лiтература... Як її запрограмуєш?
Дiна кинула на нього невдоволений погляд, знизала плечима:
- Сучаснi електроннi машини мають удосконаленi процесори-блоки з асоцiативною пам'яттю, здатнi моделювати всякий процес, будь то безперервна розливка сталi чи робота мозку.
- Це дуже цiкаво, - Максим Петрович простягнув руку за олiвцем, хотiв щось записати, але передумав. - Процесори... їх що, навчили думати?
- Саме так. Це частина комп'ютера, яка викликає iнструкцiї з оперативної пам'ятi, аналiзує, зiставляє i робить висновки. Хiба це не думання? Та ще й глибше, нiж у декого...
Помiтивши, як скривився Грицько, Дiана грунтовно, з подробицями розповiла про випробування найновiшого електронно-думаючого комп'ютера "Сократ", призначеного для прогнозування суспiльних явищ. "Сократовi" вмонтували найскладнiший, найкомпактнiший процесор, зрештою, в нього все "най..." Останнє слово кiбернетики!
- Одного тiльки йому бракує - скромностi, як i декому з людей... Я ввела в програму знаменитий Сократiв афоризм: "Я знаю те, що я нiчого не знаю", а цей наш категорично твердить: "Я знаю те, що я знаю все!"
- А може, й знає геть усе, - похмуро обiзвався Севертека. - Хiба йому не пiд силу запам'ятати нашу Велику та ще й Британську Енциклопедiю?
- Об'єм пам'ятi - це, звичайно, важливо, - сказав Максим Петрович, - а от чи досягнуть електроннi розумники такої глибини мислення, як людина, - в цьому я дуже сумнiваюсь.
Пiдвiвся i ввiмкнув торшер бiля журнального столика. М'яке золотаве свiтло наповнило кiмнату, з присмерку вичiткувалась скульптурна група на тумбочцi пiд стiною,- Лаокоон вiдчайдушно бореться зi змiями, i Одiссей нiби зворухнувся.
Грицько вказав на скульптуру ще й потряс пальцем:
- Оце ось залишиться навiки, доки й людство житиме, в такому розрiзi... А книжки? Та промине, скажiмо, сто тисяч рокiв - кого читатимуть? А через мiльйон? Адже накопичаться Гiмалаї книжок! Та якби майбутня людина займалася лише лiтературою i нiчим iншим, то самої бiблiографiї їй вистачило б на кiлька життiв. Лiтература, скажiмо, столiття вкладеться в iнформацiю на кiлька рядкiв. Проблеми, тематика, загальний рiвень, в такому розрiзi. Он уже й тепер маємо дайджести.
- А я впевнений, що художнi вершини залишаться, - Максим Петрович вiдкинувся на спинку стiльця. - Гомер, Данте, Сервантес, Шевченко, Пушкiн... А Шекспiра чи Гете хiба людство може забути? їхнє свiтло дiйде до самiсiньких обрiїв Часу, до найдальших поколiнь. Гiмалаї, кажеш? Але ж i мозок людини має невичерпнi резерви!
- До того ж вiн ще буде пiдсилений електронiкою, - додала Дiна. - Усе вартiсне матiнка Iсторiя зберiгає.
- Я теж так думаю. Художня енергiя не пiдвладна законовi ентропiї.
- Ну, хiба що окремi зразки... - Севертека спрямував свинцевий погляд на Максима Петровича. - А щодо наших сучасних, то, як казав той, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно... забуття. В такому розрiзi.
Максимовi Петровичу стало досадно, що дався втягнути в оцi просторiкування. Футуролог знайшовся! Чи в нього комплекс неповноцiнностi? Раптом пригадалося: вiн, бiдолаха, пробував писати, так-так, якось хвалився, що "нашкрябав добрячу повiсть"...
- Я пишу сучаснiсть i для сучасникiв, - сказав, може, трохи рiзкувато, - i на лаври не претендую.
- Не прибiдняйся, ти вже двiчi лауреат, ще й за третiй роман одержиш чого там... - ошкiрився Севертека.
- Те приходить само... якщо в творi пульсує кров. Працюючи, нi про якi премiї не думаю.
Севертека iронiчно пiдморгнув:
- Знаємо вашого брата, вам тiльки медальки й сняться!
Максим Петрович нiчого не сказав, лише знизав плечима.
- А я слухаю оце та й думаю: "Сократ" - ось хто може заглянути в майбутнє, - мрiйливо сказала Дiна.
- Iдея, - пiдтримав Севертека. - Ти програмiст, тобi й перфокарти в руки!
- Але ж пiдготувати таку програму... - Дiна тепло поглянула на Максима Петровича. - Ви навiть не уявляєте, як це складно.
