Василий Бережной - Подарунок телепата (на украинском языке)
- Тобi, значить, шахи дорожчi...
Сергiй Антонович глянув на неї, наче звiдкись здалеку, i знову втупив очi на картатi простори шахiвницi, де кипiв мовчазний бiй двох армiй. Чи вiн пригадав цi слова?
- Ну, то як справи? - Соломiя Олексiївна присiла на канапу.
- Не заважайте, мамо, - обiзвався Сергiйко, не повертаючи голови. - Я готуюсь до республiканських змагань.
- А сьогоднi програв?
Сергiйко, невдоволено засопiвши, пiдпер голову руками i невiдривно дивився на шахiвницю.
- Нi, вiн не програв, - вiдповiв за нього Сергiй Антонович.
- Але ж прийшов явно розстроєний.
- Та то нiчия зiпсувала йому настрiй.
- Є чого переживати!
- Сергiйко хотiв виграти - ось у чому рiч.
Перемовляючись, Сергiй Антонович робив ходи i хвилин через десять змушений був припинити опiр.
- Вiтаю, - потиснув руку Сергiйковi, - молодчина, це була тонка комбiнацiя!
Сергiйко сяяв, Соломiї Олексiївнi теж було радiсно. "Коли б вiн знав, у кого виграв! - думала схвильована мати. - Коли б вiн тiльки знав..."
Потiм Сергiйко показав ту злощасну партiю, яка не далась йому i так зiпсувала настрiй.
Сергiй Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицiю, тодi разом iз Сергiйком почав розглядати варiанти. Малий чудово пам'ятав партiю i кожного разу вiдновлював її на шахiвницi етап за етапом. Його прохiдний пiшак дiйшов до сьомої горизонталi, один крок - i це вже ферзь!
- Я завагався, - нiяково посмiхнувся хлопець, - чи пiдтримувати цього пiшака, чи виводити коня на кращу позицiю...
- I вирiшив?..
- Ну... розумiєте... це ж мiг бути другий ферзь! Я послав ферзя на пiдтримку, ну, а чорнi почали шахати... вiчний шах.
- Запам'ятай, мiй юний друже, - на все життя запам'ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варiант, - мiркував Сергiй Антонович, ставлячи того пiшака у ферзi.
- То чорний ферзь одразу його й забирає!
- Нехай бере, а тодi бiлий кiнь вiдходить iз шахом i перекриває дорогу ферзю. Вiддавши того пiшака, ти змусив би чорного ферзя вiдiйти на пасивну позицiю. Дивись, тепер про вiчний шах вiн i мрiяти не може, а в тебе ось ще одна прохiдна по вертикалi "а"...
Юний шахiст запустив п'ятiрню в свою кучму.
- Точно!.. I чому я... чому завагався?
Соломiя Олексiївна, хоч не уявляла перипетiй боротьби на шахiвницi, уважно дослухалася до розмови. В цi хвилини їй стало ясно, можна сказати, вiдкрилося: Сергiйко природжений шахiст, i тут уже нiчого не вдiєш.
А Сергiй Антонович то запитаннями, то мимохiть кинутим зауваженням пiдводив бесiду до головного: треба виробити в собi рiшучiсть, силу волi, тодi не будеш спотикатись на рiвному. В шаховiй грi часто складаються такi ситуацiї, що один смiливий хiд може вирiшити долю партiї.
- Я розумiю... - Сергiйко то зчiплював, то розчiплював пальцi, - але... важко якось вирiшити...
- Як на тому роздорiжжi, - усмiхнувся Сергiй Антонович. - Пiдеш лiворуч - натрапиш на змiя, пiдеш праворуч - здибаєшся ще з якимось монстром...
- Та вiн ось як пiдросте... - почала Соломiя Олексiївна, але Сергiйко запально перебив:
- Наче я маленький... Я вже вищий за вас!
- Ну, добре, добре, - усмiхнулась мама, - я мала на увазi життєвий досвiд.
- Який ще там досвiд? Аби говорити...
Сергiй Антонович по-змовницькому пiдморгнув до Соломiї Олексiївни:
- Такi юнаки, як Сергiйко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?
- Та згоден, але...
Сергiй Антонович вийняв з бокової кишенi масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато бiльша вiд звичайних. Верхня частина її ребриста - тонкi стрiли летять угору. Такої Сергiйко ще не бачив.
- Я дослiджую психiчнi явища, - сказав Сергiй Антонович, пiднявши металеву дивовижу над столом. - У верхнiй частинi цiєї ручки вмiщено бiорезонатор - це якраз те, що потрiбно тобi, особливо у важкi моменти. Вiзьми, це тобi подарунок вiд мене.
- Дякую!
Сергiйко, не стримуючи радостi, почав розглядати ручку, клацав спусковим механiзмом, кнопка якого втоплювалась збоку посерединi.
- Звичайно, цiлковитої гарантiї нема, - провадив далi Сергiй Антонович, - але чотири партiї з п'яти - виграєш. Звiсна рiч, при умовi, що ти пiдвищуватимеш свою майстернiсть. Цей прилад нiчого тобi не пiдкаже, це не комп'ютер. Вiн тiльки пiдсилює процес думання.
Сергiйко прискалив око:
- А ви ж ось програли...
- Я не тримав її в руках, вона була в кишенi.
- Ну, то перевiрте, - порадила Соломiя Олексiївна.
- Давайте? - Сергiйко почав похапцем розставляти фiгури, немов боячись, що Сергiй Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, i вони почали. Помiтивши похибки партнера у дебютi, Сергiйко подумав: "Усе, тепер нiякий бiорезонатор не допоможе". Вiн володiв iнiцiативою, поступово нарощував позицiйну перевагу. Зав'язався складний вузол, i Сергiй Антонович надовго замислився. Його пальцi - то великий, то вказiвний, погладжували ручку, вертiли її на всi боки. У тишi кiмнати вiдчувалося напруження, навiть Соломiя Олексiївна невiдривно дивилася на шахiвницю. А Сергiйко аж подих затамував - бачив два можливi ходи, i кожен вигiдний для нього. "Ану ж, ану ж, чи допоможе бiорезонатор, - билася думка в радiсному передчуттi. - Якщо вiн так..." Але Сергiй Антонович пiшов зовсiм не так, цiлком несподiвано. Юний шахiст похолов: якщо прийняти жертву ферзя - матує кiнь, а не прийняти - матує той таки ферзь.
- Ну, що ж... - хлопець похнюпився. - Здав. Але це ж випадок.
Вражена Соломiя Олексiївна порадила зiграти ще. I знову Сергiй Антонович, який тримав ручку, перемiг.
- Ану тепер ти, Сергiйку, вiзьми бiорезонатор! - не могла вгамуватись Соломiя Олексiївна. - Цiкаво, як вiн подiє в твоїх руках...
Сергiйко виграв. Тепер у нього сумнiву не було: пристрiй дiяв ефективно.
- Отже, смiливо користуйся нею, - сказав Сергiй Антонович, - нiчого недозволеного тут нема. Це не комп'ютер, який розраховує ходи, не збудник. Бiорезонатор лише допомагає зосередитись, зiбратися з думками. Записуй ходи i не випускай її з рук.
- Чудовий подарунок, правда? - усмiхнулася Соломiя Олексiївна.
Сергiйко насупив брови, демонструючи стриманiсть. Авжеж, хiба вiн хлопчисько, чи що?
2
Прес-конференцiя, на якiй Сергiй Антонович зробив повiдомлення про телепатичнi дослiдження, вiдбувалась у невеличкому iнститутському залi, отож, стоячи за кафедрою, вiн бачив кожне обличчя. Одне - овальне з бистрими очима, що так i вп'ялися в нього, - здалося йому знайомим. У своєму докладному виступi вчений торкнувся всiх аспектiв проблеми, i запитань було небагато. Кiлька разiв хльоснули по очах тоненькi блискавки блiцiв, професор на закiнчення подякував за увагу i, склавши свої папери в теку, зiйшов з помосту. Жiночка з овальним обличчям рушила йому назустрiч. Звичайно, вiн одразу впiзнав Ольгу Дем'яненко. Олю, Олечку, по-студентському Пончик. Вона й зараз була округла, опецькувата i так само скалила зуби.
